МОРИНЦІ — ШЛЯХ ДО МАЙБУТНЬОГО


Євген БУКЕТ

Фото автора

9 березня батьківщина Тараса Григоровича Шевченка наповнилася помаранчевими прапорами. Моринці й колишня Керелівка (нині — Шевченкове) Звенигородського району на Черкащині зустрічали Віктора Ющенка. Найчисленнішим було партійне представництво на чолі з головою ради “Нашої України” Вірою Ульянченко. Були й віце-прем’єр уряду Юлії Тимошенко Іван Васюник, міністр культури і туризму Василь Вовкун, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко, народні депутати Володимир Карпук, Андрій Парубій, Микола Кульчинський, Зіновій Шкутяк, Станіслав Аржевітін, Микола Мартиненко, Петро Ющенко, Іван Заєць, Оксана Білозір, Євген Гірник, а також Юрій Єхануров, Володимир Огризко, Іван Плющ, Ірина Ваннікова та інші.
Ющенко прилетів до Моринців на ґвинтокрилі, як завжди, спізнившись на годину. Очікуючи на нього, люди пританцьовували під спів Черкаського народного хору і записи популярних виконавців. Святково-ностальгійна атмосфера Майдану тішила і водночас засмучувала, адже дійство було своєрідним прощанням із “помаранчевою п’ятирічкою”.
Якось сумно було слухати і виступ третього Президента України Віктора Ющенка. Він, як завжди, говорив правильні речі — про Шевченка, демократію і європейські цінності. Але в його голосі не було піднесення, здавалося, що йому навіть соромно за нереалізовані обіцянки. Віктор Андрійович учергове висловив упевненість у своїх поглядах: “Я переконаний, що ці погляди виведуть націю на новий щабель розвитку”. Але відкритим так і залишилося питання: чи розуміють його погляди люди з найближчого оточення, члени партії “Наша Україна”, консолідації якої Віктор Ющенко вирішив присвятити свій час у найближчі роки? Недавні вибори засвідчили, що його розуміли протягом п’яти років лише 6 % українців. Це глибоке розчарування…
З одного боку, розчарування народу, який остаточно втратив здатність довіряти владі, з іншого — Ющенка, який, мабуть, нарешті усвідомив, що вся та помпезність, яка супроводжувала його під час передвиборної кампанії, — штучна. Що й половина з тих людей, які стоячи вітали Президента під час агітаційних виступів, уже давно не сприймали його як кандидата на цю посаду.
9 березня в Моринцях зібралися ті, для кого Віктор Андрійович Ющенко не лише залишається, а й надалі буде видатним державним діячем, символом сподівань і еталоном “лідера європейської країни”. До цього рівня Україні та її населенню потрібно рости ще принаймні років з 20. Але ж так хотілося, щоб це трапилося одразу після перемоги Майдану! Чи можливим був такий варіант і чи є провина третього Президента України в тому, що цього не сталося?
Мені завжди здавалося, що Віктор Андрійович під час свого перебування на найвищій державній посаді погано орієнтувався в тому, що відбувається. Він діяв на перспективу, закладав фундамент духовних цінностей, відроджував історичні пам’ятки. Але чомусь найважливіші для сьогодення укази підписав лише за кілька днів до передання булави. У засобах масової інформації це мало вигляд, з одного боку, як спосіб бути чесним зі своїм сумлінням, з іншого — як “хуліганська” витівка, створення зайвого клопоту для наступника. Хоч це, найвірогідніше, було посланням Ющенка до майбутніх поколінь — черговим вектором розвитку української державності.
Я познайомився з тоді ще майбутнім Президентом у квітні 2004-го, незадовго до старту передвиборної кампанії. Тоді Віктор Андрійович вразив мене тим, що знав історію кожного населеного пункту на шляху з Києва до Батурина, куди прямував автобус із народними депутатами, представниками Чернігівського земляцтва і кількома просвітянами. Тоді я зрозумів, про яку Україну мріє ця людина. У те, що Віктор Ющенко зможе стати Президентом, тоді мало вірилось, але тим щирішими були прагнення захистити вибір-2004 на Майдані Незалежності. Я вірив йому тоді, вірю й зараз.
Для мене, як і для мільйонів співгромадян, перемога помаранчевої революції назавжди залишиться перемогою кожного з нас. Це подія, що стоїть на рівні з війною під проводом Богдана Хмельницького, повстанням Семена Палія, Коліївщиною, визвольними змаганнями початку й середини ХХ століття, проголошенням Української Незалежності. Помаранчева революція змінила країну. Україна-2010 — це вже не Україна-2004. Уже немає тих загроз, що були п’ять років тому. І не буде, хоч би хто мріяв про “реванш”…
Але побачити це можна тільки тепер. Багато хто усвідомить, якою насправді стала Україна за ці п’ять років, тільки згодом. Адже цінувати людину починаємо лише тоді, коли втрачаємо її. Досі не віриться, що Віктор Ющенко — вже частина історії державотворення. Але його місія виконана. Сподіваюся, що Віктор Андрійович теж не тішить себе ілюзіями. Його подальші кроки мусять бути зваженими й утверджувати позитивну суспільну думку про нього як першого справді народного Президента. Певен, що незабаром про його ідеї знову говоритимуть і наповнюватимуть їх реальним змістом.
А поки що маємо Україну без Ющенка. Якою вона буде? Усі перебувають у стані очікування. Незрозуміле і політичне майбутнє “Нашої України”, яка свою місію виконала.
В Україні народжується нова національна сила. Якою вона буде — залежить від кожного з нас. Чи не зрадимо ми державотворчих прагнень попередніх поколінь і надбань “помаранчевої п’ятирічки”? Вірю і знаю: все буде добре, як заповідав Тарас Шевченко, як вірить Віктор Ющенко. Тому — вперед до майбутнього!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment