СВОЇХ ПОГЛЯДІВ НЕ ЗМІНЮВАВ

Федір ШЕВЧУК,
журналіст, м. Бершадь Вінницької області

Микола Климович Морочинський уже понад 15 років очолює Бершадську районну організацію профспілки освітян. Про те, що свої обов’язки виконує сумлінно, свідчить присвоєння йому почесного звання заслуженого працівника профспілки працівників освіти і науки. До речі, він перший у Вінницькій області, хто удостоївся такої честі, входить у першу десятку відзначених в Україні, номер його посвідчення — сьомий.
Крім основної роботи, має ще й відповідальну посаду — очолює районне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
На перший погляд, вибір випускника кооперативного технікуму з червоним дипломом був незрозумілим — для подальшого навчання він обрав історичний факультет столичного університету. Однак невипадково. На межі 60—70-х років під час армійської служби в Івано-Франківську він часто спілкувався з місцевими мешканцями. Від них почув правду про національно-визвольний рух, його очільників. Поступово подолянин пройнявся ідеями свободи, у нього виникло бажання більше дізнатися про справжню українську історію, її видатних діячів, на прізвища яких було накладене табу, — Грушевського, Петлюру, Винниченка, Бандеру, Шухевича. Намагався якомога більше читати історичної літератури, журналів. І хоч події української історії трактували тоді з єдино “правильних” партійних позицій, Микола навчився читати між рядків. Тож із війська повернувся вже з “імунітетом” проти зачовганих ідеологічних кліше. А згодом зустрів однодумців на історичному факультеті.
Своїх поглядів не змінив і тоді, коли почав працювати вчителем історії у рідному селі Мізяковому на Вінниччині. Звісно, не афішував патріотичних переконань, але ж від невсипущого ока кадебістів не можна було щось приховати. Якось разом із двома колегами у травні поїхали до Канева на могилу Тараса Шевченка. Там познайомилися з іноземними туристами. Під час розмови їх і затримали. А далі — обшуки, допити, “профілактичні” бесіди…
Кульмінацією стало ганебне судилище на зборах педагогічного колективу. Більшість колег вимагала від нього каяття і визнання помилок, дехто ще й погрожував.
Микола змушений був тоді “визнати помилки”, бо розумів, що погрози — не пустопорожні балачки. І треба було дбати не тільки про себе, а й про сім’ю. Та жодні засоби не вплинули на переконання історика.
Працювати в тому колективі він уже не зміг, тож наступного року сім’я переїхала до найвіддаленішого району Вінниччини — Бершадського. Тут зустріли Морочинські нові часи. Микола Климович став одним з найактивніших жителів району, хто виступив за утвердження ідей демократії, гідності людини. Нині він не приховує своїх поглядів, хоч дивується з деяких “перекинчиків”, які ревно пропагували і захищали комуністичну ідею, а зараз знову, прорвавшись до влади, стали ревнішими “патріотами”, ніж усі інші, навіть ті, хто постраждав від системи.
Крім турбот щодо захисту інтересів педагогів, Микола Климович постійно переймається проблемами духовного відродження краю. Районна “Просвіта” була одним з ініціаторів відновлення Спасо-Преображенського чоловічого монастиря, заснованого на початку ХVІІ століття. Це виявилося не такою простою справою, бо довелося і в нинішній час долати безліч перешкод. Хоч як парадоксально, навіть переконувати священнослужителів, які побоювалися, що відновлення обителі призведе до конкуренції. Та зрештою монастир відновлюється за активної участі Облагролісу, силами якого вже споруджено дерев’яне містечко. Активно діє тут парафія Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Разом з активом районної “Просвіти” М. Морочинський бореться за утвердження державного українського слова. Для нього дивно, що багато людей ігнорують рідну мову. У невеликому містечку в центрі України на кожному кроці зустрічаєш вивіски, оголошення, написані чужинською мовою, — не лише російською, а й англійською. Вже нема в нас крамниць, а тільки “маркети”. Хіба це не приниження гідності тих, хто пише, і тих, для кого пишуть? Зусилля педагогів, різноманітні заходи не результативні. А владі байдуже. То чи можна назвати таку владу українською?
Проте річ не тільки у вивісках. Найголовніше, на думку Миколи Морочинського, — виховувати патріотів України. Тож переймається цим постійно. Дуже нелегко в Україні боротися за українське. Та він не боїться труднощів, бо ніколи не змінював своїх переконань. І це додає сили.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment