Лідія СТОЙКОВА,
доктор фізико-математичних наук,
лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки
ТРОХИ ІСТОРІЇ
У “Слові Просвіти” № 17(394) від 26.04—2.05. 2007 року було опубліковано мою статтю “Мої батьки — вороги народу” про трагічну долю моїх батьків, знищених сталінським режимом. Я писала про те, як у березні 1938 р. заарештували мого батька Стефана Стефановича Стойкова, болгарина. На той час він працював на посаді доцента Українського лісотехнічного інституту на кафедрі механічної обробки деревини. Було йому 39 років. Позбавили волі, як написано в офіційному документі, “в связи с подозрением его в шпионской деятельности”. У подальшому це звинувачення не підтвердилось, і в кінці червня 1939 р. його звільнили з Лук’янівської в’язниці у Києві “за недоказанностью обвинения”. Після тюрми батько був морально травмованою і фізично знищеною людиною. Відбиті внутрішні органи, поламані пальці, сухоти. 1943 року він помер у Ніжині, там і поховали.
Але ще до звільнення батька наша родина зазнала нового удару. 22 грудня 1938 року о 2-й годині ночі заарештували маму — Галину Григорівну Самойлік. Вона навчалась на третьому курсі ІІ Київського медичного інституту (до цього закінчила Ніжинське медичне училище). Їй було 19 років. Так мої батьки опинилися у Лук’янівській в’язниці. Але про те, що вони поруч, не знали. На день арешту мами мені виповнилося чотири місяці. Жили ми тоді на вул. Гоголівській у Києві. Забираючи маму, кадебісти сказали дідусеві, що до ранку його дочка повернеться. Але мама вже ніколи не взяла мене на руки, не пригорнула до серця. Її вислали на Колиму, і там, в табірному пункті Ельген, вона померла 26-річною. Реабілітували її 1990 року. Мене виховали бабуся Лідія Павлівна і дідусь Григорій Омелянович Самойлік — мамині батьки.
Про маму, її долю було невідомо, лише 1990 р. я дізналася, за що її засудили. Свято зберігаю кілька листів з Колими. Мамою я все життя називала бабусю. Не раз ми їздили з нею до Києва у прокуратуру дізнатися про долю мами Галі, але предметної розмови з нами не вели — намагались якнайшвидше випровадити. Коли бабусі не стало (1986), я частіше почала задумуватися про справжню маму. Так хотілося знати, якою вона була, як виживала в тих страшних колимських умовах, пригорнутись до неї хоч на мить, бодай уві сні. Знала лише одне: мама мене безмежно любила і жила вірою в нашу зустріч. Про це читала в її листах із Колими.
Статтю у “Слові Просвіти” прочитали десятки близьких і знайомих мені людей. Не наводитиму їхніх відгуків, але розповім про те, як розвивалися події.
ДЕСЯТЬ ЩАСЛИВИХ СЕКУНД
Моя мама народилася 22 січня 1919 р. Це свято Соборності України. Саме 22 січня 2008 р. на Першому Національному йшов документальний фільм “Магадан”. Наша сім’я стрічки не бачила, але нам повідомили, що йдеться про місця, де відбувала покарання моя мама.
Це нас дуже зацікавило. І ми почали шукати автора фільму. Ним виявився відомий український кінодокументаліст Олександр Михайлович Рябокрис. Він став для мене дорогою людиною, бо пролив світло на долю моєї мами, познайомив із жінкою, з якою мама понад місяць їхала у товарняку до Владивостока. Ми розповіли режисерові про мою маму.
— А як мамине прізвище?
— Самойлік, — відповідаю.
— Завтра буде другий фільм: “Українці на Колимі. Пам’ять”, там згадується Ваша мама. Я ще думав, чи давати цей сюжет…
Люди з чуйним серцем можуть зрозуміти мою реакцію, мій стан. Почути живі слова про маму! Документи про її реабілітацію містили загальні відомості — органам КДБ і прокуратури було не до сентиментів.
23 січня 2008 р. дивилися фільм. У ньому колишній політв’язень Лариса Іванівна Молодецька, зокрема розповідає: “Повантажили нас, 232 жінки, на пароплав, що плив із Владивостока до Магадана, у трюм із вугіллям. Одна жінка була на останньому місяці вагітності. На пароплаві щось загорілося — дим, світла не стало, а та жінка почала рожати. Зі мною їхала Галя Самойлік. Вона була медсестра. Галя стала приймати роди. Але ж було темно, і мені сказали держати свічку. І я держу свічку, а як побачила роди, то втратила свідомість (Ларисі Іванівні тоді було 18 років, а моїй мамі — 19. — Авт.). Коли отямилась — темно, ніде нікого нема. Кричу-кричу, ніхто не озивається, темінь суцільна. Я подумала, що корабель потонув, і я на дні моря. Знов кричу. Хтось почув”.
Коли Лариса Іванівна піднялася на палубу, їй розповіли, що народилася дівчинка, жартували, що назвуть її Джурмою, як пароплав, на якому вона з’явилась на світ. Капітан Рябоконь виявився чуйною людиною, дав свою сорочку сповити дитину і подушку, щоб туди її сховати. У фільмі згадано, що невдовзі “взяли” і самого капітана. Його подальша доля невідома, як і дівчинки, що народилася на пароплаві “Джурма”.
Хіба Лариса Іванівна і сам автор фільму могли здогадуватися, що дівчинка вижила? Цього дня ми зателефонували Ларисі Іванівні у Бучу під Києвом, де вона живе. З’ясувалося, що Л. І. Молодецька народилася на Вінниччині в сім’ї колгоспників, вступила до Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. На комсомольських зборах недосвідчене дівча негативно відгукнулось про державну політику, голод в Україні. Хтось доніс, і її заарештували, а потім судили. Сідаючи у вагон, познайомилася з моєю мамою і разом понад місяць вони їхали до Владивостока. А потім шість діб на пароплаві “Джурма” пливли до Магадана.
У Магадані їх розлучили. Лариса Іванівна залишилась у місцевій тюрмі, а мою маму спровадили до Ельгена, що по-якутськи означає “мертвий”. У поштовій адресі це місце називалось “Женкомандировка”.
До речі, про життя в’язнів у цьому таборі розповідається у книжці Євгенії Гінзбург “Крутой маршрут”. Ця авторка — мати письменника і медика Василя Аксьонова, книжками якого ми захоплювались у шістдесяті.
ПРО МОЮ СЕСТРУ ЛЮДУ
Під час першого нашого телефонного спілкування з Л. І. Молодецькою після представлення вона зразу запитала:
— А чи жива дочка Галини, яку вона народила на Колимі? Її звали Люда.
— Так, живе у Ніжині, — відповідаю.
Лариса Іванівна розповіла, що вже після свого звільнення якось зайшла до знайомої в Магадані, яка працювала у дитячому будинку, і побачила у неї дівчинку.
— А ти чия, дівчинко? — запитала.
— Я Люда Самойлік, — відповіло дитя.
— А мама де?
— Померла.
Так Лариса Іванівна довідалася про долю своєї попутниці. І коли вона повернулася в Україну, написала лист до ніжинської місцевої влади, щоб дізнатися адресу Галиних батьків. Але їй відповіли: “Таких у місті немає”. Це була брехня. Дідусь, бабуся, їхній син і ми з Людою жили у центрі міста. Бабуся викладала у школі українську мову і літературу, а дідусь був відомим на Ніжинщині агрономом.
Я розповіла Ларисі Іванівні, що 1947 року хтось із звільнених привіз до бабусі й дідуся мою сестру Люду, народжену в Ельгені. Був з ними ще дворічний хлопчик. Але матеріальні обставини дозволяли взяти одну дитину, тобто Люду. Хлопчика, якого звали Володею, чоловік забрав із собою. З часом, живучи у Кривому Розі, Володя розшукав мене, і ми стали, як брат і сестра.
З Людою ми разом учились у Ніжинській середній школі № 3, а також у музичній школі. Згодом Люда закінчила Київське музичне училище ім. Р. Глієра. Вона має абсолютний слух, талановита піаністка. Працювала в культосвітучилищі у Ніжині. Зараз на пенсії. Виховує онука Володю, який, до речі, недавно вдало брав участь у конкурсі “Найрозумніший”.
ЧЕРГОВА НЕСПОДІВАНКА
Через кілька днів сестра Люда, я і мій чоловік В. П. Ковальчук поїхали у гості до Л. І. Молодецької. Там, крім Лариси Іванівни і її дочки Людмили, нас зустрічала творча група під керівництвом О. М. Рябокриса. Олександр Михайлович повідомив приголомшливу новину:
— А знаєте, знайшлась дівчинка, яка народилася на “Джурмі”! Живе у Брацлаві на Вінниччині. Ось її телефон… Звати її Галина Олександрівна Рогожина.
Пізніше, зустрічаючись із Галиною Олександрівною, ми довідалися, що її мама розповідала їй про мою маму, яка приймала пологи.
— Народилась дівчинка, то назвете так, як мене звуть, — Галиною. Мене не буде, а моє ім’я залишиться, — сказала моя мама.
Так і сталось. На проклятій людьми Колимській землі навічно спочила моя мама, подарувавши мені рідну сестру і сестру, названу на мамину честь.
Зараз Галина Олександрівна Рогожина теж на пенсії, має дітей, тішиться онуками, правнуками. Її батьки жили на Вінниччині, їх репресували і заслали на Колиму. Хтось із Галиних знайомих, подивившись фільм “Українці на Колимі. Пам’ять”, зрозумів, що Л. Молодецька розповідає про їхню землячку, і повідомив Галину Олександрівну. Вона ж, як і ми, розшукала режисера О. Рябокриса. Фільм допоміг нам зустрітися. Справді, світ тісний. Але, гадаю, це воля Господня.
ГРУДКА ЗЕМЛІ
З “МЕРТВОГО” МІСЦЯ
За кілька років Української незалежності довідалася багато щемливих деталей про долю батьків, особливо мамину. На жаль, не дочекалися цих новин ні бабуся, ні дідусь, які виховали нас із Людою, ні їхній син Володя. Познайомилась із чудовою жінкою — Л. І. Молодецькою, якій торік у грудні виповнилось 90, але вона зберегла хорошу пам’ять, чітке мислення. Рада зустрічі з названою сестрою Г. О. Рогожиною, надзвичайно совісною людиною. Моя щира дяка О. М. Рябокрису, а також відомому журналістові — мандрівникові М. І. Хрієнку. Микола Іванович — автор ідеї серії фільмів О. Рябокриса про українських політв’язнів на Колимі. Надзвичайно цікаві його розповіді “Українці за Уралом”, опубліковані в журналі “Неопалима купина”. Саме Микола Іванович познайомив мене з нашим земляком, який працює на Колимі. Це Сергій Семенович Базавлуцький. Навчався і працював у Кривому Розі. Уже понад 30 років добуває золото неподалік с. Ягідне й Ельгена. Із 1989 року очолює артіль “Кривбас”. Тут дбають і про виробництво сільськогосподарської продукції. Мають добротний корівник, свинарник, птахоферму, велику теплицю, де вирощують помідори, огірки, кавуни. Артіль має базу відпочинку, плавальний басейн, їдальню, два футбольні поля, де інколи місцева команда зустрічається з ветеранами українського “Кривбасу”. Так нащадок запорізьких козаків Сергій Базавлуцький дбає про людей.
Моє прохання до Сергія Семеновича полягало в тому, щоб привіз грудку землі, по якій ходила, а зараз спочиває у ній моя мама. І Сергій Базавлуцький моє прохання виконав. Під час чергової поїздки до Кривого Рогу передав нам мішечок із землею — сірий пил, перемішаний із камінцями. Звичайно, відшукати цвинтар, а тим більш могилу № 15, де похована мама, неможливо. Але це земля з Ельгена, де мама відбувала покарання. Цю землю розсіємо на могилах бабусі, дідуся, мого батька в Ніжині, а також на могилі маминого рідного брата Володі в Києві.
На могилі в Ніжині ми прикріпили табличку з написом, звернутим до мами: “Твій прах спочив на Колимі, душа вернулась в Україну”. Привезена з Ельгена земля символізує повернення праху в Україну, яку мама дуже любила, писала листи з Колими українською. Тож можна зрозуміти глибину моєї вдячності нашому землякові на Колимі Сергієві Базавлуцькому. Хай завжди щастить Вам у житті, дорогий Сергію Семеновичу.
