НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ

Цими словами закінчується історичний роман у віршах “Берестечко” унікальної поетеси Ліни Костенко, презентація якого щойно відбулася в Українському домі. Роман вийшов у видавництві “Либідь”. До видання причетні зірки першої величини: художнє оформлення народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергія Якутовича, слово про творчість Ліни Костенко літературознавця, критика, публіциста, автора понад 400 праць з актуальних проблем історії та нинішнього становища української літератури і культури, Героя України Івана Дзюби, стаття-дослідження роману “Богдан Хмельницький. Катарсис” доктора філологічних наук Володимира Панченка, який вів вечір. До книжки додана бібліографія творів поетеси, критичних статей та досліджень про неї, перекладів англійською, іспанською, італійською, німецькою, французькою, російською, білоруською та іншими мовами. У комплекті — диск, на якому поема звучить у виконанні заслуженого артиста України, протоієрея УПЦ Петра Бойка у музичному супроводі фраґментів Б. Лятошинського, Є. Станковича та інших класиків.

Надія КИР’ЯН,

фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ

На презентацію прийшли кияни, приїхали з Черкащини, Кіровоградщини, інших областей України — загалом стільки людей, що не лише стояли впритул у проходах зали, а й у фойє, де йшла пряма трансляція вечора.
Видання вартістю понад сто гривень “розмітали”, за ним стояла величезна черга. Це був справжній тріумф української книжки, української поетеси, яка жодного разу не сфальшивила.
Коротко і влучно сформулював суть творчості Ліни Костенко Сергій Якутович: “Що є “велика людина”? Це приватна особа, яка, усвідомлюючи власну місію, пропускає крізь себе долю своєї країни. Осмислення поразки, каяття, марення, самотність, шал, біль. Спогади — про історію, а каяття і муки — сучасної людини… Про все це мені хотілося розповісти, ілюструючи видатний твір видатної поетеси”.
Справді, твори Ліни Костенко, починаючи з ранніх віршів, спираються на глибоке дослідження історичного матеріалу, а віддзеркалюють передусім сучасність. Ще студентами в 1960-ті роки ми переписували, вчили напам’ять, зокрема вірш “Іма Сумак”: “Було на світі плем’я — інки. // Було на світі — і нема. // Одних приставили до стінки, // а інших вбили крадькома…” І закінчення: “Співає гімни смертна жінка. // А в ній — чи знає і сама? // — безсмертно тужить плем’я інки. // Те плем’я, котрого нема”. Усі розуміли — це не лише про інків, а й про нас…
Тепер читаємо про поразку під Берестечком, а впізнаємо нинішні події: “Всі хочуть булави, всі борються за власть. // Та й буде булава, як макова голівка. // Отак поторохтять, і знову хтось продасть. // Не той, так той. Там зрада, там злодійство…” Коли нарешті зрозуміємо: “Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство”. Оце “мискоборство” — саме те, що заважає нам стати великою державою.
На вечорі уривки з “Берестечка” прочитали Петро Бойко, народна артистка України Лариса Кадирова — уривок з історичного роману “Маруся Чурай”, народна артистка України Галина Яблонська — поезії Ліни Костенко. Талановита співачка, виконавець авторської пісні, доктор медичних наук Ольга Богомолець повідомила, що 28 березня відбудеться презентація нової книжки — збірника пісень на слова Ліни Костенко “Гіацинтове сонце”, і виконала пісні з цієї книжки. Вона подякувала авторці й сказала, що якби не вірші Ліни Костенко, які її надихнули, так би й лишилася тільки лікарем, і не ствердилася б як співачка. Ліричні пісні на слова Ліни Василівни подарувала легенда української естради Валентина Купріна.
Директор видавництва “Либідь” Олена Бойко сказала, що за роки існування воно не отримувало високих нагород. “Наша найбільша нагорода, наша гордість — це наші автори”. Видавництво пишається, що Ліна Василівна доручила саме “Либеді” видати її книжку, усі причетні до видання доклали зусиль, фантазії, щоб цей проект був новим словом у книговиданні. За задумом, видання починається як звичайна книжка, а продовжується наче кінострічка або гетьманський сувій, де події поступово розгортаються перед читачем-глядачем, де слово доповнюється візуальним рядом.
Олена Бойко подякувала працівникам видавництва, які брали участь у проекті: редакторам Світлані Головко та Юрієві Медюку, дизайнеру Олексію Григору, всьому колективу. Побажала, щоб в Україні нарешті настала “епоха для поетів”, щоб припинили закривати книгарні, й щоб вони нарешті з’явилися не лише в містах, а й у кожному селі, як було раніше.
Сергій Якутович сказав: “Художник говорить тим, що малює. Коли я ілюструю твір, ніби перетворююся на письменника, намагаюся увійти в його світ. Із Ліною Костенко було нелегко, адже вона — жінка. Лише жінка може поспівчувати чоловікові, пожаліти і надихнути на подвиг”.
Актуальним і проникливим було слово Юрія Щербака: “Це книжка про наш національний біль, нашу поразку. У боротьбі за незалежність програно багато битв, але не саму війну”. Чи лише зовнішні сили винні у наших поразках? — міркує Юрій Щербак. Ні, винні й ми. Бо хіба могли б допустити на виборах поразку України? Чи здатен генеральний конструктор нашої поразки усвідомити свою вину?
Щоб перетворити поразку на перемогу, треба її осмислити. Це завдання ставить творами Ліна Костенко. Чому досі українці діаспори не створили лобі в Нобелівському комітеті? Нашим національним пріоритетом повинна бути Нобелівська премія для Ліни Костенко.
Поетеса, осмислюючи історію, дає нам уроки, розуміння того, що де до влади приходить сіра тисяча, неминуче з’являється “чорна сотня”. Чи не пора чинити опір? Справжня українська поезія завжди існувала як опір.
І доки мій дворічний онук вчитиме поезію Ліни Костенко, ми існуватимемо як народ”.
“Видатна українська перекладачка Віра Річ блискуче переклала і Шевченка, і Ліну Костенко англійською мовою, але наша влада нічого не зробила ні для перекладачки, яка померла в злиднях, ні для популяризації її творчості. Треба, щоб ці переклади побачили світ”, — вважає Дмитро Дроздовський.
Головний редактор газети “День” Лариса Івшина зазначила: “Останні роки були роками великого духовного голоду. Сьогоднішній вечір демонструє величезний запит на високі ідеали. Ліна Костенко показала масштаби неблагополуччя. Ми перетворили “свободу”, якою так пишаємося, на самоізоляцію, а Ліна Василівна перетворила своє мовчання на свободу, і ми прибігли сюди, щоб подивитися, яка ця свобода. Треба, щоб люди навчилися об’єднуватися, тоді ми досягнемо мети”.
Виняткову роль у реалізації проекту відіграла Оксана Пахльовська, професор Римського університету “Ла Сап’єнца”. Це вона зуміла переконати матір, щоб погодилася на видання книжки. “На моє дитинство припало мамине мовчання, — розповіла пані Оксана й прочитала вірш “Я пішла, як на дно…” Це живі картини, які пережила в дитинстві. Українська історія ходить по колу. Ті, хто руйнував Україну, приходили, відходили й знову прийшли до влади. Ніколи не переможе те, що віджило, але це не дає підстав спокійно чекати, ми повинні діяти. Те, що мама повернулася сьогодні в українську культуру, літературу, означає початок нового історичного часу України”.
Заступник голови Комітету з Національної премії ім. Т. Г. Шевченка письменниця Марія Матіос вручила Оксані Пахльовській Національну премію ім. Т. Шевченка за книжку публіцистичних творів “Ave, Europa!”
Привітали Ліну Василівну колеги з історико-культурологічної експедиції, яка під керівництвом Ростислава Омеляшка зібрала величезну кількість артефактів у Чорнобильській зоні. Одна з учасниць експедиції Раїса Овсійчук-Чугай народилася в Берестечку.
Привітання-благословіння у зв’язку з 80-річним ювілеєм видатній поетесі надійшло від Папи Римського Бенедикта XVII, кардинала Любомира Гузара, релігійного товариства “Свята Софія”, багатьох інших осіб та організацій.
Те, що зібралося стільки гарного люду (і це лишень крапелька тих, хто зумів потрапити сюди), вселило віру в нашу перемогу. Думаю, кожен приєднався б до думки, висловленої Ларисою Кадировою: “Спинися, мить! Ти прекрасна в такому залі!” Але крапля дьогтю в бочці меду була — для таких зустрічей потрібно надавати залу в кілька разів більшу.
Нарешті надали слово ювілярці:
“Колись дуже давно, — сказала Ліна Василівна, — у мене склався вірш:
Марудне діло ювілей:
всі пера вмочені в єлей.
Я подумала тоді: який ювілей (до них ще було далеко)? Можна було уникнути ювілейного вечора, щоб ніхто тебе не віншував, не говорив казенних слів.
Але видавництво запропонувало мені цей вечір як презентацію книжки. Тоді не плутатимемо жанри. Я дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що потрібні одне одному.
Із єлеєм ми дали собі раду, фальшиві святкування у нас не проходять.
А ось ювілей — це презентація життя. Відчуття тяжке. З того боку в мене відбирали життя, і з цього віднімають. Як врешті в усіх нас. Ми хотіли чогось кращого, незалежності, достойної держави. Але журитися не варто. Тут говорили про поразку. Але чи ми програли? Так іде історія, це її кроки. Ми повинні набратися сили, спокою, доброго гумору, бо в сльозах можна втопитися.
Можна було значно більше зробити, у мене був великий проект. Хотіла історію України подати в драматичних поемах, історичних романах, протягнути крізь віки нитку історичної пам’яті. Написала “Марусю Чурай”, “Берестечко”, “Думу про братів неазовських”. У мене в роботі був “Володимир Великий”, “Роксолана”, “Графиня Розумовська”, “Андрій Потебня” та інше. Теми тим важчі, чим ближче до сьогодення. Я вирішила все подужати, все зробити. Мене тут хтось хвалив як поета громадянського звучання. Зізнаюся, що хотіла б писати лірику. Хотіла б срібним олівцем птиць малювати на лляній тканині. Коли Оля Богомолець співає: “де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю”, — може, мені це ближче.
Але я в історії живу. Вільно входжу в будь-яке століття — це теж моє. Настала щаслива подія — Україна стала незалежною. Здається, тепер можна писати те, що хотіти, радянська влада не переслідує, не забороняє. І раптом пішли якісь дивні флюїди: “Шістдесятники? Та що там ті шістдесятники! Історія — ха-ха”. На екрані телевізора часто почала з’являтися фраза: “Патриотизм — последнее убежище для негодяев”. Людям нав’язували такі думки — вони послухалися. Треба писати щось модернове, хай це буде андеґраунд.
Кожне покоління, яке приходить, має подати свій камертональний голос, щоб рухатися далі.
За радянської влади ми не мали свободи, перевіряли кожну строфу. Тепер свобода, незалежна Україна, і ми знов опинилися бозна в якому становищі. Мене ніхто не чіпав, поштиво обходили.
А українську мову збагатили російським матом. Молодь непідготовлена почала висловлюватися нецензурно — для них це вияв свободи. Як я могла це витримати? Що мали відчути шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи? Я тоді вирішила: “Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі”.
Тоді вийшла з НСПУ і пішла в Чорнобильську зону. Я дуже добре прожила цей час — за письмовим столом або в Чорнобилі. Їздила за кордон — Польщу, Париж, коли шукала матеріали до творів.
Тут моя дорога Чорнобильська експедиція казала, як невтомно я збирала культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони. Зізнаюся вам, що це для мене була еміграція. Я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, отам вона є. Там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її безмірно, там відчули й велику Батьківщину. Я цих людей надзвичайно люблю. Більшої життєрадісності, сміху гумору ніде не бачила.
Хтось сказав, що руки опускаються, ні до чого немає бажання.
Я й зараз не бачу поразки. Адже є високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки, і ми повинні до неї підключитися. Це буде рух опору. Треба бути людьми.
У мене таке враження, що люди скучили за собою й тому сюди прийшли. Мій чоловік казав: “Лінусенько, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі”.
Я вже була подумала, що нашим читачам література, тим більше поезія, не потрібна, бо можна зачиняти книгарні, наприклад “Сяйво”, де твориться безлад. А куди дивиться влада? Влада повинна поворухнути мізинцем — і все це припиниться. Але цього не роблять. Ми були членами Національної ради з питань культури і духовності при президентові — нічого не змінилося.
Вирішила перейти на сучасну прозу, почала писати. Раптом несподівано отримала листа від видавництва “Либідь” з пропозицією видати “Берестечко”. Після того, як “Берестечко” надрукували в “Українському письменнику” так, що соромно взяти в руки, накладом 10 тисяч примірників, почали виходити піратські видання. Навіть львівське видавництво “Каменяр” видало без моєї згоди. Після цього зовсім не хотіла видавати цей твір, бо це дуже дорога для мене річ. Цей твір не про поразку, а про перемогу над поразкою.
Я хотіла написати про історичні постаті. Щоб це зробити, треба обрати екстремальну ситуацію. Після страшної поразки під Берестечком Богдан Хмельницький залишився самотнім, у нього вже не було війська. Стало цікаво, як зміг після цього підвестися.
Після цієї поразки і, до речі, зради дружини він одружився! Це мене так вразило! І ці крила особистого щастя його зігріли. До речі, можливо, його особиста трагедія теж відіграла роль у цій поразці.
У приниженні не можна жити й перемагати. Думаю, що український народ досі не переміг через те, що переживає дуже велике історичне приниження.
Коли почали створювати державу, навіть письменники-інтелектуали закликали народ встати з колін. Ну хоч ставай на коліна, щоб потім встати! Говорили, що народ спить тощо. Мій народ, такий, як я — не спить!
Я дуже люблю чорнобильських людей. Незабаром поминальні дні, люди приїдуть на гробки — там живі цвинтарі біля мертвих сіл! І ніхто не стоїть на колінах!
Прийшла нова влада, яка обіцяє нагодувати людей. Та це люди годують владу!
Нині я справді надумала повернутися в літературу, культуру, бо важкий час — це завжди мій час”.
Насамкінець Ліна Василівна подякувала видавцям — книжку побачила вперше, і вона її не розчарувала — і прочитала нові вірші.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ

  1. Леонід

    Нам всім,українцям,насамперед ,ВУТ”Просвіта”,редколегії газети треба взяти на озброєння слова Л.Костенко”,,є високовольтна лінія духу,Яка проходить крізь усі віки,і ми повинні підключитися до неїю Це буде рух опору… важкий час-це завжди мій час”.На мій погляд,підключимося до “лінії духу” і створимо рух опору,якщо зрозуміємо нарешті,згадавши і всіляко популяризуючи покійного Анатолія Погрібного(Гукаю допомагати в цьому члена Центр.правл. Леоніда Мужука),зокрема,одного із засновників “Просвіти” і нею забутого чомусь,що маємо боротися за кожного етнічного українця,насамперед в Криму,на сході і півдні,боротися з проявами неповаги до ріжної мови з боку українців,насампред,депутатів,посадовців,повертаючи україномовних українців всіма засобами до рідної мови,оздоровлюючи і гуртуючи українську націю,насамперед,через мову,не декларуючи на першій сторінці,що без мови нема нації,а проводяячи це в життя словом і ділом,на кожній сторінці маючи окрему рубрику(Як у А.Погрібного було”якби ми вчились”),використовуючи в ній знову ж як А.Погрібний листи дописувачів електр. поштою,зробимо грунтовні висновки із помилок В.Ющенка,що розпочав П.Антоненко.Сьогодні ми не маємо права не використовувати кожну хвилину,кожну сторінку,кожне сдово для підключення до лінії духу і сторення духовного руху опору.Якщо регіонали захищають права російськомовних з метою збереження етнічних українців в ганебному стані,то ми маємо захищати права етнічних укранців на рідну мову,допомагати їм,перконувати,проводячи ,як не прикро ,українізацію українців,а не намагаючись без останнього якимось чином захистити українську мову як державну.Захистять її сердешну ураїнці,україномовні в більшості,а не політики.Інші речі на цю тему запрошую на сайт “Просвіти”, prosvitjanyn.org.ua,форум,розділ політика автор “Леонід”

Leave a Comment