РОЗДУМИ, НАВІЯНІ ПАНОМ ДОМБРОВСЬКИМ

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Із приводу того, що нині відбувається в Україні, один із моїх варшавських учителів журналістської майстерності (і приятелів) днями написав у листі: “Де ж була українська національно свідома інтелігенція”? Себто ті, кого ми повинні звати національною елітою.
Питання дуже складне. Не знаю, чи нині є ще національна еліта як середовище, чи лише поодинокі елітарні постаті, що пливуть, наче самотні вітрильники, у розбурханому морі українського сьогодення?
Гість цікавого проекту “Європейський досвід: Польща”, який започаткували у Києві Польський інститут в Україні та київська книгарня “Є” (за підтримки часопису “Український тиждень”), — колишній міністр культури Польщі (2002—2005 рр.) Вальдемар Домбровський на зустрічі в Києві 13 березня не приховував, що нині в політику йдуть переважно ті, хто не міг реалізувати себе в інших галузях. За оцінкою гостя, політка може ефективно слугувати нації, коли туди підуть люди, наділені політичним талантом, а не випадкові особи. Особливо відчутне нерозуміння культури як чинника безсмертності народу економістами. Вони поза цифрами нічого більше не бачать. Із математиками й фізиками (за освітою інженер-електронник) він знаходив спільну мову. А з економістами — ні.
Слухаючи виступ пана Домбровського, думав, що це натяк на ситуацію в Україні. Виявляється ні, бо йому дорікнули, що на проведення у світі Року Шопена було надано невиправдано багато грошей. Відповідь на цей закид, на мій погляд, була блискучою. На представлення у світі Року Шопена, спадщина якого вічна, було витрачено лише половину вартості одного з шести стадіонів, які будують до Євро-2012, і які передусім є втіленням амбіцій і спраги за видовищами. Оплески, які після цього пролунали в залі книгарні “Є”, свідчать, що в Україні такі перегини світ культури також сприймає дуже болісно. Тим паче, що нюанси цьогорічного вручення премій імені Тараса Шевченка — яскравий доказ, що нині в Україні до талановитих людей ставляться як до життєво безпорадного і соціально непрестижного прошарку.
Культура — це не галузь, як намагаються її трактувати чиновники, а загальнонаціональне явище, — повторив відому українським діячам культури і неприйнятну бюрократам істину гість із Варшави і поділився з українцями своїм досвідом урядовця. “Прийшовши до уряду, я доводив, що в культурі так довго не буде позитивних змін, доки інші члени уряду не стануть сприймати міністра культури як одного з найважливіших членів уряду. Головне завдання міністра культури — зуміти переконати міністра фінансів про важливість ролі культури у житті нації й у функціонуванні держави”.
Найбільшою проблемою молодих демократій є те, що серед панівного прошарку немає розуміння території спільного добра. “Нині завданнями української культурної еліти є переконати політиків, що у житті немає вищих цілей, як будова території спільного блага”, — радив українцям В. Домбровський. І підказував, що повинно бути найважливішим у діяльності міністерства культури: “Сенс міністерства — підтримувати ті сектори ринку, які сприяють розвитку національної культури, і протидіяти тим секторам, які нищать національну культуру. Одним з інструментів підтримки культури у нас є Національна бібліотека”. Українська реальність у цьому питанні, на жаль, інша.
Вальдемару Домбровському належить низка ініціатив. За його підтримки створено Інститут книги, Театральний інститут та Інститут кіномистецтва Польщі. Він також є засновником міжнародної мистецької стипендії “Гауде Полонія” (“Радуйся, Польще”) для підтримки молодих митців. Про цю стипендію її засновник розповідає: “Я зробив цю стипендію передусім з думкою про Україну. Ми хоч ще і не настільки багата країна, як інші європейські, проте вже не бідні, щоб дбати лише про себе. Мені здається, що Польща та польська нація має особливу відповідальність за долю східних сусідів. Ця стипендія — своєрідний мій моральний борг. У молодості я отримував такі стипендії від німців, англійців, американців. Це дало змогу зрозуміти не лише сенс демократії, а й відчути її. Коли маю такі можливості, то повинен надати такий шанс молодим українцям й білорусам, який свого часу було дано мені. Однак я поставив умову, що апаратники не можуть делегувати сюди людей, а лише авторитетні люди у відповідних галузях. Ті, хто до нас їде, отримують солідні гроші й повне утримання. Я хотів би, щоб вони отримували великі гроші й опікуна-художника. Особа за час перебування на такій стипендії може написати лише один вірш, одну картину. Головне, щоб стипендіат міг пізнати сенс сучасної польськості як частину сучасної європейськості. “Гауде Полонія” — також моя особиста радість, що можу запропонувати таку допомогу українцям ”.
Якщо бути об’єктивним, то такі стипендії — не лише допомога, а засіб формування свого лобі. Практика показує, хто мав стипендії чи гранти від Польщі, стають гарячими її адвокатами, нерідко пристраснішими за самих поляків. На жаль, з українського боку не спостерігаємо такої практики, хоч про потребу формування проукраїнського лобі багато говорять і в МЗС, і на рівні громадських організацій.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment