ДОБІРНИМ ЗЕРНОМ КОЛОСИЛАСЬ МОВА

18 березня, напередодні ювілею Ліни Костенко, Інститут української мови Національної академії наук провів “круглий стіл” “Мовосвіт Ліни Костенко”. Мотто заходу організатори обрали рядки самої поетеси:

Слова росли із ґрунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова.

Вона як хліб. Вона мені свята…

І справді, “круглий стіл” був не лише науковим обговоренням, аналізом мови творів Ліни Костенко, а й поетичною зустріччю. Тон розмови задали студенти ІІ курсу акторського факультету Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. На захід завітали гості: директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України, академік Микола Жулинський, директор Українського фонду культури, академік Борис Олійник, літературознавець, критик, академік НАНУ Віталій Дончик, завідувач відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова.

Відкрив зустріч директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко, сказавши, що постать Ліни Костенко знакова, вона не потребує представлень.

Подаємо фраґменти наукових доповідей, які прозвучали в рамках “круглого столу”.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД СЛОВОМ

Павло ГРИЦЕНКО,
доктор філологічних наук, професор:

У культурі й суспільному житті України від 60-х років ХХ ст. і до сьогодні постать Ліни Василівни Костенко була і залишається знаковою: чітко і в багатьох відношеннях константно окресленою, виразною. Досить назвати автора — Ліна Костенко — і в уяві кожного постає свій образ Поетеси: вона одна, а наше сприйняття її слова, образу — власне, індивідуальне. Бо її слово входить у твоє єство, впливає на твоє світорозуміння і світосприймання.
Одним шанувальникам Поетеси промовляє її громадянська постава, послідовна внутрішня незгідність з будь-яким обмеженням свободи думки і творчості, постава, яка осмислюється у нерозривному зв’язку з рухом шістдесятників — рухом різноплановим постатями й неоднаковим громадським чином і водночас єдиним багатьма визначальними рисами, насамперед відповідальністю за долю України. У літературному русі шістдесятників Поетеса була і залишилася виразно індивідуальною, без тіні обмеження свободи творчого Я.
Іншим — вона близька насамперед своїм рельєфно різьбленим поетичним словом, гармонією форми, часто незвичної, і внутрішнього смислового наповнення, ємністю слова і неочікуваним поворотом мислі… Це поезія філіграней: тонко вияскравлені, заакцентовані смисли у їхньому гармонійному поєднанні творять диво психоемоційного відкриття такого щодень знаного і такого незауважуваного тобою. Краса поруч, у всьому безмежному довкіллі, коли в твоє серце увійшло слово справжньої поезії.
Ліна Костенко — це окремий мовосвіт. Пізнати цей мовосвіт означає пізнати шкалу цінностей, позицію Поетеси, поглянути на культурні піки планет крізь український хронотоп, поринути в глибини слова. Таке пізнання завжди різносуб’єктне і різнопланове у домінантах оцінок. І завдяки такій різності бачення сутності й цінності здобутків Поетеси зможемо наблизитися до цілісного портретного окреслення Ліни Костенко як Мовотворця.
Сьогодні констатуємо, що твори Л. Костенко приковували увагу багатьох літературознавців. Сприймання у парадигмі відповідного часу й критичний аналіз мотивів, образів окремих творів були суттю літературознавчого реагування на її поезію: ці відгуки могли окрилювати, а могли й дратувати, особливо коли від Поетеси вимагали — одне зніми, додай іншого, посиль теє, підкресли інше. Когось відлякував смуток і відсутність соціалістичноствердної радості, когось — минувшина, козаччина. Такої “рецепції” поезії — втіленого у слово таїнства душі — вона не приймала, бо залишалася не-під-владною, корилася лише своєму сумлінню і наказу свого серця, йшла власною дорогою… проти течії.
Спроб системного літературознавчого вивчення творчості Л. Костенко небагато: розділи в “Історії української літератури ХХ ст.”, окремі книги “Ліна Костенко. Нарис творчості” В. Брюховецького (Київ, 1990), О. Ковалевського “Ліна Костенко. Нариси творчо-світоглядної біографії” (Харків, 2004) та окремі брошури, статті, есеї.
Не зрадити, лишитися бути собою…
Поетеса залишалася собою і в ставленні до мови — трепетному, відповідальному, вдумливому. Саме на це звертають увагу лінгвісти, простежуючи життя слова у творах Ліни Костенко, вивчаючи її прийоми інтенсифікації внутрішніх смислів звичайних слів. Досі опубліковано кілька різноформатних студій про мову Ліни Костенко (“Поетика Ліни Костенко” Л. Краснової, Луцьк, 2001; “Літературна ономастика Ліни Костенко” Ю. Карпенка і М. Мельник, Одеса, 2004; “Словотворчість шістдесятників. Ліна Костенко. Микола Вінграновський”, Острог, 2010), статті в “Культурі слова”, інших збірниках.
Однак мовознавці у боргу перед творчістю Поетеси, бо ще далеко до узагальненого осмислення її мовотворчості, з’ясування індивідуального почерку, внутрішньої динаміки її прийомів роботи зі словом. Окремі праці, декларуючи твори Ліни Костенко як об’єкт вивчення, насправді присвячені загальним питанням лінгвістики (особливо це стосується праць з граматики); окремі образки (часто це аналітико-ліричні замальовки, які з приємністю читаєш — про образи природи, дощу, осені, про дерева і землю і под.). Але сьогодні недостатньо вивчено авторські прийоми вербалізації таких наскрізних мотивів, концептів, як мотив часу — мить і вічність, слово — мова, рідна сторона, своя земля і людина на рідній землі; відповідальність за свою землю (особливо після Чорнобиля). Що ці мотиви не є випадковими, засвідчують не лише епічні твори про події віддаленого часу (“Маруся Чурай”, “Берестечко”), а й назви-маркери циклів “Крізь роки і печалі”, “Душа тисячоліть шукає себе в слові”, “Скіфська Одіссея”, “Іскри історії”, “Над берегами вічної ріки” та ін.
Часоприміряння присутнє в сотнях поезій, у воскреслих постатях і подіях — знаках часу. Зрештою, з погляду часовідстані — з погляду ІІІ тисячоліття обмірковує Ліна Костенко здобутки української літератури ХІХ—ХХ ст. (“Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала”). Час, вічність — і ми в часі-вічності. З осмислення цих проблем-констант постали поетичні формули-афоризми, як час не наша власність, душа належить людству і епохам і под.
Шлях до створення цілісного мовного портрета, до усвідомлення того, ким стала Ліна Костенко для розвитку української літературної мови другої пол. ХХ ст., її художнього стилю, які її найважливіші моделі поетичного мовотворення, лежить через синтез — охоплення і вихоплення, виокремлення з багатьох штрихів-спроб тих визначальних процесів, прийомів, завдяки яким досягалася незвична образність слова, виразу, поетична деривація. Дослідники зауважили створення у текстах ситуацій звукопису, нестандартного словотворення і словесної паронімічної гри. Зауважимо, що великого значення Поетеса надає семантичній компресії, коли поворот образу-думки переводить значення слова у новий регістр, напр., у поезії про Т. Шевченка лексема поріг означає “деталь будівлі” й водночас має широке значення “отчий дім, прихисток у житейському бурхливому морі”:
Сльоза закипає.
Душа посварилася з Богом,
А небо, а простір, а це під горою село!
І так же тут любо!
Дніпро під самим порогом,
і тільки порога… порога
чомусь не було
Звертаючи увагу на семантичну компресію, семантичні переходи — від конкретного до узагальненого, образного, хочемо наголосити на особливій увазі Ліни Костенко до цього прийому — через просте, доступне, профанне значення вона часто піднімає думку до сакрального, високого, узагальненого. І робить це мистецьки-природно…
Здається, Поетеса не вдається до спеціальних прийомів роботи зі словом, які не мали б твердої традиції в українській літературі. Водночас вона є виразним новатором — образів, символів, повороту думки, незвичного поєднання слів, новатором видобутих смислових граней і незвичних асоціацій:
Живе у хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
(Дід — спомин — вічність).
У кожному новому творі Поетеса реалізує своє кредо почати спочатку (Найвище уміння — почати спочатку // Життя, розуміння, дорогу, себе), почати пошук нового слова у міріадах слів відомих (Страшні слова, коли вони мовчать, // коли вони зненацька причаїлись, // коли не знаєш, з чого їх почать, // бо всі слова уже були чиїмись).
Байдуже, що слова щоденні, затерті, а інколи й обруднені: світлий талант Поетеси здатен у ці слова вдихнути нове життя і нову силу. Саме цей талант Ліни Костенко ще 1956 р. відзначив її наставник по Літературному інституту Всеволод Іванов, який, нарікаючи на своє недосконале знання української мови, зауважив: “я не стільки знаю, я відчуваю українські вірші Ліни Костенко, я відчуваю, що українські вірші її досконалі”.
Час підтвердив тонке спостереження метра.
Сьогодні для України досвід роботи Ліни Костенко над словом особливо актуальний у контексті розширення меж слововживання, дозволення недозволеного… Літературу заполонили тексти, про які П. А. Загребельний висловився категорично: “З жахом відчуваю, як від читання деяких супермодерних “текстів” деградує мій мозок, моя душа, моя людська сутність” (1997).
Своєю мовотворчістю видатна Поетеса переконливо довела: справжня творчість не потребує руйнування, здавалося б, вузьких берегів традиційності, усталених національних форм: треба, щоб новаторським було саме мислення поета, особливе мислення, що єднає щоденне земне і небесне, щоб непорушною була відповідальність митця перед СЛОВОМ.

МОГО НАРОДУ ГІЛОЧКА ТЕРНОВА

Світлана ЄРМОЛЕНКО,
завідувач відділу стилістики та культури
мови Інституту української мови НАН
України, доктор філологічних наук,
професор

Уже понад півстоліття живемо в силовому полі естетики поетичного слова Ліни Костенко. Його сприймання читачами, бажання думати цим словом і надавати йому символічного значення зумовлюють життя авторського тексту поза ним, перехід його в інший часовий і просторовий вимір.
“Слово, — писав О. О. Потебня, — лише тому є органом думки та неодмінною умовою всього наступного розуміння світу й себе, що спочатку є символом, ідеалом і має всі властивості художнього твору”.
Зміст одного із символів українського слова конденсований у вислові Ліни Костенко — мого народу гілочка тернова, а також у поезії “Біль єдиної зброї” — з епіграфом Лесі Українки і пристрасним монологом про долю української мови — мови трагічної й водночас безсмертної. Це висока громадянська поезія, актуальна й для сьогодення, коли постійно розігрується мовна карта поділу України, коли ставиться під загрозу статус державності української мови, коли, за словами поетеси, труну мові “не тільки вороги, а й діти власні тешуть”.
Чуємо закиди, що української літературної мови немає, немає української термінології, немає літературних стандартів. Читаємо неоковирні заробітчанські переклади, читаємо художні твори, насичені жаргонізмами, вульгаризмами, лайкою, і мимоволі спадає на думку вірш Ліни Костенко. Він стосувався суспільно-політичної ситуації, а тепер можемо проводити аналогії не лише із суспільно-політичною, а й культурно-мовною ситуацією. В наш час надто актуальний біль поетеси за ту українську мову, що колоситься на рідному полі, що є добірним зерном і несе високий інтелектуальний, естетичний зміст.
Через слово Ліни Костенко намагаємося зрозуміти не лише наш час і себе в ньому, а й усвідомити рівень розвитку української літературної мови, яка становить вищу культивовану форму національної мови і національної культури. Хоч у сучасній інтерпретаційній стилістиці (герменевтиці) дослідники намагаються відійти від формули “відбиття, відображення світу в мові письменника”, проте символічна природа мови, слова неодмінно передбачає постійний зв’язок національна мова — мова письменника. Чи не тому в сучасних лінгвостилістичних дослідженнях найчастіше співвідносними виступають поняття національна мовна картина світу та індивідуальна мовна картина світу. В обох випадках важливу роль відіграє категорія часу.
Творче поетичне слово — це символ певного часу. Саме мовотворчість Ліни Костенко становить мірило розвитку української літературної мови другої половини ХХ ст. в її поетичному жанровому різновиді. Ця мова виявилася своєю для читачів різних вікових і соціальних груп й уособлює своєрідний символ, естетичний ідеал літературної мови як стрижневого компонента національної культури. Кожна епоха має власний ідеал, зокрема й мовний, писемно-літературний. Саме так прочитуємо авторський висновок про неоднозначну взаємозалежність часу і поетичного таланту:
Ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.
Висока естетика мови — це ословлення автором високих тем не тільки в розумінні суспільно значущих (за цим критерієм теж визначається місце митця в історії літературної мови), а також як вияв високого ставлення людини-творця до цих тем, а тим самим утвердження високого в людині. І тоді будь-яка тема набуває суспільної вагомості, а найінтимніший вірш прочитується як вічний і високий людський ідеал.
Висока естетика слова — це найбільший ступінь привласнення загальновживаної мови, таке послугування нею, яке читач прикладає до себе і завдяки актуалізованій семантиці сприймає слово письменника як власне відкриття мовних таємниць.
Висока естетика поетичного слова Ліни Костенко — у крилатості думки й афористичності висловів, що стали знаковими для багатьох життєвих ситуацій наших сучасників, увійшли в культурний простір на рівні інтимного спілкування. Мовотворчість нашої сучасниці вивчають дисертанти, розкладаючи по поличках слова-терміни, слова-новотвори, моделюючи лексико-семантичні й асоціативні поля час, душа, слово, розглядаючи, як ословлюється концептосфера “природа” в індивідуальному поетичному мовомисленні тощо.
Наздоганяючи час, відчуваючи його стрімкий плин у змінності, змінюваності нашої мови, сучасні письменники наввипередки пропонують свої мовні експерименти — модерні, постмодерні, часто епатажні новації. Мета цих новотворів — самореалізуючись у слові, ствердити себе, свою інакшість, неповторність, закарбувати свій голос у конкретній добі.
Ліна Костенко вибирає свою мовну формулу часу, стверджуючи: “Не час минає, а минаєм ми”. Суб’єктивне, особистісне переживання часу віддзеркалюється в поетичній мові як чутливій мембрані. Це та сфера, яка тільки їй властивими засобами здатна затримати час. Поет має власні дефініції часу. Асоціативні зв’язки цього поняття, втілені в його мовних образах, показові для розкриття високої естетики поетичного слова Ліни Костенко. Зміст філософської категорії передано в індивідуально-авторських образах на зразок: Час не наша власність; І час біжить, як цифри на табло; Немає моря глибшого, ніж Час; А час — він мудрий, фікції скасує; Час, великий диригент, Перегортає ноти на пюпітрі. Інші образи часу, з якими безпосередньо пов’язане конкретне життя людини, вимірюване хвилинами, годинами, роками. Тому й протиставляються два прагматичні змісти часу:
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати..
Українська лексика і фразеологія засвідчують особливе ставлення людини до часу з погляду дієвості, активності в житті (поспішати, встигати, квапитись, наздоганяти час) і з погляду, так би мовити, вічності, того часу, від якого людина не залежить, у якому настає хвилина життєвої втоми і з’являються інші роздуми про час, зокрема й вислови з виразним іронічним компонентом, як в усталеному народнорозмовному вислові: Не буде коли й умерти. Незаперечний зв’язок із ним має діалог із “Марусі Чурай”:
— То сядь спочинь.
— А ніколи мені.
— От і мені все ніколи та й ніколи.
Хоч як біжи, а все у довжину.
То я й не кваплюсь.
Вмерти завжди встигну.
А часу все одно не дожену.
Авторське відчуття часу простежуємо не лише в характерній лексиці (безсмертя, віки, вічність, вчора, завтра, століття, хвилина, мить, майбутнє, минуле, сучасність, вічний, одвічний, вовіки, сучасний, тисячолітній, вже, ще, тепер, колись давно та ін., а також певні афікси із часовою семантикою, як, скажімо, префікс пра-. За моделлю іменників прадід, прабаба утворено слова пракорова, прапівень, прамісто, прапам’ять, праворота, прапес:
Лише прапам’ять долітає звідти,
перемиває золотий пісок.
Багато міг би розказати вітер,
але у вітру голос пересох…
Глибинний семантичний зв’язок словесного образу часу, пам’яті, надто історичної, із вітром належить до знакових в українській поезії. Його можна простежити, зокрема, на Шевченкових контекстах, а втім, ремінісценції, алюзії, чи, за сучасною термінологією, інтертекстуальні зв’язки поезії Ліни Костенко із текстами Тараса Шевченка виявляємо в численних творах. Чи не найпоказовіший із таких зв’язків Все йде, все минає — і краю немає (поема “Гайдамаки” Т. Шевченка) й Усе іде, але не все минає Над берегами вічної ріки (вірш Л. Костенко “Сосновий ліс перебирає струни”).
Семантика дієслів іти, минати, пов’язана з часом, розкривається у контекстах із типовими українськими реаліями, формуючи виразний індивідуальний образ:
І засміялась провесінь: — Пора! —
За Чорним Шляхом,
за Великим Лугом —
Дивлюсь: мій прадід,
і пра-пра, пра-пра —
Усі ідуть за часом, як за плугом.
Пошуки найвдалішого образного слова подібні до вживання точного терміна в науковому тексті. Ця точність знайденого порівняння справді вражає, як наукове відкриття.
Амплітуда часового сприймання й художньої трансформації українського слова така широка у Ліни Костенко, що кожний лінгвостилістичний зріз, зокрема спроектований на високу естетику поетичного слова, потребує окремого дослідження.
Щоб окреслити мовосвіт Ліни Костенко, розкрити феномен її мови, цього унікального явища в українській культурі ХХ ст., одного “круглого столу” мало. Бо мова поетеси для нас — це як зоряне небо над Україною і моральний закон, який уособлює Ліна Костенко.

БУДИТЕЛІ ДУМКИ МИТЦЯ

Любов МАЦЬКО,
академік АПН, доктор філологічних
наук, професор, завідувач кафедри
стилістики Інституту філології
Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова:

Сьогодні ми вшановуємо Царицю української поезії, скажемо — і світової, а що вже європейської, то безумовно. Я мала нагоду вивчати поезію польської лауреатки Нобелівської премії Віслави Шимборської. Мені допомагав перекладач. Хотілося дізнатися, за що присуджують таку почесну премію поетам. Переконана, що найвищим і найближчим претендентом на цю премію має бути Ліна Костенко. Було мені трохи сумно, адже наше слово не відоме світові. Ліна Костенко так написала в поемі “Берестечко”: Піїти всіх земель говорять всі до світу. А наші все до себе гомонять.
Ми кажемо сьогодні високі, правдиві, шанобливі слова про поезію Ліни Костенко, але багато залишиться несказаного, будуть і несказанні слова. Бо мовосвіт поетеси — це мовосвіт генія. Тексти генія ідуть понад світами, понад віками. Це тексти Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. В їхніх творах закодовано глибинний смисл, який намагаємось прочитати сьогодні, його прочитуватимуть і в майбутньому.
Щороку в березні готую три заняття, присвячені лінгвістичному аналізові творів Тараса Шевченка, Максима Рильського, Ліни Костенко, у лютому — Лесі Українки. Втішаюсь, як захоплено сприймають студенти, заполонені інформацією про модерну і постмодерну культуру, уривки, строфи, афоризми Ліни Костенко.
Пригадую поетичні вечори 60-х років ХХ ст., коли ми слухали поезію й читали збірки Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Драча, Б. Олійника. Це була потреба поетичного слова, Слова як молитви.
Поезія Ліни Костенко й сьогодні активно читана, співана. Це барометр на актуальність. Бути актуальним і популярним упродовж півстоліття рідко кому вдається. А поезія Ліни Василівни на слуху в кожного чутливого до слова, і навіть у тієї безтурботної молоді, яка вже без акценту “розмовляє мовою заброд”. Поетеса зуміла самовиразитися в слові й своєю мовою виразити свій народ, відчуваючи, що його доля болить їй, що вона лиш інструмент у снах свого народу.
Не можна не згадати думки О. Потебні про те, що слово служить не лише для називання, а для збудження думки мовця, розпросторення цієї думки, для її чіткого оформлення й формулювання. Кожний вірш Ліни Костенко збуджує думку. Читаю поезію “Умирають майстри” й мимоволі згадую про тих, хто відійшов від нас, а їх замінити ніким, бо ж робота не жде. При майстрах, справді, легше, затишніше, надійніше.
Слово Ліни Костенко вводить нас у вертикаль минулого і в горизонталь сучасного, в те, що було, і в те, що відбувається. Її словесні образи в незбагненному поєднанні передають точність і місткість фрази. Ось, скажімо, слова Марусі про свого батька: Пішов у смерть і повернувсь у думу. Делікатне й тонке відчуття краси змушує поетесу розмовляти з довкіллям, з кожною тваринкою і травинкою.
У кожному творі відчуваємо сучасність. Хіба закінчення “Берестечка” — це не про сьогодні? Не про нас сказано? Хіба не страшна метафора — рядок, укладений в уста Богдана: “В мені було зерно поразки”?
Хіба не актуальні в нашій сьогоднішній ситуації слова Ліни Костенко:
Молюся нашій пресвятій Покрові —
Бо лиш народи, явлені у Слові,
Достойно жити можуть на землі.

КОНЦЕПТ ПРИРОДА В ПОЕЗІЇ

Надія СОЛОГУБ,
доктор філологічних наук, професор,
провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України:

У поетичних образах природи Ліни Костенко простежуються елементи язичницького і християнського світогляду українського народу. Коли “душа тисячоліть шукає себе в слові”, в поетичній уяві постає первісна природа з її духом первозданності, з образами язичницьких богів Стрибога, Перуна, з одухотвореними лісом, річкою, деревами і травами. Християнські образи природи постають у вигляді алюзій. Поетеса зізнається: “Я людина ХХ віку і от, зачудована, бачу лише первозданність”.
Суб’єктивне, ліричне й об’єктивне поєдналися в гармонії сприймання природи. Найбільше гармонії відчуває поетеса в образі лісу. Вона дитина лісу, і дитячим захопленням, відкриттям живого лісу позначені всі його словесні образи. Своєю творчістю поетеса ніби стверджує, що людина — не цар природи, а варвар, який її знищує. Мотив Чорнобиля увиразнюється в образах ураженого радіацією лісу, тому й діагноз такий трагічний: “Ой у полі три тополі незелені”. Уся система тропів побудована на актуалізації лексики, яка найширше охоплює природні явища у їхньому особливому зоровому сприйманні.

І ДЕСЬ НАД ГРАНЯМИ СВІДОМОСТІ Є ТЕ, ЧОГО ІЩЕ НЕМА

Лариса КРАВЕЦЬ,
доцент кафедри стилістики української мови Інституту
української філології Національного педагогічного університету
ім. М. П. Драгоманова:

Поетична мова Ліни Костенко — це яскравий і самобутній світ, явлений у слові. Мовомислення поетеси наскрізь перейняте загостреним світовідчуттям, яке виявляється у метафорах.
Метафори Ліни Костенко стосуються основних аспектів буття людини: часу і життя, природи і мистецтва, історії, кохання тощо. Ці вічні теми авторка інтерпретує у власному ключі, демонструючи філософічність мислення, витончений мовний смак. Виражена означуваним словом у метафоричній моделі та чи та тема виявляється несподіваними гранями. Так, життя постає то як страшна корида, то як оббирання з реп’яхів, що пазурами уп’ялися в душу, то як божевільне ралі, а час — то як ріка, то як страшний безжалісний чаклун, то як чорні лебеді.
У Ліни Костенко існує потреба слова, як молитви. Образно характеризуючи слово, поетеса часто вдається до його опредметнення: слово-брила, слово-філігрань. При цьому Ліна Костенко визнає силу слова: А слово — струм. А слово — зброя. А віще слово — вічове. Проте не всі слова мають таку властивість. Є багато байдужих слів металу нетривкого, є зацьковані слова, існує й забрехуще слово. Для характеристики слова вжито також фітоморфні метафори: прекрасних слів одквітлі вже пелюстки, посіяне слово не сходить в полях та ін. Описуючи у поезії “Біль єдиної зброї” слова як жита, Ліна Костенко поширює асоціативне поле цієї метафори на мову: Слова росли із ґрунту, мов жита. // Добірним зерном колосилась мова. // Вона як хліб. Вона мені свята // і кров’ю предків тяжко пурпурова.
У метафорах Ліни Костенко відображені, з одного боку, універсальні закони світобудови. Так, у вислові усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки закумульовано глибоке усвідомлення закону часового універсуму.
У шістдесяті роки Ліна Костенко разом з іншими молодими бунтівниками утверджувала ідею самоцінності людського “Я”. Віра в людину й повага до людини були основою любові до України і впевненості в силі її народу. Підготовлене космічно-масштабним гуманізмом шістдесятників всенародне рушення 80-х, здавалося, принесло довгоочікувану свободу. Та Ліна Костенко заявила: “Не спокушайте мене гласністю. Я вдруге в пастку не піду”.
Нова доба породила нові проблеми: аварію на Чорнобильській АС. Письменниця відреагувала на це поезіями, які наскрізь пройняті драматизмом: “Ми — атомні заложники прогресу. // Вже в нас нема ні лісу, // ні небес. // Так і живем // Од стресу і до стресу. // Абетку смерті маємо — // АЕС”. Ця метафора гранично точно характеризує техногенну катастрофу.
Гострий осуд викликає у поетеси втрата історичної пам’яті (Хто пам’ять змив, як дощик акварельку; Це місто — монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння), бездуховність (дух людський знемігся одкрилатів; Змія вжалила серце нації), лукавство, брехня (Звикли до правди мої вуста Нащо їм чорне вино лукавства?), розбрат (Апофеоз дрімучої гризні).
Метафорично репрезентує поетеса також внутрішній світ людини, її душу. Погляд авторки на душу як на живу істоту, яка може страждати, боліти, радіти, жити, умирати, відповідає традиційним уявленням українців: Тривожними уважними очима моя душа подивиться на все; Дев’ять день душа ще пручається, а тепер вже десь призвичаїться. Водночас образ душі набуває нових семантичних рис, асоціюючись, наприклад, з державою: “Душа — єдина на землі держава, // де є свобода чиста, як озон”.
Ліна Костенко — майстер інтелектуальної метафори, що виявляється у поєднанні абстрактної лексики з конкретною, загальновживаної з науковою чи вузькоспеціальною: сизий глобус капусти; жар-птиць блакитні космодроми; сліпучий магній снігових пустель; біцепси душі; мегафони мальв; хатки в солом’яних скафандрах, чорні кратери села та ін. Про інтелектуалізацію метафори свідчить також наявність у її структурі мовно-естетичних знаків національної та світової культури: городів гарбузова Мекка; коров’яча остання Афродіта; дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз і под.
Метафора Ліни Костенко — це засіб трансформації звичних понять у високу інтелектуальну поезію, у світ культури. У них виявляються такі риси мовотворчості письменниці, як простота й інтелектуалізм, емоційність і філософічність, поетична віртуозність і висока естетичність. Її метафори, як і вся творчість, наповнені правдою й совістю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment