Павло ДОБРЯНСЬКИЙ: «СМІЙМОСЯ, ДОПОКИ СМІЄТЬСЯ!»

Павлові Добрянському — відомому українському гумористові з Івано-Франківська у березні 2010-го виповнюється 80. Цей веселий, життєрадісний, світлоносний чоловік ніколи не показує втоми чи розчарування, хоч життєві випробування, як у кожного з нас, нелегкі.

Він автор двадцяти книжок гумору, найвідоміші з яких — “Чоколядовий капелюх” (1989), “Веселий аптекар” (2003), “Кіндрат Гичка увіковічнюється” (2005).
Напередодні ювілею Павло Казимирович “відбивався” від жартівливих допитувань критика Євгена Барана.
— Павле Казимировичу, кожен ювілей — це ніби привід поговорити про людину, яка чогось набула і може чимось поділитися, згадуємо лише тоді, коли на підході ювілей…
— Усе правильно, Євгене. Згоден з Вами, що ювілей — це і слушна нагода поговорити про ювіляра, і що цей ювіляр, маючи певний творчий набуток, може і хоче поділитися ним з іншими. Усе це правильно, доки йдеться про “серйозну” людину, — але ж не забувайте, що маєте справу з гумористом, який “вистраждав” аж три ювілеї та пов’язані з ними урочистості. І нікому з організаторів цих дійств жодного разу навіть на думку не спало залишити у сценарії бодай кілька хвилин для мене самого — аби я міг пояснити людям у залі, в ім’я чого стовбичу на цій сцені…
“Бал правили” мої колеги: виходили на сцену один за одним, кидали кілька скупих слів про те, який я мудрий, дотепний і геніальний… Ну а далі діяли за тим принципом, як народна мудрість каже: “Нате й мого глека, аби і я була Феська”.
Найбільше ж мені запам’ятався третій мій ювілей. Він розпочався з того, що дві розфарбовані, як веселка, дівиці схопили мене попід руки, вивели на сцену, ніби я сам ходити розучився, і під бурхливі оплески залу живосилом посадили в якесь допотопне крісло, аби я сидів та й дивився, як браві хлопці-гумористи показують глядачам, на що вони вдатні…
Так би я й просидів увесь вечір у тому кріслі скраєчку сцени, якби вже під самий кінець ювілейного торжества один із тих гумористів та не похопився: “Хлопці, ми ж забули про ювіляра!”
— Свого часу Ви пов’язали долю з гумором і сатирою (дебютна книжка “Сиджу собі та й думаю” вийшла у світ 1962 року) — і після цього “загрузли по самі вуха” в цьому жанрі. Ніколи не шкодували, що не змінювали письменницького амплуа?
— Я родом із тих подільських теренів, де б’ють першоджерела іскристого сміху Степана Руданського, де схильність до веселого слівця нуртує в генах чи не кожного краянина. На підтвердження скажу, що батько мій теж був дотепною людиною, неперевершеним жартівником. Він став організатором і першим комедійним актором самодіяльного театру в рідному селі, за що і вкоротили йому віку енкаведисти у Вінницькій тюрмі страшного 1938 року.
А ще додайте до веселої вдачі подоляків невичерпне багатство народних пісень, які супроводжували їх усе життя. Скільки тих пісень виспівала мама над моєю колискою, виплетеною з верболозу, який, до речі, у вигляді різок теж відігравав немалу роль у моєму гумористичному вихованні. До того ж, і моя мама не була позбавлена почуття гумору й за дотепним словечком у кишеню не лізла.
Пригадую такий цікавий випадок. У дитинстві я марив небом, мріяв стати пілотом. Якось ішли ми з мамою полем — і так мені тоді чогось було радісно й любо, мов крила за спиною виросли. Затепліло мені в душі сказати мамі щось приємне — то я й випалив: “Знаєш, мамо, коли я виросту, то стану пілотом: буду летіти над нашим подвір’ям і скину тобі з літака велику пачку грошей!” Попри дитячу безжурність, я добре бачив, як бідує наша сім’я, якою каторжною працею заробляє мама в колгоспі на шмат хліба. А мама вмить підхоплює мій піднесений тон і картинно сплескує руками: “Патку мій, дитино! А як ті гроші впадуть Грицеві у двір, — що я тоді робитиму?”
Так що гумор і сатиру я обрав одразу — можна сказати, у спадок отримав. В інших жанрах себе не пробував, та й не хочу. Знаю, що з того нічого путнього не вийде…
— Жанр гумористики в літературі завжди вважався марґінальним (і світоглядно, й естетично). Тут спрацювали стереотипи та й просто літературний снобізм. Ніколи не почувалися, так би мовити, “неповноцінним” письменником?
— Ні, не почувався. Гумор і сатира є, були і будуть моїми улюбленими жанрами. А тим, хто вважає, ніби смішне в літературі — то явище марґінальне, раджу завітати в болгарське містечко Габрово — неофіційну столицю гумору — та й прочитати на місцевому Будинку гумору й сатири гасло: “Світ не загинув лише тому, що він завжди сміявся!”
— Кого з українських письменників-гумористів вважаєте своїми вчителями і чому?
— Першим назву Остапа Вишню, гумор якого — глибоко національний, а мова його творів — і поетична, і дотепна, й гостра, та ще й колоритна.
Полюбив я свого вчителя не в останню чергу й тому, що в мене з ним багато спільного (не у творчості, до його висот мені ще рости й рости). По-перше, ріднять нас імена: він Павло — і я Павло; по-друге, Остап Вишня свого часу закінчив Київську фельдшерсько-акушерську школу — і я, хоч і значно пізніше, отримав такий самий диплом, лише у Вінниці. Про решту судіть самі.
Другим своїм учителем вважаю — хоч, може, це когось і здивує — рідного брата Остапа Вишні Василя Чечвянського. Збірку його творів, видану у Львові ще на початку 30-х років минулого століття, дав мені прочитати мій однокурсник зі Львівського медінституту, тернопілець Федір Баб’як. Я прочитав її, як кажуть, на одному подиху. Твори цього письменника-гумориста справили на мене незабутнє враження. Передовсім я збагнув, що Василь Чечвянський у своїй творчості аж ніяк не наслідував знаменитого брата. У той час як Остап Вишня купався у славі серед українського селянства, в гуморі його брата Василя жив і діяв інший герой-оповідач. Ним, як правило, був городянин: іноді — інтелігент, що вдавав із себе простака, та частіше — той самий міщух-обиватель, якого нещадно, але без “класової ненависті”, дотепно висміював цей надзвичайно талановитий сатирик.
Про Василя Чечвянського широкий загал українських читачів довідався лише тоді, коли ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 16 травня 1957 року було скасовано вирок від 14 липня 1937 року щодо Василя Губенка та припинено справу проти нього “за відсутністю складу злочину”. А ось розстріл скасувати було неможливо…
Щось почерпнув я і з творчості незабутнього Олександра Ковіньки. Та й неперевершений майстер сміху Павло Глазовий, із яким я підтримував дружні стосунки майже до самої його смерті, передавав мені багатющий досвід у гумористиці. А Олег Чорногуз?! Та ж його твори “Аристократ із Вапнярки” і “Претенденти на папаху” — це перші й досі єдині в українській літературі романи, написані в жанрі гумору й сатири. Де ще шукати кращих учителів?..
— Чому українська художня гумористика сьогодні “замкнена в загоні”? Не чути виступів вітчизняних гумористів, не знайдеш розважальних програм, створених на матеріалі українського сміховинного жанру… Як гадаєте, ця тенденція — звичайне суспільне жлобство і примітивна невибагливість смаків чи свідома марґіналізація українства якимись “темними силами”?
— Питаєте, чому не чути наших гумористів? А що ж їм ще робити, аби їх нарешті почули? Кажуть, що над українським читачем і глядачем тепер домінує влада телевізора. То, може, їм податися туди? Але ж їм (як, зрештою, й нам усім) добре відомо, яка влада нині беззастережно панує фактично у всіх наших телестудіях. Влада грошових мішків, влада аморальна й непатріотична. Звернутися в радіокомітет? Але й там ніхто вже не стрічає їх із розкритими обіймами. Видати книжку? Теж майже нереально із сучасними цінами на видавничі послуги та страусячою позицією влади. Хто ж тепер “відстібне” кілька тисяч гумористові на друк його книжки, якщо в Україні йде “на ура” лише один вид гумору — анекдоти, добірно присмачені “крутими чоловічими виразами”, запозиченими колись у північного сусіда. Ось і виходить у того бідного українського гумориста, що “куди не ткнусь — усюди: “Дзусь!”
Як на мене, у такому “загоні” перебувають нині й українська література, і народний мелос, який наші чиновники від “Міністерства безкультур’я” зуміли поховати за неповні два десятки літ існування незалежної України. Вже не кажу про фактичну загибель традицій, про розгорнутий фронт наступу на саму українську мову… Складається враження, що в наше українство хтось свідомо запустив такого собі троянського коня…
А позаяк святе місце ніколи порожнім не буває, то з’явилася така література, автори якої не гребують нічим. Замість вражати читачів талантом, вони методом “задертих спідничок”, постійного “колупання” у фізіології, експлуатацією одного-двох інстинктів притьма видираються на літературний Парнас.
— Ви 15 років (із 1975-го до 1990-го) були відповідальним секретарем Івано-Франківської обласної організації НСПУ. Здається, лише Станіслав Реп’ях із Чернігова зумів побити Ваш “рекорд”, бо перебуває на посаді голови вже понад 30 літ. Як оцінюєте потенційні можливості івано-франківських спілчан у ті часи, коли очолили обласну організацію, і сьогодні? Що змінилося? І чи змінилося на краще?
— У “ті часи” нас, прикарпатських письменників, було хоч і не надто багато, та ми були велика сила! Як-то кажуть, “мала штучка — червінчик, та ціна велика”. Назву лише кілька імен: поети Галина Турелик, Ольга Слоньовська, Неоніла Стефурак, Степан Пушик, Мирослав Аронець, Ярослав Дорошенко, прозаїки Богдан Бойко, Микола Яновський. Про творчий потенціал івано-франківських спілчан у ті часи можна судити за їхніми здобутками в літературі.
Що ж до потенційних можливостей наших сучасників — членів Івано-Франківської обласної організації НСПУ, то вони ніби й нітрохи не менші. Зате умови, в яких доводиться зараз творити, значно погіршали. Чому? Звісно, тоді писали з оглядкою на цензуру, та все-таки письменник мав змогу без усякого спонсора видати власну книжку, ще й отримати за це гонорар. Зараз же навіть талановиті люди роками оббивають пороги різних структур у пошуках мецената, а потому ще й частенько “перекваліфіковуються” на продавців власних творів. Не всім по кишені знайти агента із продажу…
— Уже в новому тисячолітті у Вас вийшли три книжки гумористичних творів і на підході четверта. Чи хочеться Вам жартувати сьогодні? Які тенденції в українській гумористиці Ви б визначили як головні?
— Усякий жарт тримає гумориста на плаву, а мені так хочеться ще трошки поплавати по житейському морю… Хочу впевнитися, що український народ не дозволить нагнути себе до землі й силоміць натягти нове ярмо на шию, як тепер дехто прагне зробити після президентських виборів.
І ще: у протиборстві добра зі злом гумор і сатира завжди відігравали бойову роль. Маю на увазі гумор і сатиру в гоголівському розумінні. Не втратив призначення цей літературний жанр і сьогодні.
— Знаю Вас ще й як пристрасного, залюбленого в літературу читача — себто Ви не тільки пишете своє, а ще й читаєте чуже. Які книжки чи які автори Вам запам’яталися найбільше і на кого Ви порекомендували б звернути увагу сучасним читачам?
— У ті часи, коли біля книгарень ще стояли довгі черги (зараз не тільки їх немає, але й самі книжкові крамниці позникали), мені пощастило придбати 200-томник “Бібліотека всесвітньої літератури”. Тепер час від часу із задоволенням переглядаю твори улюблених письменників Альфонса Доде, Чарльза Діккенса, Марка Твена, Шолом-Алейхема, а “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека вже зачитав до дірок. Люблю читати мемуарну літературу. Цікаво мені знати, як люди жили в ту чи ту епоху, в зовсім відмінних історичних, політичних, культурних умовах, досліджувати їхні думки, погляди, вподобання порівняно з реаліями сьогодення…
Із книжок сучасних авторів — твори Тані Малярчук, Юрія Андруховича, Степана Процюка, есеї (хай це не буде зачислено до підлабузництва!) Євгена Барана. Сильне враження справив на мене роман Василя Шкляра “Чорний ворон”.
— Герой Вашої гуморески (а згодом і книжки) Кіндрат Гичка “увіковічнився”, став сам собі пам’ятником. Можливо, є потреба “воздвигнути” йому пам’ятник і в славному місті Станіславі? Де б Ви хотіли встановити його і кого обрали б за прообраз?
— Ходив із такою пропозицією до архітекторів. Сказали: “А що? Непогана ідея! Подумаємо, де обрати місце”. Думають і досі…
А з “прообразом” я поперся до вищої влади. Краще було не ходити: який там рейвах зчинився! Є таке поняття, як образа гонору…
— Який “ювілейний” жарт є для Вас найоптимальнішим життєвим кодом на всі часи?
— Сміймося, допоки сміється!

Спілкувався
Євген БАРАН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment