БОГАТИР ІЗ МЕЖИРІЧКИ

Ви коли-небудь пробували підняти 90-кілограмову штангу або присісти, тримаючи 130 кілограмів на плечах? Уявіть, що такі вправи легко виконує 83-річний дідусь.
Віталій Петрович Свірненко майже не відрізняється від звичайного сільського дідуся — живе на скромну пенсію, турботи має буденні. Та крім домашнього господарства й городу, щодня — обов’язкові тренування по кілька годин. Бо він у свої 83 не збирається сходити з дистанції — семиразовий чемпіон України, двічі чемпіон світу та чемпіон Європи з пауерліфтингу. Віталій Петрович, пенсіонер із села Межирічки Голованівського району, що на Кіровоградщині, потрапив і в Книгу рекордів Гіннеса: на мізинцях розкинутих рук зміг утримувати гирі вагою 32 кілограми кожна. І це попри  те, що під час війни був поранений у руку.
Життєвих випробувань випало на його долю чимало. Жив, як на гойдалці, — жартує, — то успіх і добробут, то біда, зневіра і втрата надбаного. Багато разів стояв перед спокусою величезних грошей. Мав би їх, звісно, жив би інакше, та не доводилось би повсякчас виявляти волю — хтозна, чи зумів би досягати успіху, залишатися собою.

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Коли почалася війна, Віталієві не виповнилося й 14. Йому, хлопчакові, довелося вивозити на підводі (у селі з тих, хто вмів правувати кіньми, залишився тільки він), часом і під бомбардуванням, кілька сільських родин в евакуацію.
В армію потрапив сімнадцятирічним. Ось як згадує той час Віталій Петрович: “7 листопада 1944 року мені виповнилося сімнадцять. Через три дні я був уже в ешелоні, що мчав на фронт. Через півроку Перемогу святкував під Бухарестом, ще неповнолітнім. Чи була необхідність призову такої молоді? Не було. Бо Радянська армія на той час за чисельністю втричі переважала сили ворога.
У Румунії потрапив до спецпідрозділу, який супроводжував вагони з особливо цінним вантажем, зокрема з фронтовими посилками. До Союзу відвіз три вагони таких посилок: у Ростов, Москву і Хабаровськ. Перед від’їздом отримали з напарником нове обмундирування, а через сорок п’ять днів, коли зайшли до кабінету коменданта Хабаровська, щоб оформити проїзні документи, мабуть, налякали його. У полковника брови поповзли вгору: “Такого жахливого вигляду я не бачив навіть на фронті, у тих, хто виходив з оточення!” Форма на нас подерлась, півтора місяця ми не бачили лазні, тож по тілу повзали воші. Отакою була та “супроводжувальна” робота. Комендант відіслав нас митися, нам видали нове обмундирування, і ми взяли курс на Москву, сівши в поштовий вагон. Коли перетинали річку Амур, мені саме виповнилося вісімнадцять.
Через деякий час нас, два десятки хлопців, які хотіли продовжувати службу, направили у Підмосков’я на будівництво передавального радіоцентру. Ми його будували впродовж п’яти років, не отримуючи жодної копійки, навіть додаткового харчового пайка, як того вимагали каторжні земляні роботи. Уже в зрілому віці я усвідомив, яким безсоромним було наше командування і якою була насправді робітничо-селянська влада, серед представників якої не водилося ні робітника, ні селянина”.
Ця розлога цитата, щоб показати, які випробування довелося пройти цьому чоловікові й наскільки критично і глибоко він здатен оцінювати факти. Для спортсмена це ніби й необов’язково. Але ж Віталій Петрович не звичайний спортсмен.
Природне обдаровання, поєднане з непростою долею, створило справжній феномен: звичайний сільський чоловік і володар високих спортивних звань, один із найстарших в Україні атлетів, що й досі гуртує навколо себе однодумців. Наприклад, позаторік на чемпіонаті України з пауерліфтингу збірна команда з чотирьох ветеранів і двох юнаків, яку тренував Свірненко (усі члени команди — мешканці Голованівщини), виборола перше місце, спортсмени стали чемпіонами у своїх вікових та вагових категоріях, а Віталій Петрович — шестиразовим чемпіоном.
Виходець з учительської сім’ї, Віталій Свірненко, демобілізувавшись, вступив до Одеського педінституту на відділення фізичного виховання. Та через сімейні обставини навчання довелося відкласти (вищу освіту здобув уже пізніше). Вчителював у Троянській середній школі, дуже швидко шкільну спортивну команду зробив найкращою в районі — і це в тяжкий післявоєнний час, коли про якесь спортивне спорядження, обладнання навіть не йшлося. Тоді ж уперше став чемпіоном у силових видах спорту Одеської, а згодом і Кіровоградської областей.
У житті Віталія Петровича кілька разів наставали скрутні часи, коли здавалося, що все втрачено. Наприклад, безпідставне звинувачення у нападі на секретаря партійної організації й порушена з цього приводу кримінальна справа у радянські часи могли поламати життя. На щастя, наклеп розкрився, і звинувачення зняли. Однак Свірненко вимушений був покинути рідне село і вчителювання. Тоді довелося попрацювати в цирку.
Іншого разу всі плани й надбання зруйнувала стихія. Нелегко було пережити в немолодому вже віці й смерть єдиного сина Василя, здоров’я якого не витримало навантажень Якутської геологорозвідки. Проте Віталій Петрович завжди плекав у собі здорову природну силу — і фізичну, і внутрішню. Це давало змогу пережити негаразди.
А скільки разів йому робили пропозиції, які, здавалося, відкривали фантастичні перспективи, бо досконале знання людського організму, його допустимих навантажень, володіння тренерськими методами, що допомагали досягати високих спортивних результатів, приваблювали багатьох сильних світу цього. Мав запрошення і від середньоазійських ханів, і від золотодобувачів Якутії, і від московських професорів, і від радянського генерала, який пропонував стати його особистим масажистом. Але… не було на кого залишити стареньку матір, та й вона постійно застерігала сина від спокус великими грошима, нагадуючи: там, де великі гроші, може бути й велика біда.
Потім згадував: як би йому згодилися ті гроші, коли їх так катастрофічно не вистачає на поїздки, на спортивні змагання. І ця проблема постає повсякчас, бо держава відомо як фінансує такі речі, а про грошовитих спонсорів у Межирічці щось не чути. Так само ледве нашкребли грошей на поїздку до Росії, де позаторік відбувалися чемпіонати світу і Європи з гирьового спорту. Щоб отримати гроші на поїздку, Віталієві Петровичу довелося закласти свою хату. Тоді серед спортсменів із десяти країн світу їх було троє — учасників змагань, старших 80-ти років. На той час Свірненко вже двічі був чемпіоном світу, виборовши ці звання у 78 і 79 років. Дводенну програму йому довелося виконати за один день — бракувало коштів на подальше перебування, але навіть за таких умов Віталій Свірненко став чемпіоном Європи і світу з гирьового спорту у своїй віковій та ваговій категорії й здобув дві золоті медалі.
Після цього з ним сталося невеличке диво: самотній в останні роки, Віталій Петрович і не сподівався на сімейне щастя. Але якось про його спортивні успіхи повідомила одна з місцевих газет. Публікацією зацікавилася жінка із сусіднього району, значно молодша за Віталія Петровича. Прямуючи десь у своїх справах, заїхала у Межирічку познайомитися з богатирем. А через деякий час стала його дружиною та ще й однодумцем, соратником у спорті. Торік в Архангельську на черговому чемпіонаті світу і Європи з гирьового спорту Віталій Свірненко побував уже з дружиною Галиною та своїм вихованцем — учнем Межиріцької школи Богданом Калиною. Усі вони стали чемпіонами у своїх вагових та вікових категоріях і разом привезли до Межирічки дев’ять (!) золотих медалей. Правда, й цього разу їздили на чемпіонат власним коштом.
Він і далі тренує сільських хлопців, але змушений констатувати: здоров’я молоді нині не те — швидка їжа, газовані й алкогольні напої, незбалансованість харчування даються взнаки. Але твердо вірить: не перевелися богатирі на землі українській!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment