БОЛЯЧЕ ЗА УКРАЇНУ

Михайло БРИК,
м. Кривий Ріг

Іноді в газеті трапляються публікації, у яких події та явища трактують доволі дивно, з чим ніяк погодитись не можу, тому й пишу. Пані А. Овсянникова в занадто солодкому стилі описала (“СП”, ч.  7, 2010) московський тріумф Богдана Ступки в антиукраїнському фільмі “Тарас Бульба” російського режисера В. Бортка. Звісно ж, детально проаналізувати фільм може лише фахівець, але навіть мені, непрофесіоналові, неважко було розгледіти московське шовіністичне шило, яке нахабно стирчало з імперського мішка. Протягом фільму підкреслюється руськість (у розумінні російськість) — руська віра, руська земля, руська православна церква — все це ознаки Російської імперії та її “богообраного” народу.
У повісті Миколи Гоголя йдеться про українських козаків. То який стосунок мають українські козаки до рясної московської руськості? Адже українське козацтво постало на прикордонні не для захисту Москви, а для захисту українських земель від нападів татар, ногайців, турків. А, за Бортком, українські козаки мріяли лише про те, щоб пролити свою кров за руську (російську) землю, за руську православну московської селекції віру й померти зі словом московського отєчєства на устах. Головні вороги у фільмі — це татари, турки, ляхи, а про москалів — мовчанка, бо це ж і без слів зрозуміло, що москалики — свої ріднесенькі, хоч Тарас Шевченко був іншої думки:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??
А ще ж був липень 1659-го, коли об’єднані українсько-татарські війська під проводом гетьмана І. Виговського завдали нищівної поразки московським окупантам під Конотопом. Висновок один: своїм ріднесеньким списами ребра не скородять. Безглуздо звучить московсько-більшовицька кличка “товаріщ” у звертанні козаків один до одного. У Гоголя такого звертання нема. На мій погляд, цей фільм — ще одна підпорка під бундючне імперське “вєлічіє”.
2004 року газета “Сільські вісті” надрукувала дві статті дискусійного характеру про українсько-єврейські відносини. Єврейські верховоди негайно здійняли ґвалт — мовляв, це “антисемітизм”, і подали позов до суду з вимогою закрити “Сільські вісті”. Бачте, українців в Україні можна безкарно ганьбити, а варто бодай слово мовити про “богообраних”, як миттєво рейвах на всю Сонячну систему. Тоді ж єврейські верховоди збирали підписи української інтелігенції на підтримку вимоги закрити “Сільські вісті”. Мені запам’яталися три прізвища підписантів: Вадим Скуратівський, Валентина Степова і Богдан Ступка. Коли дізнався, що Ступки знімаються в московських антиукраїнських фільмах, то не здивувався, бо відразу згадалася вимога Б. Ступки — закрити українську газету “Сільські вісті”.
Натомість енергійно і переконливо захищав “Сільські вісті” в суді письменник і голова харківської єврейської громади ліберального спрямування Едуард Ходос. Тоді “Сільські вісті” друкували багато листів селян, у яких вони висловлювали глибоку вдячність Едуардові Ходосу — справжньому українському патріотові.
Нині Україна загрожена як ніколи. Ви б’єте на сполох, друкуєте звернення української інтелігенції до українського народу з закликом захистити Україну від антиукраїнської орди, а тим часом “українські патріоти” Ступки, охоплені “радєнієм о славє російской”, знімаються в антиукраїнських фільмах.
Я немолода людина, долаю 84-й рік. Московська чума-Голодомор 1932—1933-го спіткала мене семирічного у рідному селі Варварівці Долинського району Кіровоградської області. Тоді я ще мало що розумів, але дещо запам’яталось, багато чув від дорослих. Зі слів батька, матері, сусідів знаю: із 1929 року в селі порядкував кат-більшовик на прізвище Шрамко, який люто ненавидів усе українське і мав абсолютну владу над селянами. Безкарно міг побити, покалічити, навіть убити людину. Він розкуркулював і висилав людей на Північ, заганяв селян у колгоспи (тоді це були СОЗи — спільний обробіток землі). Зі зграєю сільських покидьків Шрамко нишпорив по дворах, вишукував і забирав усе до зернини, до крихти, свідомо прирікаючи людей на голодну смерть. Село моє велике, розлогою долиною малої річки Бокова воно простяглось кілометрів на 12, тому замордованих голодом були сотні.
На нашому кутку Марія Рябчиха, збожеволівши від голоду, навесні 1933-го зварила свою чотирирічну доньку Клаву в казані, а голівку сільрадівці знайшли на подвір’ї під соломою. Коли я подорослішав, про цей випадок детально розповів мені наш сусіда Калина Петрович Мусієнко, який 1933-го був сільським виконавцем і брав участь у розслідуванні. Чим завинила Клава перед Москвою? Єдина її провина в тому, що народилась українкою.
Тепер оприлюднено сотні тисяч неспростовних документів і спогадів, що більш як за три століття Москва (і царська, і червона) вбила десятки мільйонів українців тільки за те, що ті народились українцями. Навіть зараз, протягом 18-ти років незалежності, на адресу України з Кремля постійно чути скрегіт зубовний, який завжди радісно вітає антиукраїнська орда, особливо “нєрушімий блок рєґіоналов і комуністов”. Але все, про що я тут написав, Ступкам байдуже. Слави мало, чи, може, доларів бракує?
Шановна редакціє, мені здається, що мій лист Вам не сподобається. Скажете: якийсь пересічний невідомець накинувся на видатну людину. Не заперечую: у Богдана Ступки “видатності” аж занадто. Я “видатністю” похвалитися не можу, хоч ще років із 30 тому, в епоху “розвиненого соціалізму”, виборов (точніше, мене “вибороли”) почесне звання “ударник комуністичної праці”. Але тепер цього звання ніхто не визнає, а боротись за звання “ударник капіталістичної праці” бракує снаги. Моя колишня комуністична “видатність” непомітно зникла, навіть сліду на лишивши, і на схилку життя не маю “видатності” й на макове зерня.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment