УРОКИ ПАТРІОТИЗМУ ВІД АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО

Олександр ХОМЕНКО

Нещодавно українська громада зібралася, щоб вшанувати Анатолія Погрібного в Національному музеї Тараса Шевченка. У цьому виявлялася висока символічність. І не лише з огляду на те, що Анатолій Погрібний 2006-го був удостоєний найвищої в Україні премії (у серії “Бібліотека Шевченківського комітету” саме побачив світ ґрунтовний том вибраної публіцистики та літературознавчих екзерсисів Погрібного: його, а також перевидану завдяки благодійній підтримці Євгена Уткіна та Людмили Паращенко фундаментальну працю вченого-українознавця “Літературні явища і з’яви” того дня було презентовано загалу), а й тому, що кожен рядок Анатолія Погрібного наснажували непроминальна Шевченкова чинність та етичний максималізм. Бо ж не випадково Кобзаревим словом назвав він і свою радіопередачу “Якби ми вчились так, як треба”, і найпопулярнішу серед громади однойменну книжку. Як і улюблений його Борис Грінченко, Погрібний був достеменним “тарасівцем”, людиною, яка у святе поняття “любов до України” вкладала сенс не декларативний, а дієвий.
Про це, тобто про уроки дієвого патріотизму від Анатолія Погрібного і йшлося у Кобзаревій світлиці. Кілька вступних зауваг від ведучої — Галини Григорівни Погрібної, жінки, яка поклала на свої рамена обов’язок повсякчас нагадувати оспалим про огром і написаного, і звершеного “народним професором”, — і до слова запросили директора Національного науково-дослідного інституту українознавства Петра Кононенка. Анатолій Погрібний як феномен українського буття чотирьох останніх десятиліть — таким було мотто його виступу. Від початку 1970-х, коли Погрібний, написавши дисертацію про опального Грінченка, потрапив до списку неблагонадійних, і до складних, суперечливих десятиріч епохи Незалежності, для виборення якої він стільки зробив, він завжди лишався тим, за Кулішем, “піонером з сокирою важкою”, який завжди правив за приклад іншим — часом зневіреним і розчарованим.
Вчений і громадянин, публіцист і організатор громадського життя в одній особі, Анатолій Погрібний, на відміну від численного гурту національно-демократичних провідників і очільників, ніколи не шукав чинів, посад, нагород. Він прагнув чогось зовсім іншого, шукаючи, де б найперше докласти рук на такій забур’яненій українській ниві, бо то була його нива, його земля, його історія.
Нам нині не вистачає Анатолія Погрібного, вельми й вельми не вистачає — на цьому наголошували літературознавець Віталій Дончик і редактор славної колись “Вечірки” Віталій Карпенко, директор Інституту журналістики Володимир Різун і патріарх вітчизняного мовознавства Іван Ющук, невтомний дослідник історії нашої журналістики Микола Тимошик, відомий український політик, колишній політв’язень Олесь Шевченко і директор Видавничого центру “Просвіта” Василь Клічак. Нам не вистачає Погрібного — рефреном повторювалося з виступу у виступ, і тому звертаються до його текстів сучасні студенти, пишучи курсові й магістерські роботи про особливості його публіцистики, тому перевидають його книжки, які особливо зараз такі помічні у наших боріннях за людяну й українську Україну.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment