Із вражень від прочитання Бориса Чіпа
Борис Чіп — автор восьми збірок поезії та двох книжок прози (повістей “Свято сакури” і “Дума про Старого Лиса”, 1984, та біографічного роману “Микола Пимоненко”, 1983 — у співавторстві з О. Оганесяном) — не належить до числа дуже популяризованих, хоча поетичного таланту його, здається, ніхто не заперечував. Втім, буває заперечення неувагою — найнесправедливіше і найприкріше.
Іван ДЗЮБА
Хронологічно Бориса Чіпа можна зарахувати до т.зв. пізніх шістдесятників. Його перша поетична збірочка “Очі мого батька” вийшла у харківському видавництві “Прапор” 1966 року, і в ній відчуваються інтонації то Василя Симоненка (“Тихими, чудовими очима // Обіймаєш ти мою грозу…”), то Івана Драча (“Прокидаються грози, розкривають повіки хмарні // Гострим поглядом блискавиць // Й пошматоване синє піано // Увертюрою п’яних громів…”). Але в характерну для найталановитіших шістдесятників масштабність громадянського і космічного світопочування він прагне внести своє — інтимні імпульси драматичного діапазону — і звертається до Музи:
Ви співайте, кохана,
вчарованим серцем моїм,
В нім тривоги 20-го віку,
Хаос ночі, напруга
майбутнього дня,
І думок заметілі, і плани великі,
Геніальні фігури і велич дрібна.
Не дивіться на мене
очима холодної втоми,
Хай розсиплеться сонце
в посмішці і тихій сльозі.
Я прохаю, благаю,
заспівайте, Мадонно,
На безмежних октавах
людської душі.
“О, не бійтеся серця мого…”
Наступні збірки “Плин” (1970), “Двокрилля” (1975), “Жнивень” (1977) виходили в не надто сприятливі для вільної творчості часи, і, напевне, поет не міг розкритися в них сповна. Хоч він і уникав “соціально замовлених” тем і мотивів (зокрема не було в його збірках так званих “паровозів” — обов’язкових віршів про Леніна, про партію, які мали “витягти” всю книжку), одначе на те, що якось торкалося його громадянської особистості, — відгукувався (БАМ, Сургут, комсомольська романтика як антитеза обивательській байдужості до світу). Водночас у його світ увіходили враження від знайомства з іншими землями та їхніми аборигенами (Сибір, Казахстан), з екзотичними культурами, як і від звертання до давньої української історії (“Фрески Софії Київської” та ін.) — це були перші кроки до глибшого бачення окремих епізодів історичної й геополітичної панорами людських борінь, що дадуть матеріал для пізніших драматичних творів. Тим часом він, з одного боку, виявляє смак до конкретних житейських сюжетів, поетизації людської праці в її естетичній значущості (тема дуже заохочувана в ті часи, але й об’єктивно гуманістична за своїм глибшим змістом), а з другого — діалогізує інтимну лірику, вибудовуючи її як пристрасну розмову то з пошукуваним жіночим ідеалом, то з вічно живим природним світом. Ці тенденції простежуються і в наступних збірках — “Серпневе освідчення” (1980), “Підкова” (1985). В останній бачимо, зокрема, виразне акцентування історичних мотивів (розділ “Мить бронзи”), а вміщений у ній переклад єсенінського “Пугачова” сприймається і як один із моментів входження в стилістику поетичної драми.
Поет розкривав себе, долаючи однозначність і умовність ліричного “Я”, виокремлюючи в ньому різні — аж до протиборності — голоси: ліричне “Я” ставало об’ємним, стереоскопічним; у цьому вже був і підхід до драматургійного мислення, перевтілення в осіб, кожна з яких говорить голосом своєї істоти, голосом своєї пристрасті, — а голос пристрасті більше, ніж що інше, творить силу зображальності або й сягає абсолюту поетичної краси. А ця драматургійність мислення, вникання в трагізм масштабно побачених людських борінь, у свою чергу, змінювали характер лірики, наповнювали особове надособовим і позаособовим. До цього Борис Чіп ітиме в наступних книжках — “Трагедії” (1989), “З двох віків, з двох епох” (2006), “Йордань” (2008).
У “пізній” ліриці Борис Чіп виявив себе як поет етично акцентованої думки, що в афористичному слові нерідко сягає міри поетичного філософування: коли йдеться про людську долю й суспільні цінності в історичному діапазоні. Ліричне “Я” його поезії окреслене особистим буттям у світі, але водночас убирає в себе й можливі інші суголосні досвіди. Тобто це в певних ситуаціях і в певному сенсі може бути наш сучасник, наскільки поет ладен визнати його близьким собі самому. Не те щоб, як у Тичини, “за всіх скажу, за всіх переболію”, — але своє як не лише своє. І коли він судить себе (у розумінні суворої самооцінки), то судить і суспільство, і щось людське загалом, коли ж судить суспільство чи людину — то насамперед себе (або і себе). Самопізнання через пізнання світу — і пізнання світу як самопізнання. Це — в ідеалі. Хоч буває — не здолавши спокуси прихованого самовиправдання, — власну скривдженість вивищує в пафос світозаперечення — про це говоритимемо далі. Але це “крайнощі”. Річ в іншому. Етичне самопочуття і світоглядне самобудування немовби не задовольняються межами особистості. Поєднання етико-соціального й історіософського вимагало ширшої картини зіткнення цінностей — звідси потяг до драматичних колізій більшого масштабу, до історіософських конструкцій. Але і в них постійно озивається “своє”, і, скажімо, персько-азійська давнина — хоч і давнина (в розумінні дбайливо дібраних прикмет і ймовірності пристрастей та цінностей), але й не лише давнина, бо в ній і сучасне, і вічне: ніби якесь прокляття роду людського, невигасаюча сила атавізмів. Жадоба влади і крові — і хоч нині ті форми показово жорстоких катувань уже не є “пріоритетними”, але жорстокість знаходить цивілізованіші форми або просто стає прихованою.
У книжці “Трагедії” — два драматичні твори: “Святополк Окаянний” та “Камбіз, або Час крові”. Покоління Бориса Чіпа на власні очі бачило деградацію держави, в якій жило, і жорстоку боротьбу між її керманичами, старанно масковану високопарною риторикою та показовим дбанням про інтереси народу. Це не могло не наводити на роздуми про сутність держави, ціну влади, функцію моральних критеріїв у механізмі владарювання, стосунок державницьких колотнеч до реального життя народу.
Ілюзія про радянський устрій як щось кардинально відмінне від усього, що знало людство, як подолання всіх проклять історії, вже не мала влади над умами. Життя підказувало промовисті аналогії, змушувало осмислювати пережите в широкому світовому контексті. Звертання до сумнозвісних “уроків історії” стає елементом пошуку істини. Саме з цією атмосферою інтелектуального й етичного “розпитування” минулого можна пов’язувати працю Бориса Чіпа над трагедіями на історичні сюжети.
Але поет — не історіософ і не соціоаналітик, він і не мораліст-публіцист; у трагічних перипетіях минулого його цікавлять не так застереження для сучасності, як дія вічних людських пристрастей та їхня здатність чи нездатність спрямовувати хід життя народів, та й міра опірності цього життя будь-як мотивованому насильству над ним. Звичайно ж, при цьому неминуче і взаємопрочитання минулого сучасністю, а сучасності минулим, однак його переконливість небезумовна.
Сюжет трагедії побудовано на літописній версії про підступне вбивство наступником великого князя Володимира Святополком своїх братів Бориса і Гліба — версії, по-різному деталізованій в історичних дослідженнях. Однак численні лакуни в цій загальній схемі доводилося заповнювати, даючи волю поетичній уяві, що мала вгадувати дух часу. Не всі з цих допущень однаково згідливо сприймаються під час читання (наприклад, сцена, коли Святополк змушує воєводу Путяту грати роль щойно померлого Володимира і нібито його голосом повідомити киян про вибір спадкоємця трону; обставини блукань вигнаного киянами Святополка та ін.), однак треба віддати авторові належне: текст трагедії щільно насичений предметністю і реаліями того далекого (і психологічно близького!) життя, а це вже й саме собою переростає в естетичну якість.
Над Борисом Чіпом не тяжіють хрестоматійні стереотипи. Трагедія починається з картини просто шокуючої: великий князь Володимир розмовляє з довіреною людиною — катом Івором — і в напівмороці катівні роздумує про свою владу та долю своєї держави. Філософствуючий кат у ролі мало не сповідника або, принаймні, рівноправного партнера в обміні думками, навіть полеміці (“Я надаремне кров не проливав”, — виправдовується великий князь. — “Речеш, що дарма кров не проливав. Хіба собі збрехати можна, княже?” — заперечує кат, водночас таємно найнятий боярами для вбивства володаря); підземна катівня як місце мимовільного самоаналізу та видінь і звукових галюцинацій (дошкульні “голоси” жертв) — усе це трохи несподіваний підхід до постаті Володимира Великого, “Красного Сонечка”. Але не його десакралізація була метою автора, а введення в справжню атмосферу доби, в реальність її жорстоких суперечностей, у проблематику величезної держави, яку роздирали відцентрові сили та розбрат владців, у мотивацію поведінки та психіку історичних діячів. Князя Володимира, який усіма правдами й неправдами “плотив Русь” і “возніс над нею спільний хрест” (“Усе життя я Русь єднав у скупу. // І голова її, і серце — Київ. // Правиця — новгородське полуноччя, // Лівиця йде аж до Тьмуторокані, // Ногами Русь уперлася в Бескиди…”), — бачимо на схилі його днів, коли він безсилий зупинити усобиці синів і боярські підступи, серед зазіхань хижих сусідів з усіх боків, — і близький до розпачу:
Жахливий час!
Трава росте, як вчора,
А діти супріч батька устають.
Єдиний вірний раб
тепер дорожчий
За всіх синів. Але й раба нема.
Мені нема зіпертися на кого, —
Од Києва сахнулися усі…
Надія на те, що християнська віра покріпить єднальну силу державного меча, не справджується, людей вона не перемінила, а “верхи” — ймовірні спадкоємці Володимирові та бояри й воєводи — як жили, так і живуть не Христовими заповідями, а жадобою багатства і влади. Під цим оглядом Святополк Окаянний — зовсім не якийсь винятковий виродок, він тільки найповніше втілює ту “окаянність”, одверту або приховану, що панує в цих колах. Але він у певні хвилини — то наближення до тріумфу, то поразки — і найбільше усвідомлює свою “окаянність”, мучиться нею, проте виправдовує своє віроломство несхитними обставинами владарювання.
Психологічні й емоційні пружини владолюбства — в його вписаності в династичні, родові, станові конфлікти, в соціальну стихію — головна тема трагедії. Але суб’єкти боротьби за владу та за вигідне місце коло неї в трагедії неодновимірні, живі особистості. У кожного з них — своя правда, тобто те, що вони вважають своєю правдою, навіть свідомо інтригуючи, і в межах цієї химерної “своєї правди” вони часом здатні й на тверезі судження про себе, і на муки дискомфортності, й — головне — на пристрасне вираження своїх мотивів. Це — безумовне досягнення Бориса Чіпа як поета-трагіка.
Стихія народного життя присутня в трагедії лише як тло, але й вона неоднозначна — ця неоднозначність засвідчена й антитетичністю двох образів смердів — Одуда й Опалка. Проте виступ киян, обурених підступним убивством Бориса і Гліба та польськими інтригами, не залишає шансів Святополку. Цинічна винахідливість у боротьбі за владу програє, стикаючись із патріотичним настроєм маси та її етичним судом. Це немовби компенсаторська “поправка” до сумного змісту картин кривавої боротьби за владу: адже держава ще матиме й славні сторінки своєї історії…
Втім, те, що нащадки вважають славними сторінками, для сучасників часто виглядає інакше. VI століття до нашої ери — час експансії Перської держави, коли Кір, Камбіз, Дарій у кривавих війнах підкорили собі майже весь теперішній Близький Схід. Борис Чіп і бере сюжет для трагедії “Камбіз, або Час крові” з цієї “блискучої” доби історії Персії, звівши докупи кількох хрестоматійних “творців історії” — тиранів стародавнього світу. Ситуацію їхнього співдіяння вигадувати не доводилося — вона справді була.
Як і у “Святополку Окаянному”, дійство розпочинається символічною картиною: у мармуровому басейні царського палацу спадкоємець Кіра син Камбіз годує риб, із садистичною насолодою уявляючи, як ловитиме їх, заманених, подібно до людей:
Завирувало…
Закипіло… Ось вам
Ще жменю, ще…
Збивайтеся докупи,
А я тим часом наготую сіть,
Щоб за єдиний раз
усіх накрити…
Великих і дрібних,
слабких і дужих
Я сіттю охоплю,
щоб споглядати
Запаморочливе
страждання плоті,
Беззвучний хор
отверзнутих ротів,
Холодний жах в очах.
Це не тільки психіка тирана, це і метафора його правління.
Несподівана звістка уриває Камбізові сеанс насолоди — посли від цариці держави массагетів Томіріси приносять йому “подарунок”: міх з кров’ю і головою його батька Кіра, який намагався скорити волелюбне плем’я і заволодіти царицею: “Тепер навік уп’ється. // Чого бажав великий Кір, те й має!” — переказують посли слова Томіріси. Мабуть, не сподівався Камбіз успадкувати владу в такий зловісний, як провіщення, спосіб: “…На крові я почав // День перший царювання. Кров’ю й кінчу”. Таки — “час крові”.
Трохи згодом біля того самого мармурового басейну в царському палаці годує риб молодший брат Камбіза Бардія. У нього картина їхнього сум’яття викликає інші думки, ніж у старшого брата:
Великі й дужі першими беруть,
Дрібнота вслід
за ними підбирає
Крихти, що вус
недбало підмете,
А найдрібнішим —
воду лиш глитать,
Яка пропахла їдлом,
та дивитись,
Аби не втрапити
співбратові на зуба.
Воно хоч і співбрат, але ковтне
Без роздумів.
І навіть не помітить.
Все наче у людей.
Жалісливий Бардія здається антиподом “плотоїдному” Камбізові, але його випробовування на людяність ще попереду. Одним із них стане епізод, коли самоський тиран Полікрат пришле Дарію подарунок для Бардії — поета-грека і співачку-грекиню, певно, знаючи про його мистецькі нахили. Крез просить Дарія залишити поета для Бардії, а красуню-грекиню віддати йому. Не зворушують їх ні пристрасні благання поета (“Не розлучай! Ріку без джерела // Ковтнуть піски. Крило орла зів’яне // Без вітру молодого. Згасне цвіт // Од кореня відірваної квітки. Вона — моя з дитинства, я — її! // У нас єдиний зір, єдиний подих. Не розлучай. Для нас розлука — смерть”), ні розпач грекині (“Я — еллінка. Дай гострий ніж мені, // Я хочу неоскверненою вмерти!”). Але втручається Бардія й обіцяє грекині волю (“Навіщо? Від народження я вільна”. — “Тобі здається… Посеред людей // Таких немає. Навіть Крез — невільник // Мойого брата і своїх чуттів. // Сам цар, хоч над людьми, але й під ними”.) Фінал цієї трагедії — із сув’язі таких локальних трагедій складається вся тканина твору — несподіваний. Грекиня, “вчарована” царевичем, повертається до нього (“Царевичу, була я двічі вільна, // Тепер утретє волю забери. // Вже так ведеться у твоєму царстві, // Що вільний є насправді тричі раб”). “Я раптом захотіла… // До тебе повернутися в палац. // В гарем, але до тебе тільки!” Поет приголомшений: “Богине, що ти мовиш? Роззирнися! // Я ж поруч! Я!” Відповідь: “Хто ти? Так само — раб, як я? (…) Царевичу, береш мене?” І Бардія: “Беру!” Така вона, ненадійність людини.
Далі буде.
