Микола ЦИВІРКО
Святе місце — не порожнє. А чому б нарешті не повернути не без іронії вживаному афоризмові його первісного глибинного змісту? Тим паче, озброївшись ваговитою (в будь-якому сенсі) працею — книжкою Бориса Самбора “Святі землі української” (К., 2009), що вийшла у видавництві “Архангельський глас” при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі.
Приємно, що і в означення “першодрукар” щодо автора цих рядків у дарчому написі Борис Самбор вклав цілком серйозний зміст. Адже що було, то було. Саме в редагованому мною часописі “Християнська Україна”, співзасновником якого було ВУТ “Просвіта”, що виходив з 1999 до 2005 року, в одному з чисел 2003-го ми й почали друкувати нариси про святих, чиї житія і прославлення були пов’язані з Україною. Однією з перших потрапила на шпальти газети Єфросинія Суздальська. Пам’ятаю, Борис Іванович дуже просив не загубити ілюстрації — ледь помітного, рисованого тонкими лініями зображення святої, в миру дочки київського князя. “Слабенький портрет, але, хвала Богові, що хоч такий знайшовся!” Потрапив цей рисунок і до книжки — певне, Борис Самбор так і не зміг відшукати іншої документальної ілюстрації.
Злукавив би, якби стверджував, що тоді, більш ніж за шість років до виходу “Святих землі української”, вже малював в уяві цю тверду тиснену палітурку, золоті літери — тобто все те, про що кажуть: солідне видання. Але відчуття, що Борис Самбор, а разом із ним якоюсь мірою і “Християнська Україна” розпочали 2003 року надзвичайно важливу і цікаву справу, не могло тоді не виникнути.
Утім, цікавитися житіями святих, зокрема їхнім українським корінням, дослідник почав набагато раніше. Можливо, перші думки з цього приводу виникли ще в повоєнні роки, коли його, малого, фактично виховували побожні й благочестиві баба Ярина і дід Кузьма. “Саме вони і заклали в юну душу зерна християнської віри на все життя”, — зазначено в короткій біографічній довідці.
Один лише “Зміст” у кінці книжки займає 15 сторінок. Пробігаєш очима по іменах — часом відомих, а часом ні — й констатуєш: ім’я їм — легіон. Аж ніяк не належу до тих, хто намагається довести винятковість, унікальність української землі (на кшталт: Україна — батьківщина слонів). Та правди ніде діти: праця Бориса Самбора засвідчує принаймні невипадковість появи на цій землі стількох достойників, людей, які присвятили своє життя служінню Богові й уславились у цьому. Для частини з них Україна не була материзною, але тут вони знайшли духовний притулок, часто — від переслідувань, благодатна земля дала їм змогу розкрити свою душу і дар Божий…
“Якоїсь дещиці не вистачило довести українське коріння преподобного Серафима Саровського, — каже Борис Самбор, ніби відповідаючи на схвальні відгуки про свою працю друзів і побратимів. — А вже ж близько підібрався. Курщина територіально належить Росії, але тут здавна мешкало чимало етнічних українців. Нічого, я таки доведу це”.
Отже, пошуки і дослідження тривають. У планах автора — розширити коло видатних церковних діячів і постатей — українців за походженням, гідних того, щоб про них знали нащадки. Когось канонізували давно, когось — недавно, хтось чекає своєї черги, а хтось, можливо, й не претендує на сонм святих, але залишив позитивний слід в історії, поклав свою цеглинку до підмурку українського Храму… “Хіба наш неканонізований земляк із Черкащини, уродженець Кобринової Греблі Тальнівського району єпископ Олександр, відомий своїми славними і благочестивими справами у XІХ столітті, не вартий того, щоб про нього знали?” — ставить риторичне запитання автор “Святих землі української”. І я тепер уже чітко уявляю тиснену палітурку з іншою назвою, пристойної ваги, із запахом друкарської фарби…
