Із плином часу усвідомлюємо, що не можемо стати нацією, не знаючи своїх витоків. Лише аналізуючи історію — давню й недавню, — стаємо громадянами, свідомими своєї громадянськості. Не можемо забувати славні імена, які з давніх давен освітлюють нам шлях. Видатних діячів духовності, завдяки яким постала Україна нинішня, слід пошанувати належно. Вони — взірець послідовного служіння Богові й рідному народові. Саме тому імена ці не загубилися у пітьмі віків, а спрямовують нас шляхом істини, милосердя і просвітництва. Їх ціла плеяда, нам є ким пишатися, кого наслідувати, чиї ідеї взяти в сьогодення.
Ім’я цього визначного українського духовного діяча, активного поборника й оборонця українського православ’я, вченого-просвітителя, послідовника митрополита Петра Могили справедливо вписано яскравими літерами до нашої історії. Про Інокентія Гізеля все ще замало надрукованих матеріалів, зі сторінок яких чіткіше вимальовувалася б перед нинішнім українством непересічна постать архімандрита. Із українським духовним мечем, який випав із рук Петра Могили у січні 1647-го, 30 років ішов Гізель, долаючи навали чужозем’я. Ішов не сам, а в співдружності з Лазарем Барановичем, Симеоном Полоцьким, Іоаникієм Галятовським, Феодосієм Сафановичем, іншими просвітителями й оборонцями нашої культури перед натиском Московії й Речі Посполитої.
Віктор ЛУПЕЙКО,
лауреат премій імені Григорія Косинки
і “Благовіст”, кавалер ордена
рівноапостольних Кирила і Мефодія,
Тетерів на Київщині
Видатний наш літописець Самійло Величко зазначав: “Нарочитий і знаменитий Інокентій Гізель, архімандрит Печерський, муж премудрий, опора благочестя святого”.
“Православна Богословська Енциклопедія”, видана у Петербурзі 1904 року, стверджує, що Інокентій Гізель народився у Пруссії. Рік народження невідомий. Разом із батьками оселився в Києві, згодом прийняв постриг. 1642 року закінчив Києво-Могилянську колегію й за наполяганням Петра Могили продовжив освіту за кордоном. Навчався у Львові, німецькому Ростоці й Англії.
Після повернення до Києва Інокентія Гізеля висвятили на ігумена Дятлівського монастиря. 1645—1650 рр. був професором Києво-Могилянської колегії, де читав курс філософії, психології та ін. 1650-го став ігуменом спочатку київського Кирилівського, а згодом — Миколаївського монастиря. Із 1656 року був архімандритом Києво-Печерської лаври (архімандрит — у Православній Церкві титул настоятеля великого чоловічого монастиря, ректора духовної семінарії, глави духовної місії).
Ще перед 1647 роком митрополит Петро Могила надав Інокентієві Гізелю титул благодетеля і попечителя київських шкіл. Гізель був двічі кандидатом на митрополичу посаду: 1657 року, після смерті Сильвестра Косова, й 1676-го, коли відійшов в інші світи Йосип Тупальський. Обидва рази коректно відмовився.
Активна релігійна й просвітницька діяльність архімандрита припала на роки національно-визвольної боротьби нашого народу під проводом Богдана Хмельницького, на епоху Руїни й на часи зусиль Речі Посполитої й Москви поглинути українську національну Церкву і всю “Малоросію”.
Інокентій Гізель цікавий сучасникові своєю багатогранністю. Він активно обстоював нашу національну духовність, був мудрим організатором діяльності церковних структур, визначним письменником, у творах якого віддзеркалились історія, філософія й право того часу. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) особливо наголошував на видавничих зусиллях архімандрита Інокентія: “За Гізеля й розпочинає Лавра друкувати Букваря для народу. На початку 1670 року Гізель знову відновлює друкування польських книжок (друкували ще латиною — В. Л.). Зроблено за його часу дуже багато, а головне те, що Гізель пильнував зберігати той напрям, який надав друкарні Петро Могила. Москва ще не втручалася у друкарські справи, бо Церква Українська від Москви не залежала — вона тоді підлягала патріархові Царгородському”. Отже, наші північні сусіди не турбувалися про друкарство для себе, це було зайвиною для московитів.
Хоч як це дивно, в період Руїни, коли гриміли безперервні війни, освіта не занепадала. Патріарх Макарій, який мандрував тоді нашими землями, не міг не помітити, що в козацькому краї “більшість жінок та дочок уміють читати й знають порядок церковних служб і церковні співи, священики навчають дітей і сиріт і не дають їм тинятися неуками вулицями”. Московити на той час перебували в темряві й неуцтві. Наприкінці ХVІІ століття (1698) Петро І скаржився московському патріархові: “Священники у нас грамоте мало умеют… Ежели бы их в обучение послать в Киев, в школы”.
Інокентій Гізель залишив нащадкам порівняно небагато творів, та й цей доробок дуже вагомий. Сотні своїх проповідей архімандрит не друкував, як це робили його колеги. Та проповіді його були перлами многоцінними, мудрими, образними, за потреби гострими й різкими. Він таврував католиків за втручання в справи нашої Церкви, висміював “ученість” московитів. Відомий “Твір про філософію” Інокентія Гізеля написаний латиною. На його сторінках поруч з ідеалістичними постулатами зустрічаємо роздуми про невмирущість матерії. В основу праці покладено роздуми про сутність світу. У праці “Про правдиву віру”, яка з’явилася польською мовою, автор критикував єзуїта Петра Бойму.
В історії Києво-Печерської лаври зберігається пам’ять про неординарну подію: диспут Інокентія Гізеля з єзуїтом Миколою Цеховичем, який тривав три дні й закінчився перемогою Гізеля.
1674 року в Києві вийшла друком книжка архімандрита “Синопсис, или краткое собрание от разных летописцев о начале Славяноросского народа и первоначале князей спасаемого града Киева…” Твір синопсисного типу — це аналіз різних першоджерел, які автор розміщує в хронологічному порядку. “Синопсис…” Гізеля — опис історичних подій, зафіксованих письмово в Київській Русі від найдавніших часів до 1651 року. Цей надзвичайний твір витримав 30 видань. За розпорядженням Петра І, його переклали латиною. Згодом “Синопсис…” з’явився у грецькому перекладі. Праця Гізеля була єдиним підручником з історії в Україні й Московії упродовж століття. Лише 1760 року з’явився “Краткий летописец с родословцем” Михайла Ломоносова, а через шість років — його “Древняя Российская история”.
У “Синопсисі…” автор розповів про нашу історію, використовуючи релігійні книги, де йшлося про початок створення світу. Послуговувався і давньоруськими джерелами, польськими й іншими літописами. У творі Гізель надавав перевагу Київській Русі, не висвітлюючи історії московських земель. У його матеріалах неможливо знайти прихильної думки щодо українсько-російського “єднання”. Автор міг би продовжити розповідь і про події після 1651 року, адже книжка з’явилася після підписання Переяславської угоди, 1674-го. Але не захотів.
Беззаперечно те, що архімандрит був носієм ідеології української державності. 1902 року вийшла книжка А. Брінклера, де автор пише: “Із часів Богдана Хмельницького країна перебувала в постійному хитанні. Населення не мало прихильності до московського уряду й не бажало тіснішого зв’язку з Росією, намагалося зберегти свої вольності”. У “Трудах Отдела древнерусской литературы” натрапляємо на таке: “У “Синопсисі…” відтворено національну боротьбу українського народу та її вождя (тобто Богдана Хмельницького — В. Л.) й віддзеркалено настрої козацьких, поміщицьких і церковних верхів. Автор “Синопсиса…” провадив ідеологію української державності”.
Твір Гізеля “Мир з Богом людині” (1669) поважний не лише за обсягом, а й за різноманіттям релігійного, філософського, морального й педагогічного фактажу. Упродовж 30 років українське й російське духовенство використовувало цю працю в богослужіннях. Московська знать схвально відгукувалася про цю працю.
Проте настрої “добрих” сусідів змінювалися. На Соборі в Москві 1690 року, коли архімандрит уже перебував в інших світах, патріарх Іоаким Савелов піддав анафемі цю працю, назвавши її зловредною. Іван Огієнко назвав цього патріарха “запеклим ворогом українців, який палив книжки, забрав під Москву нашу Церкву”.
Усі 30 років перебування Гізеля на служінні Богові й Батьківщині були протистоянням. Архімандрит ставав на прю із зухвалими спробами католицьких можновладців й агресивним натиском (мілітарним, релігійним, дипломатичним) на Україну. Складними були стосунки Інокентія Гізеля не лише з чужинцями, а й зі своїми гетьманами. Особливо не склалася дружба з Іваном Брюховецьким, який служив Москві, де його називали “Івашкой”. Багато років Гізель зупиняв намагання Москви призначити до Києва патріархом великороса. У Білокам’яній завжди намагалися підпорядкувати Українську Церкву собі, бо так легше колонізувати наші території. Питання підпорядкування Києва Москві завжди було найголовнішою проблемою північних захланників. А Гізель негативно ставився до всіх з’єднань-возз’єднань. Він не підтримав Гадяцького договору 1658 року, за яким планували створення єдиної держави з Польщі, України й Литви.
Є свідчення, що Інокентій Гізель брав участь у переговорах з Московією 1654 року. Він висловив там негативне ставлення до спроб об’єднання Української Церкви з Московським патріархатом. Відомо також, що Москва виявляла до Гізеля особливу увагу. Але люб’язність архімандрита до Москви закінчувалася там, де починалися українські церковні інтереси. Стійко Інокентій відстоював нашу віру, нашу Церкву.
У роки Руїни дії великоруських залог в українських містах були вершиною злодійства, блюзнірства й цинізму. Москва надсилала їх на наші землі не лише для військової присутності, а й для “прокормлєнія” завжди голодної Півночі, для впровадження чужинських порядків. За попередніми угодами Богдана Хмельницького, було дозволено порівняно незначну кількість “ратних людей” розташувати в Києві. Та після смерті гетьмана тисячі наїзників заполонили не лише Київ, а й Ніжин, Чернігів, Полтаву. Прибулі не тільки годувалися, а й пиячили, захоплювали землі, сіножаті, забирали врожаї й худобу, зернофураж, загарбували переправи через річки, де збирали мито, — господарювали в Україні, як на захоплених територіях. Тож Гізель 1670-х з обуренням писав цареві Олексієві Михайловичу: “Монастирь наш оскудел от ляхов, от татар и от русских ратных людей. Не имеем чем питаться, одеваться, нет свечей, можем гладом помереть. Нужно возбранить ратным людям разоряти до конца имения святая Богородицы, ибо вотчины и хутора от них (ратных людей) есть разорены, престолы опровержены, священники наши от убожества и нажитков разорены, иные помучены, прочим руки и ноги отсечены, а прочие насмерть побиты”. Москва не збиралася реагувати на такі скарги і продовжувала асиміляторсько-грабіжницьку політику, зневажаючи наш народ. Це був лише початок наслідків “возз’єднання” України з Росією.
Інокентій Гізель до останнього подиху боровся проти цього богохульства й бузувірства. Та лихого нашестя ніхто не міг подолати…
Не стало архімандрита 18 листопада 1683 року. Поховали його в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Над могилою Гізеля його молодий послідовник Данило Туптало сказав: “Нині превелебний його милість Інокентій Гізель, архімандрит Печерський, отець і пастир наш, вічну по собі пам’ять залишив у добрих і побожних ділах своїх, які й перед Богом, і перед людьми довгопам’ятні, зоставив пам’ять у великій святості своїй насправді вічну”.
