У березні в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” широкому загалові було презентовано проект “Розсекречені архіви: з фондів архіву СБУ”. Вперше українські спецслужби передали вищому навчальному закладу електронні копії розсекречених архівних матеріалів, що протягом десятиліть зберігалися під грифами “Таємно” або “Цілком таємно”. Відтепер доступ до документів щодо історії України першої половини — кінця ХХ століття відкриті для всіх охочих.
Ганна ТРЕГУБ,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Можливо, що за інших часів передання електронної копії таких матеріалів до університетської наукової бібліотеки судилося б лишити поза суспільною увагою, як і більшість нейтральних подій. Проте на тлі заяв про потребу призупинити роботу над розсекреченням матеріалів, що містяться в Державному галузевому архіві української спецслужби, із сумом доводиться констатувати винятковість і знаковість цієї події. Бо немає жодного приводу радіти там, де серед громадськості посилюється занепокоєння щодо можливості згортання демократичних проектів у державі, першим з яких може бути цілковите припинення вільного доступу до інформації, що міститься в архівних матеріалах.
Архів СБУ досі приховує близько 80 тисяч документальних справ, успадкованих від колишнього ОГПУ-НКВС-КДБ. Це мільйони аркушів, тисячі фотографій, десятки тисяч “загублених” людських доль. До електронної архівної бази, яку передано Києво-Могилянській академії, увійшла лише дещиця цього скарбу — майже 17 тисяч справ, що стосуються історії українського визвольного руху протягом 1918—1991 років, Голодомору 1932—1933 років, діяльності ОУН-УПА, репресій в Україні, дисидентського руху тощо. На думку екс-директора Державного галузевого архіву СБУ Володимира В’ятровича, це менше 10 відсотків того, що мало б міститися у цифровій архівній базі розсекречених документів.
Складається враження, що українське суспільство вкотре, коли йдеться про вітчизняне історіописання та загалом про сферу гуманітаристики, наступає на ті самі граблі. За кожних вагомих змін державного керівництва неминуче спрацьовує принцип “чия влада — того й історія”. Особливо в таких умовах непокоїть твердження, що історію не потрібно переписувати. У ситуації, коли активізується теза щодо того, аби “старини не рушити, новизни не заводити”, виникає питання: а що ж тоді є точкою відліку для адекватного висвітлення історії? І як вітчизняним гуманітаріям, зокрема історикам, можна без сорому репрезентувати себе на світовій арені у разі відмови від принципу модернізації та унеможливлення спиратися у дослідженнях на прямі джерела, серед яких основними є саме архівні документи?
Українське сьогодення недвозначно доводить влучність Беконівської сентенції, що знання — це сила, можливість інтелектуального панування. Писати об’єктивну історію в умовах нестачі або ж недоступності історичних джерел неможливо. У більшості демократичних країн архівні документи є національним надбанням, скарбом, що належить усім. Очевидно, що відомості стосовно історичного минулого не можуть і не повинні бути державною таємницею, подібно до інформації щодо атомних, хімічних, військових об’єктів держави. Відкрите демократичне суспільство не може визнавати таємницею інформацію про репресії та порушення прав і свобод усіх людей на своїй території незалежно від їхнього походження, національності, релігії та статі. Близько 90 відсотків інформації, що нині міститься у фондах Державного галузевого архіву СБУ, саме така. “СБУ не повинна опікуватись державною таємницею неіснуючої держави СРСР, а тим паче зберігати секрети тоталітарного режиму, який чинив злочини проти українського народу. Якщо теперішнє керівництво СБУ зважиться на такий крок, то очевидно, що це можна буде вважати покриванням тих злочинів, які чинив радянський тоталітарний режим,” — наголошував у виступі на презентації екс-директор Державного ГА СБУ Володимир В’ятрович.
Більшість проблем сучасного українського суспільства закорінено в його трагічному геноцидному колоніальному минулому. Можливість доступу до архівних документів українських і закордонних науковців дасть змогу сформувати багатогранний, неупереджений погляд на історію України останніх 90 років, подолати національну амнезію, нерозуміння та роз’єднаність. Історична правда — це шлях не лише для засудження, а й до прощення і порозуміння. Найаморальнішими людськими діяннями є спекулювання незнанням та ненавистю, породженою таким незнанням. Подолання цих ганебних для громадянського суспільства явищ наблизить нас до цивілізованого світу більшою мірою, ніж вживання закордонного пива.
Доступ до архіву — не лише задоволення просвітницьких чи інформаційних інтересів громадян. Це мірило демократії в суспільстві. Закриття доступу до архівної інформації, досліджувати яку є нашим невід’ємним правом і громадянським обов’язком, — це повернення до практик авторитарних і тоталітарних режимів. Важливо, що до процесу “вторинного розсекречування” архівних документів, тобто їхньої щонайширшої трансляції, долучилися вищий навчальний заклад, університетська наукова бібліотека та академічне видавництво. Університет, бібліотека, архів — це ті храми знання, на стінах яких варто викарбувати: “Тут формується демократія”.
Володимир В’ятрович, екс-директор Державного галузевого архіву СБУ: “Вважаю, що презентація цього проекту — важлива подія. Ми зуміли розмістити електронні копії наших розсекречених архівних документів в одному з таких поважних наукових і освітніх центрів, як Києво-Могилянська академія. Так ми забезпечили доступ до раніше засекреченої інформації всіх охочих — і студентів, і викладачів. Значення цієї акції непересічне, особливо тепер, зважаючи на тенденції, пов’язані із закриттям цієї інформації. Думаю, такі електронні архіви — це здійснення незворотних змін щодо відкритості історичної інформації. Очевидно, цю електронну інформацію, яка доступна усім, ніхто й ніколи вже під замок не сховає”.
Йосиф Зісельс, голова асоціації ВААД України, дисидент: “Можу тільки вітати цей проект. І можу пишатися тим, що ця подія відбулася. Передання електронних архівів СБУ до Києво-Могилянської академії спричиниться до введення цих важливих історичних матеріалів у наукових обіг. У нас завжди були великі проблеми з доступом до архівів. За радянських часів доступ був неможливий, потім, із набуттям незалежності, відбулася їхня монополізація деякими науковцями, які були прикріплені до СБУ, і не давали іншим доступу до цих архівів. Далі до керівництва архівами прийшли комуністи в особі Ольги Гінзбург. Не здивуюся, якщо багато матеріалів зникло з архівів, бо ще є зацікавлені, аби деякі документи просто “розчинилися в повітрі”. На мою думку, передання електронного архіву СБУ — це одна з найпозитивніших подій за останні роки. Добре усвідомлюю вартісність тих архівів і те, як важливо нарешті написати нашу історію невигаданою, не змодельованою на догоду різним політичним силам”.
