А З ПОЗИЦІЙ МОРАЛЬНОСТІ?

Фото Ксенії Гладишевої

Віталій ДОНЧИК,
академік НАН України,
доктор філологічних наук

Передаю редакції “Слова Просвіти” цю статтю для опублікування лише тому, що актуальність і зболеність сказаного в ній загострюється нині багаторазово. Це бачимо наочно і щодень, навальні економічні й гуманітарні дії новоявленої влади змушують із тривогою думати про нашу безпеку і незалежність.
Чи можна уявити, щоб в Україні з її тисячолітньою тяжкою і драматичною історією, ненастанною боротьбою проти посягань на її землю і волю різних монархій та імперій, боротьбою за самозбереження в умовах лицемірного радянського “раю”-пекла, Голодомору-геноциду та інших репресивних вигублень людей і цілих націй, з її, нарешті, вибореною у віках і закріпленою на всенародному референдумі 1991 р. незалежністю і здійснюваною впродовж майже 20 років, хай непослідовно й суперечливо, розбудовою самостійної державності, — прийшли до влади сили, для яких ця національна історія і боротьба нічого не говорять ні розуму ні серцю і жодним чином не віддзеркалюються ні в їхніх програмах, ні в діях? Ба більше: сили, які цю історію в її визначальних прямуваннях заперечують і послуговуються іншими ідеологічними орієнтирами — переважно радянсько-російськими (пост)колоніальними? Які навіть на словах не заявляють про підтримку процесів національного відродження, розвитку української мови, культури, захисту інформаційного простору, основ самостійної, не поглинутої іншими, не переданої в чужі руки економіки і не прагнуть, як слід би було, продовжити здобуте українцями на цьому шляху?
Як бачимо, можна. І причин далеко шукати не треба.
Політична корупція, що досягає апогею під час виборів (замість цивілізованого конкурентного змагання програм економічного й духовного розвитку України), до того ж неусипно підживлювана — всілякими засобами й на всіх рівнях — московськими кураторами. Великою мірою совковий, пострадянський чи, як зазначають дослідники, постгеноцидний електорат, який щоразу випробовують на терплячість, добиваючи фальсифікаціями, хронічно неподолуваною бідністю і безперспективністю. А ще 20-річне ворохобне з’ясовування національно-демократичних партій, яка з них правіша і яка послідовніша, чий вождь кращий, їхнє невибагливе (ідеологічно) змішування з демолібералами та безнаціональними “центристами” — усе це українські реалії, кінець яких поки що не настав.
Але чи можна уявити, щоб у будь-якій країні, крім нашої, людина, яка за ставленням до української історії, її визначних подій і постатей, її державності, мови, культури, цінностей і пріоритетів, до української інтелігенції не просто належить до ординарних кривотлумачів російсько-комуністичного штибу, а й у своїх друкованих у жовтій та под. пресі писаннях вдається до таких заяв і “одкровень”, таких “поглядів”, котрі інакше як українофобія кваліфікувати не можна, — щоб таку людину (йдеться про Д. Табачника) призначали — в незалежній Україні! — на посаду міністра освіти і науки? Справді: “доборолась Україна до самого краю”!
Коли такий вибір В. Януковича — з-поміж безлічі досвідчених політиків, державників, професіоналів, інтелектуалів — спричинився в суспільстві до протестів і викликав обурення значної частини студентів, викладачів, творчої, наукової інтелігенції, депутатів обласних рад (спішно організовані акції “на захист” тільки свідчать про “стиль” демократії від реґіоналів), Д. Табачник лише й зумів, що обіцяти всім нам… дворушництво. Погляди, мовляв, — то для себе, а виконання Конституції й професіоналізм — для служби. Дуже цікавий “стиль” подвійної політики і моралі! Для здобуття ступенів кандидата й доктора наук — теми “Масові репресії в Україні…” в 30-х і 40-х роках, “Феномен тоталітарно-репресивного суспільства…” в Україні в 20—50-х рр. ХХ ст., а для реальної “державної діяльності” — жодного, ніби не сам писав, відголосу від тих дисертацій, навпаки, ігнорування згубного тоталітарно-радянського впливу на мовний і національно-культурний розвиток в Україні.
Говориться, що система зовнішнього оцінювання, яка вже привела до вищої освіти тисячі молоді, що зроду не втрапила б туди, не скасовуватиметься, тільки “вдосконалюватиметься”. Але ж це “вдосконалення” дуже схоже на повернення до старої тримірно корупційної схеми. Повернення, реанімація — показові поняття для гуманітарної політики реґіоналів. Реанімація навіть подоланого ще за радянських часів хитромудрого, спрямованого проти української мови принципу — вивчати “за вибором учнів”, щоб остаточно закріпити здійснене більшовиками зросійщення окремих районів.
Реґіонали заявляли, що вони також демократи, що вони за проєвропейський курс і т.ін. Та в Європі йдуть у відставку навіть за найменшого натяку на політичні чи моральні прогрішення урядовця, а пострадянська, в комсомолі гартована номенклатура — і не подумає. Хай протести, хай голодування студентів, хай майже половина народних депутатів голосують проти — триматимуться за крісло до смерті. Позаду Москва! Їй видніше, “ху із ху” і хто потрібен Україні.
Кажуть, Д. Табачник ще не встиг нічого зробити на новій посаді, чому протести? А хіба те, що досі “зробив”, “натворив”, “інсинуював”, — нічого не важить, хіба міністром призначають для перевиховання?
Є легенда про професіоналізм та “інтелектуалізм” Д. Табачника. А що дали Українській державі діяння цього добре оплачуваного “професіонала” з одними поглядами для служби, а іншими — для публікацій a la Бузина? Чи сприяли справі національно-духовного відродження української нації? Зате для справи її руйнування наговорено й написано (на рівні етнопровокаторських анекдотів із парламентських чи інших кулуарів — про галичан, про “узкую прослойку” українськомовної інтелігенції і т.ін.) стільки, що номінативи “одіозність”, “інсинуації”, “розколювання суспільства” звучать в даному випадку помірковано. Чого варте його святотатне заперечення кричущих фактів, численних свідчень жертв Голодомору, визнаного стількома державами? А сама “інтелектуальна” лексика: “трипольско-шароварно-голодоморный бред”?!
Серед передвиборних гасел   В. Януковича лунала й обіцянка консолідувати, “зшити” (характерне слівце!) Україну. Масована кадрова навала, якою він розпочав свою президентську діяльність (ідеться не лише про Міністерство освіти й науки, а й інші міністерства й комітети, губернаторські призначення тощо — “всьо будєт Донбас!”), нічого не залишає від тих обіцянок. Од такого “зшивання” лише голки позастрягають у тілі держави.
А обіцянки, якщо по совісті, мали б звучати по-іншому: ми не розколюватимемо Україну, не ділитимемо її надвоє (навіть на три “сорти”), як це робили раніше, не протиставлятимемо дві мови, дві Церкви і проситимемо благословення не російської церкви, а всієї різноконфесійної духовної спільноти, ми радітимемо, а не користуватимемося зі злими намірами природним етнокультурним відмінностям багатобарвної й водночас цілісної України. Поділ на “западенців”, “бандерівців” і “східняків” — це руйнівна методика тоталітарного суспільства, витвореного комуністами, які, ввійшовши до провладної (нелегітимної) коаліції в українському парламенті, не здають її в архів.
Розколюваний імперіями, наш народ завжди був єдиним неподільним цілим, що навіки засвідчено в історії Актом Злуки УНР і ЗУНР, рухівським ланцюгом 1990 р. від Києва до Львова й Івано-Франківська, природним, як подих, гаслом “Схід і Захід разом”, народженим в помаранчеві дні 2004-го… Шевченко і Франко завжди разом, як разом безліч чудових письменників, художників, композиторів, співаків, інших митців із Галичини, Волині, Буковини, Полісся, Закарпаття й зі Слобожанщини, Донеччини, Таврії, з усіх країв України, представників одної й неповторної культури українського народу.
Ми всі — ланка в єдиному історичному ланцюгу: Київська Русь — Запорозька Січ, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа — УНР, ЗУНР — УПА і Бандера — Народний рух України і помаранчевий Майдан — і кожна влада, що приходить, якщо вона справді українська, мусить продовжувати й розвивати цей національний (за радянською термінологією “націоналістічєскій”), курс, примножувати здобуте на цьому шляху. І тоді ми “піднімемо, розвеселимо” Україну, зробимо її заможною, демократичною, культурною державою, яка займе гідне місце в Європі й світі.

* * *
Скільки написано статей, виголошено промов, ухвалено заяв і резолюцій на ту саму болючу тему: українська мова, її історія, її доля, сучасний стан і становище, що дав їй державний статус, мовна політика влади.
“Чому зациклюєтеся на мові?” — запитував один діяч, що вважав себе не “романтиком”, а “прагматиком”. Мовляв, наш підхід має бути не національним, а раціональним. Воно і правда, наші мовні полеміки, наші доведення самоочевидного, надто в незалежній Україні, мали б давно вичерпатися. Та повертаємося до цього не зі своєї волі, не через якусь пристрасть до тавтологічних побудов, а тому, що не можна (якщо не позбавлений хоч дещиці національної гідності) не перейматися тим, що й досі мовне питання в Україні — джерело не радісних і втішних емоцій, а, навпаки, прикрих і розпачливих.
Маємо закріплений у Конституції (понад десять років!) державний статус рідної мови, маємо навіть певні просування (в окремих сферах) у реалізації цього статусу… Але скільки ще порушень Основного Закону, скільки ще дискомфортів відчуває на кожному кроці свідомий українець, особливо мешканець Східної й Південної України — зайве перелічувати ті реґіони, галузі, установи, заклади, структури, де українську мову витіснено з ужитку, і змін, як кажуть, не передбачається.
На кінець ХІХ ст. у світі жило і діяло 6 тисяч мов, нині лишилося 10 відсотків цього етнічного розмаїття. Чи втрата це для світу? — питання зайве. Тим більше, коли йдеться про замах на мову великого народу, великої культури. Від цілеспрямованих — під цинічно вигаданими приводами — утисків української мови в окремих реґіонах до словесної “антисанітарії” у ЗМІ, на естраді, в літературі не припиняється нині, уже в незалежній Україні, наруга над нашим словом.
Не раз думається: прожив уже 78 років, і впродовж усього свідомого життя, а, фактично, ще з дитинства, постійно непокоївся: в Україні, на рідній моїй і моїх близьких і далеких предків землі, постійні, невідчепні прикрощі щодо рідної мови. Безбатченкам, малоросам, яничарам, нігілістам різного ґатунку, мабуть, цього не зрозуміти. Але, певен, що освічена людина поділяє мою тривогу (бо й сама переживає те саме): чому мусимо миритися з тим, що на наших очах мова, якою розмовляли мої батьки й діди, якою розмовляє велика частина сучасної України, мої діти і внуки, мова, якою створено й донесено з віків близько трьохсот тисяч неповторних пісень, мова безсмертного “Кобзаря” зневажається, марґіналізується, витісняється… За що їй така кара? На догоду чого і кому?
Та найприкріше те (і саме воно змушує знов братися за перо), що з усіх боків чуємо, й особливо віднедавна, що, мовляв, масовий наступ, витіснення, обмеження, порушення прав і свобод, різні “тиски” здійснюються в Україні проти… російської мови і російськомовних громадян. Хіба не блюзнірство? Хіба не відверте називання чорного білим, не кричущий цинізм? Досить послухати роздратовані наклепницькі слововиливи Корнілова та іже з ним — їхній аморалізм очевидний.
Російська мова і за часів царату, і за 70 років радянської влади мала такі права й можливості, які вона має в Росії, як французька у Франції, німецька в Німеччині, польська в Польщі… А українська? Після століть заборон і переслідувань, після, як пише О. Гончар, винищення хвиля за хвилею, від академіка до вчителя української інтелігенції тільки тому, що вона “зберігала вірність слову”, після брежнєвсько-щербицької сваволі “з її форсованим, безтямним злиттям націй”, щоб перемішати нас у “спільному казані сусловської саламахи” — після всього хіба не облудно було посилатися ще й на “добровільність вибору”, “з власної волі”, так “історично склалося”? Після тривалої цілеспрямованої навали зросійщення, суспільних деформацій — хіба припустимо розводитися про нібито свідомий вибір учнів і батьків у шкільній освіті? Ніколи б Ізраїль не відродив іврит за такої мовної політики, бо інші нації в подібних ситуаціях ніколи не вдаються до капітулянтських підходів. Зазіхання ж на права мови титульної нації в Україні, вимоги офіційної двомовності — це ніщо інше, як рекетирські наміри позбавити українську мову, отже, й націю її історично, юридично, культурно, психологічно й ментально обґрунтованих прав і пріоритетів на своїй одвічній території. Це — прагнення реанімувати ганебний радянський status quo, денаціоналізацію і манкуртизацію людей, тобто імперські порядки, серед яких основний — “русификация всей страны”, перетворення українців на російськомовних малоросів. Що ж до прав і можливостей мов національних меншин, з-поміж яких російську в нашій Конституції навіть виокремлено, то вони гарантуються тією ж 10 статтею Конституції й Законом про меншини і є реальними, у той час, як щодо української мови Основний Закон зазнає постійних порушень.
Навіть на недавніх виборах, здіймаючи галас про “другу офіційну”, про захист російськомовного населення (від чого?) й спекулятивно посилаючись на викривлений ними зміст Європейської Хартії, команда В. Януковича серед щедрих обіцянок та задобрювання електорату хоч би слово сказала — хай би для рівноваги чи бодай формальності — щодо утвердження й розвитку української мови — одного з фундаментальних державницьких чинників, основи єдності нації.
Мовна політика влади — це своєрідний тест на її розуміння свого призначення, обов’язку перед своїм народом, перед його майбутнім. Поки що комуно-олігархічні сили привели російськомовні Кабмін, міністерства й комітети, російськомовну президентську Адміністрацію, російськомовні адміністрації в багатьох областях, нових російськомовних депутатів ВР. Поки що перші їхні кроки не на обіцяне підвищення соціальних стандартів, а різні антинаціональні “інновації”, скасування — і всі не на розширення функціонування української мови, згідно з Конституцією, а навпаки.
Дивишся на новоспечених міністрів, різних заступників і “віце”, держслужбовців Адміністрації Президента, а ще діячів “обласного масштабу” й усвідомлюєш: це ж усі вони і їхні найвищі керівники — сьогоднішня влада України! Її обличчя! Хотів би помилитися, але не можу без сумніву сказати, хто з них, цих VIP-українців, прочитав “Кобзар” Шевченка, хто знає бодай одну його поезію чи будь-який український вірш, хто прочитав за життя хоч одну-дві українські книжки?.. Безумовно, українській владі, щоб стати нормальною, потрібні професіонали, фахівці, патріоти… А ще, може, освічені люди?
А освіченість духовна? Не хочеться вірити, що в багатьох новочасних урядовців (не кажу про відверто одіозних) ніколи не прокидається хоч щось українське, не оживає в душі якщо не біль, то співчуття, співпереживання — адже на твоїх очах, і не без твоєї участі мова, пісня, духовність, історія твого ж таки народу всіляко зневажаються, виставляються як меншовартісні чи висміюються в різних гендлярських шоу-“кварталах”. Втрата самозахисних відчуттів — ознака морального нездоров’я. У нашому випадку ознака морального нездоров’я передусім влади, яка неприховано взяла курс на малоросіїзацію України.
Один із найбільших компроментувальних чинників правління В. Януковича і, відповідно, знак його приреченості, — це присутність у штучно створеній коаліції у ВР комуністів. Бо комуністи — це неодмінно розлад з мораллю і не лише в сучасній поведінці, а впродовж усієї нашої історії. Не раз запитував себе, слухаючи слебезування заводних органчиків на кшталт Симоненка про їхню “боротьбу” проти “мєждународного імпєріалізма”, НАТО, за “інтєрєси трудящіхся” і проти олігархів, з якими тим часом постійно єднаються на антиукраїнській основі — невже й досі хтось вірить цій пародійній тарабарщині, не завважуючи подвійної моралі, лицемір’я й фарисейства?
Проти чого спрямовували комуністи свою сімдесятилітню боротьбу, свої непримиренні “викриття” і “викорінення”, свої “засудження”, злість, агресію? Проти всього, що знаменувало утвердження України й українців на своїй землі, проти наших перемог і слави, наших героїв, борців за волю, загалом проти українства і всього, що мало епітет “українське”. Безліч прикладів і фактів історії й стільки ж фальсифікацій та спотворень ними цих фактів — не що інше, як прагнення приховати свої злочини, обілити свої безперервні антиукраїнські дії. Але хоч як переписуй історію, хоч як загартовуй її у спецсховах, вона має здатність воскресати в своїй правді.
А вона в українців така драматична і така вимовна!
Постійні, починаючи з указів Петра І, заборони царською Росією української мови, проведення більшовиками політики зросійщення українського й інших народів, зокрема шляхом знекорінення, денаціоналізації молоді (“ударні будови”, “освоєння цілини”, “соціалістичні міста”, БАМ тощо); “дальнейшее усовершенствование изучения русского языка” тощо.
…Справжня війна проти українського села, знищення селянина-господаря, “розкуркулення”; заслання до Сибіру; колгоспне рабство — без паспортів, праця за “палички-трудодні”, без елементарних прав і свобод, зруйнування духовного селянського космосу.
…Розгром більшовиками Української Народної Республіки, демократичної держави українців, яку вже визнали інші країни, криваві розстріли мирних українських людей, спровокована більшовиками братовбивча війна в Україні.
…Репресії, ув’язнення, сибірські й соловецькі концтабори-ГУЛАГи, мільйони загиблих українців, серед них письменники, митці, вчені, таланти зі світовою славою, вчителі, військові, політичні діячі, переслідувані за мову, національну свідомість, за розум і талант, за саму українськість; перманентні кампанії з викриття “українського буржуазного націоналізму”, в якому звинувачували патріотів України, зокрема й тих, хто свято вірив у комуністичні ідеали.
…Нечуване у світі найжорстокіше, задумане й сплановане в Москві й з катівською ретельністю виконане в Україні виморення голодом мільйонів людей — жахливий геноцид українського народу; і цілковита, на багато років, заборона щонайменшої згадки — у наукових працях, художній літературі, будь-де, навіть в усних промовах — про Голодомор (чому б це так, які такі зловісні кінці ховалися, якщо голод не штучний, не замислений?).
…Світова війна, до розв’язання якої диктаторами Німеччини й СРСР українці не мали і найменшого стосунку, лихоліття цивільного населення України, відданого на поталу окупантам, а потім звинувачуваного у “співробітництві з ворогом”, дискримінаційні записи в анкетах “перебував на окупованій території” навіть для дітей, мільйони полеглих на фронті смертю мужніх у найквітучішому віці чоловіків, основи природного розвитку нації; поневіряння у фільтраційних таборах чи під підозрами й допитами енкаведистів тих, хто ризикуючи життям, тікав з полону, перебував в остарбайтерах, навіть тих, хто повернувся з концтаборів фашистських; загибель мільйонів українських юнаків, які доросли до призовного віку на час звільнення радянськими військами окупованих фашистами територій і невишколені й необмундировані (“прєдателі”, що “сідєлі на пєчі”), були кинуті на найтяжчі ділянки фронту, на неминучу смерть.
…Розправа над українцями західних областей і навіть вірною ідеям Леніна компартією Західної України (КПЗУ), примусове, зброєю, заганяння в колгоспи, висилка до Сибіру, на Колиму, масові розстріли людей перед відступом радянської армії, найжорстокіші — прямі й від імені “бандерівців” — зачистки західноукраїнських сіл, які підтримували УПА; і довголітнє викривлення й паплюження історії Української Повстанської Армії, яка героїчно боролася з фашистськими й радянськими окупантами на своїй предковічній землі.
Далі буде

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment