НОВІ ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Фото Ксенії Гладишевої

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор,
заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись…

Ліна Костенко.
“Берестечко”.

Якби після виборів 2007 року не було зруйновано коаліцію проукраїнських сил, що налічувала 228 голосів і могла діяти на добро України (був український президент, український голова Верховної Ради, українська, таки українська! прем’єрка), якби всі сили Майдану, долаючи певні розбіжності між собою, більше думали про Україну, а не про власні амбіції, якби на виборах 2010 року Партії реґіонів протистояла монолітна команда помаранчевих сил Майдану (пишу це слово з великої літери, бо Майдан утілював найвище піднесення духовного єднання населення цілої України, яке враз відчуло себе українським народом), якби… Цих якби дуже багато. Краще за Ліну Костенко в уже цитованому історичному романі “Берестечко” не скажеш:

…Якби не ремст і розбрат,
якби хоч трохи
глузду під чуби…
Якби старшини
не пішли у розбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!!

Та ба! Сталося те, що сталося. Наближені до тодішнього президента люди — друг і порадник Іван Плющ, палкий прихильник політичного русинства в Закарпатській області, а за сумісництвом голова Секретаріату Президента Віктор Балога, президентова кума Оксана Білозір та иже з ними підточили сили коаліції. Тепер до влади не без допомоги В. Ющенка прийшли ті, проти яких боровся помаранчевий Майдан і яких потім В. Ющенко нагороджував орденами й медалями, надавав їм почесні звання, укладав з ними меморандуми та універсали. Вони не просто прийшли до влади, вони взяли реванш і поводяться відповідно.
Новий президент і його команда мають усі можливості виконати свої передвиборчі обіцянки. То хай би працювали й виконували. Але нові призначення майже на всі посади дивують, а деякі з тих призначень обурюють. Президент В. Янукович заявив, що українська мова й далі залишається єдиною державною мовою в Україні. Це теоретично. Але практично майже вся його команда, володіючи українською мовою, демонстративно розмовляє російською. Україна й за Л. Кучми, й за В. Ющенка була країною парадоксів з теоретично державною українською мовою і з нехтуванням її як такої на практиці. Тепер Україна досить швидко перетворюється на напівнезалежну напівдержаву з напівдержавною українською мовою. Бо в якій нормальній країні очолювати Національну телекомпанію доручають людині, яка чи не володіє, чи демонстративно не хоче розмовляти державною мовою — Єгорові Бенкендорфу, а його заступником призначають людину невідомого громадянства Валіда Арфуша, який зовсім не володіє українською мовою. Та в будь-якій країні для набуття громадянства потрібно скласти іспит з державної мови й з історії країни. У нас громадянином може стати будь-хто, без жодних знань та іспитів.
Можливо тим, хто не бачив відмінности між Юлією Тимошенко й Віктором Януковичем, хоч тепер розплющаться очі. Адже за Юлії Тимошенко віце-прем’єром з гуманітарних питань не міг стати академік В. Семиноженко, який усупереч Конституції України закликає в телеетері до створення “союзної держави”, наголошує на добровільності використання державної української мови. Невже пан академік не знає, що будь-яка державна мова є обов’язковою, а не факультативною для всіх громадян країни? Української мови це стосується так само, якщо дотримуватися статті 10 Конституції України та Ухвали Конституційного суду від 14 грудня 1999 року.
Найбільш одіозним, поза всяким сумнівом, є призначення міністром освіти й науки Дмитра Табачника. Розмірковування на кшталт “політичні погляди не заважатимуть новому міністрові в його професійній діяльності” не витримують жодної критики. Щодо політичних поглядів. Хай би він їх мав і ділився ними зі своїми приятелями. Але ж Д. Табачник — політичний діяч держави, існування якої вважає за історичне непорозуміння, трагедію українського народу 1932—33 років називає “трипільсько-шароварним маренням”, про українську мову каже: “Кому вона потрібна, якщо вона вимирає”. Не перелічуватиму всіх “перлів” міністра. Хто про них іще не чув, хай прочитає книжки “Фашизм в Украине: угроза или реальность?” та “Утиный суп по-украински”, що їх у 2008 і 2009 роках у співавторстві з антиукраїнським комуністом Г. Крючковим Д. Табачник видав у харківському видавництві “Фоліо”. Фашизмом і нацизмом Д.Табачник та подібні до нього колісниченки, болдирєви, добкіни називають будь-які спроби українців обстоювати свої права, зокрема відновлення прав української мови на її споконвічній землі.
Навряд, щоб, скажімо, в Польщі могла безперешкодно діяти на політичному кону людина, яка називала б польську мову такою, що вимирає, обзивала поляків так, як обзиває українців Д. Табачник, запевняла б, що мазури не поляки, що трагедія Катині — якесь марення, що незалежність Польщі не потрібна, бо вони її “одержали як дарунок долі” й под. У Польщі чи в будь-якій країні це неможливо. Але в нібито незалежній Україні можливо. То ж Д. Табачник став міністром освіти й науки. Буває, що людина має одні погляди, але на своїй посаді діє всупереч їм, відповідно до законів країни. Я знав одну директорку київської українськомовної школи (це було ще в 60-х роках минулого століття), яка викладала (добірною російською, а не донецькою мовою) російську мову й літературу, але всю виховну роботу в школі вела добірною українською мовою і спрямовувала на це своїх колег.
Проте Д. Табачник, ставши міністром освіти й науки, негайно почав утілювати в життя свої політичні погляди. Нещодавно один із балакучих і позбавлених будь-яких сумнівів діяч Партії реґіонів Михайло Чечетов заявив: “При чому тут мова? Треба підняти рівень життя, зробити Україну багатою й красивою”. Либонь, п. Чечетов і не розуміє ролі мови в житті народу. Може, він і не знає думок з цього приводу Костянтина Ушинського, Бориса Грінченка, Івана Тургенєва, Володимира Сосюри, Максима Рильського, Володимира Солоухіна, Чингіза Айтматова та инших видатних представників різних народів. Бог з ним, з Чечетовим. Але Д. Табачник добре знає, що тільки мова може об’єднати народ, розкиданий колись по чужих імперіях, які на підставі своїх поглядів на світ намагалися більшою чи меншою мірою обмежити функціонування української мови поміж українців. Тому виходячи зі своїх позицій, новий міністр розпочав наступ на українську мову.
Наказав перекласти тести для вступників до вишів сімома мовами, що суперечить Конституції України і згадуваній Ухвалі Конституційного суду. Національним меншинам в Україні забезпечене право здобувати середню освіту рідною мовою. Зокрема, є 1199 середніх шкіл з навчанням російською мовою (у Росії, до слова, немає жодної державної українськомовної школи). Для порівняння — у Франції для провансальців, бретонців, норманів, німців Ельзасу й Лотарингії існують лише початкові класи, де навчання ведуть національними мовами, а середня й вища освіта тільки державною французькою. І ніхто не звинувачує Францію в фашизмі чи нацизмі. Адже крім прав, національні меншини мають обов’язок досконало володіти й користуватися в офіційних сферах життя державною мовою. На це був спрямований указ попереднього міністра освіти й науки Івана Вакарчука “Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін” від 09.07.2009 р. Це підвищувало рівень підготовки з української мови та заохочувало студентів до її поглибленого вивчення на професійному рівні. Д. Табачник уже встиг скасувати іспит з української мови для бакалаврів у вищій школі, мотивуючи цей захід “оптимізацією фінансових витрат” на навчальні заклади. Це ще один удар по престижу української мови.
Починаючи з однієї з перших заяв Л. Кучми на посаді президента про те, що “національна ідея не спрацювала” (думку про це йому, кажуть, подав Д. Табачник), в Україні не проводилась ефективна політика щодо відродження української мови. Розмови В. Ющенка про це були, на жаль, тільки розмовами. У більшості вишів Південного Сходу України досі викладають російською мовою, у Донецьку як прикрили за Л. Кучми українськомовну школу № 36, так і не відкрили її й за В. Ющенка. Але такого свавілля, яке дозволяє собі Д. Табачник, ще не було. Взагалі, в команді В. Януковича є люди типу донецького діяча М. Левченка чи діяча загальноукраїнського масштабу Д. Табачника, перебування яких на їхніх посадах навіть у Радянській Україні було неможливе.
Щодо “фашизму” й “нацизму”. Усі держави, які поважають себе, дбають про утвердження й престиж державної мови. Ніхто в світі не звинувачує Польщу, Данію, Францію або ще якусь країну в насильницькій полонізації, данізації, францизації тощо. Ніхто не звинувачує й Ізраїль у насильницькій івритизації. Ось деякі міркування з мовного питання колишнього Посла Ізраїлю в Україні Анни Азарі: “Сьогодні репатріянт може жити в Ізраїлі не відчуваючи того, що він виїхав з колишнього Радянського Союзу. Зазвичай це пенсіонери. Вони сидять у себе вдома, дивляться російське телебачення, розмовляють російською мовою. А якщо комусь треба функціонувати в державі, то він вивчить іврит” (“День”, 2000, 27 травня). Як бачимо, без знання державної мови далі своєї хати не підеш.
В Ізраїлі відродили напівмертву мову, зробили її державною, розмовною, мовою науки й культури. А в нас деякі діячі хочуть живу українську мову поховати. Її ховали й московські царі та міністри, і більшовицькі зливальники націй та мов у єдину “нову історичну спільність — радянський народ” з єдиною — російською мовою. Але в них це не вийшло і не вийде ні в кого. Звертаючись до зросійщених українців, хочу навести слова видатного сина українського народу академіка Володимира Вернадського: “Я відрізняюся від своїх політичних однодумців тим, що вважаю відродження української мови дуже великим позитивним явищем. Я не можу погодитися з тими, що, залишаючись українцями, приймають російську мову і російську культуру як рідну”. Тож зважте, дорогі земляки, чия думка для вас вагоміша — першого президента Академії наук України чи М. Чечетова й Д. Табачника. Як написав мені молодий друг з одного південного українського міста, не забуваймо, що разом нас усе одно багато і разом нас не подолати. А кільком опозиціям до нинішньої влади раджу перечитати, а хто не читав — прочитати щойно перевиданий мудрий історичний роман Ліни Костенко “Берестечко”, бо це роман, як сказала сама авторка, не про поразку, а про перемогу над поразкою.
Не слухати тих збанкрутілих політиків, що привели нас до цієї поразки, а об’єднатися і здобути, нарешті, справжню перемогу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment