Олег Гринів, якому минуло 70, — громадський діяч, письменник, педагог просвітянин, журналіст. Доктор філософських наук, професор. За змістом книжки О. Гриніва суголосні національному відродженню: “Йосип Сліпий як історик, філософ, педагог”, “Національно-духовне відродження: історія і сучасні проблеми”, “Спокута Малоросїі: державотворення без парадоксів”, “Україна і Росія: партнерство чи протистояння? Етнополітологічний аналіз” та ін.
Олег Гринів — член НСПУ і НСЖУ, лауреат премії “Журналіст України” (1995) та Огієнківської премії 2008 року в галузі науки.
Василь ВАСИЛАШКО,
письменник, заслужений журналіст України
Найвагоміший здобуток Гриніва як ученого — це, безумовно, “Українська націологія” — унікальна тритомна праця обсягом 1312 сторінок, яка закладає засадничі положення ідеології національного державотворення в духовні підвалини незалежної України, є унікальною в нашій історичній, правовій і політичній науці. Прикметно, що один з авторитетів у царині історії держави і права України, незабутній професор Володимир Кульчицький, наставник Гриніва у Львівському держуніверситеті, високо оцінив це наукове дослідження, зазначивши, що Олег Іванович “теоретично осмислив на концептуальному рівні тисячолітній період: від великокняжої доби до кінця ХХ століття, і так своєю працею заклав основи нової науки — історії української націології, чи, якщо комусь більше подобається, історії українських вчень про націю”.
Від батьків Олег успадкував любов до рідної землі, пошану до мови й культури українського народу. Це був духовний компас для подальших пізнавальних і творчих пошуків. І хоч батьки, як і більшість галичан, жили в очікуванні ймовірних репресій (рідний брат матері Іван був вояком УПА), хоч застерігали сина не всім переповідати почуте, все-таки розповіли страшні історії про пережите, про “полювання” на галичан спецслужб в одязі вояків УПА — для залякування одних і компрометації інших. Видавав цих “бандерівців” раз по раз їхній не український акцент.
На генетичному рівні углиблювалася цікавість до українства, що й визначила життєву дорогу Олега: він вступив до Франкового університету й, опановуючи фах юриста, відвідував студії у студентському науковому гуртку. Як студент факультету журналістики я ходив тими самими коридорами, і мені запав у душу юнак, що не випускав з рук журналів “Вітчизна”, “Жовтень”, “Дніпро”, “Новый мир”, де скипали ідеї шістдесятників, діяльність яких оновлювала всю панораму світосприймання і творчості сучасників.
Вирвавшись із цупких обіймів праці у Старосамбірській районній прокуратурі, де освоїв-таки ази практики казенної служби, Гринів з головою поринув у наукові пошуки. В аспірантурі відчув творчу наснагу. Пам’ятаю, він і мене, щоправда, марно агітував у науку, вчувши, що за дипломну роботу “Влада над землею” я одержав першу премію обласного відділення Спілки журналістів. Він сподівався, що ніщо не зашкодить йому — молодому, здібному, завзятому, надто коли доля подарувала йому таку берегиню сім’ї, як його чарівна дружина Ольга — вчителька за фахом і патріотка за переконаннями.
По зернині шукав істину. Читаючи тодішні книжки з “критики буржуазної ідеології”, задумувався над цитатами європейських філософів та істориків.
Наприкінці 1980-х О. Гринів поринув у відомі суспільно-політичні процеси. Був серед ініціаторів створення Товариства української мови у “Львівській політехніці”, долучився до відновлення Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка та відродження інших “неформальних” організацій. Одержимість національною ідеєю спонукала до інтелектуального й духовного збагачення розсекреченими знаннями з історії, філософії України, кликала до конкретних патріотичних дій, підготовки документів, правової бази діяльності патріотичних сил, надто в час становлення незалежності України.
Коло його зацікавлень навдивовиж розмаїте: філософія, правознавство, політологія, культурологія, релігієзнавство, націологія, етнопсихологія тощо. Працює він настирливо, і не лише на себе. Як людина щира, допомагає кожному, хто просить цього і кому може надати підтримку, хоча не раз терпли пальці від недружнього потиску простягненої на поміч руки.
У 90-ті роки Олег Гринів дебютував низкою художніх творів, з якими довго не наважувався “вийти на люди”.
Нині, працюючи сьомий рік у Київському міжнародному університеті, професор Гринів вкотре пересвідчився, що відродження історичної пам’яті, могуті української нації забезпечують не лише природні ресурси і військово-технічний потенціал, а й потужність духовного заряду, невичерпний ресурс гуманітарної культури. Олег Гринів переконаний, що компрометують національну ідею й призводять до посилення духовної кризи в українському суспільстві гнучкошиєнки з учорашньої номенклатури, які змінили маски та закостеніли в імперських догмах. Їх видає те, що вони і нині легко змінюють свої ідеї, переконання залежно від бізнесової чи кар’єрної вигоди. Їм чи “язик”, чи “рідна мова”, аби виручка більша готова.
Водночас ученого і митця Гриніва бачу в ближньому, “рукопашному” бою, коли він прокладає дорогу до сердець українській національній ідеї в Зоряній залі Київського планетарію разом з головою правління Товариства “Знання” України, професором Василем Кушерцем. Професор тягне ниточку розповідей з давньоруських літописів, творів таких мислителів, як Сковорода, таких геніїв, як Тарас Шевченко, Іван Франко, від таких будівничих УНР, як Михайло Грушевський і Симон Петлюра.
Здавна мовлять, що можна довіряти долі чужих дітей тому, хто здатний виховувати власних. Колектив, місто чи державу можна довіряти тому, хто успішно плекає “малу державу” — сім’ю. Гринів дбав про гідну зміну собі — про синів Остапа, Ростислава і дочку Оксану. Всі троє здобули вищу освіту, вони кандидати наук (працюють в інститутах НАН України), переконані українські патріоти. Професор Олег Гринів надіється, що такими виростуть і п’ятеро його онуків, яких він безмежно любить і всіма їхніми перемогами пишається, навіть звіддаля помічаючи їх.
