ЗАГУМІНКОВИЙ ОБЕРІГ

Євгенія ПЕТІК

Ітиметься знову про мову — нашу збито-солов’їну й нанизуйте, як ще не набридло, далі квітчасті епітети, але ж і єдину, бо рідну. Про її позірне аж до непристойності пошановування нашими можновладцями й реальну зневагу ними ж. Про загумінковість, визнану на найвищому рівні, оберегу, навколо якого й формується нація й, у підсумку, — держава.
Маємо закон “Про мови…”, ухвалений ще за Радянського Союзу, прогресивністю якого тоді так пишалися, й досі, на двадцятому році незалежності, не спромоглися ухвалити закону про державну мову. Два роки тому намагалися народні депутати Павло Мовчан і Володимир Яворівський “проштовхнути” в середовищі маріонеткових патріотів потрібний законопроект, але хто сумнівався, що його поховають? Натомість воліємо дедалі частіше посилатися на Європейську Хартію мов, не ускладнюючи собі життя навіть прочитанням цього документа й не знаючи, що наші сусіди, зокрема й Росія, досі цієї Хартії не ратифікували.
Я довго думала, який же знак поставити в кінці заголовка до цієї статті. Крапку? Зважаючи на серію подій (серед них — привселюдне й ніким не покаране спалювання українських книжок посідає почесне, але не перше місце), що нині щодень бомбардують наше суспільство, знищуючи демократичні (хто сказав — малою кров’ю українців здобуті?) завоювання останніх двох десятиріч, вона була б найдоречнішою. Але це як натиснути на гачок, коли пістолет спрямовано тобі в груди. Знак запитання? Це було б так співзвучно з українським менталітетом і притаманним нам, нами ж оспіваним, романтичним ідіотизмом — коли лікар каже “в морг”, то українець, щоб гірше не стало, не заперечує: лежить у холодильнику та сакраментальним “а може?” гріється. Двокрапку? Та нічого за нею ставити, адже цей розділовий знак вимагає цілеспрямованої конкретики, яка серед українських патріотів трапляється, але є радше винятком, аніж правилом. Те саме, тільки більшою мірою, стосується й крапки з комою, яка вимагає не лише заземленої конкретики, а й певного новаторського змісту, самостійності в другій частині речення. Просто кома? На ній і на отому “але” вже стільки разів спотикалися! Зокрема й у питанні впровадження державної мови, яке, погодьтеся — чи не найбільша демонстрація нашої державної недолугості.
Хто сперечатиметься, що Київ — не Париж? Французький чиновник вже півтора десятка років дотримується закону, за яким йому довелося б, заговори він не державною мовою, не лише штраф в еквіваленті приблизно вісімдесяти тисяч гривень заплатити, а й ризикувати піврічним ув’язненням. То — Європа. Однак і на пострадянському просторі нас випередили всі, окрім хіба що білорусів. Уже не можна вслід за класиком говорити “від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує”. Прибалти, про повільність яких залюбки слухаємо анекдоти, оперативно, на заздрість нам, недолугим, не лише люстрацію провели, а й ухвалили закон про державну мову. І дотримуються його. Не відстали від естонців і молдовани, навіть попри комуністичну заанґажованість більшості серед політичної еліти. І лише українці “мовчать та благоденствують”. Та ще “двоязичні” білоруси…
О, залишається в заголовку цієї статті поставити знак оклику! Саме так віднедавна чинять наші, серед них і офіційно визнані, вороги. Скажімо, скандально відомий Костянтин Затулін. Скільки років переконували себе в тому, що “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”, й доспівалися аж до осяяння, що роса очі таки виїсть, доки сонце зійде… Хіба ж якийсь місяць-два тому можна було уявити, що офіційно визнана в Україні персоною нон ґрата особа вільно проводитиме прес-конференцію в Севастополі, на якій говоритиме, що відпала потреба домагатися для російської мови статусу другої державної? Бо, мовляв, він, оцей “язик”, і так в Україні загальновживаний. А треба, на думку Затуліна, “щоб ми бачили цю мету, щоб ми виробили дорожню карту, і йшли поетапно до цього рішення, скасовуючи найбільш одіозні, ухвалені за останні п’ять років, акти дерусифікації, зневагу до загальної історії”.
І хто сперечатиметься, таки скасують, перепишуть дорожню карту (найулюбленіше словосполучення віднедавна вже екс-президента), якщо не зустрінуть спротиву на рівні кожного свідомого українця. Якщо не зустрінуть…
На щастя, осередок спротиву, коли брати мовне питання, існує. Навколо Ліги українських меценатів групуються громадські організації, патріоти, інтелігенція. Саме Ліга українських меценатів започаткувала й розбудовує вже десять років Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Цей захід щороку охоплює майже п’ять мільйонів дітей з понад двох десятків країн. Я мала змогу бути на відкритті третього етапу цьогорічного ювілейного конкурсу в російськомовному Миколаєві й пізніше, під час виконання школярами завдань, в Ужгороді. І те обнадійливе видовище — коли бачиш очі дітей чи вчителів-словесників, які вихованців супроводжують, розумієш: “не вмерла” й, дасть Бог, не вмре держава наша, хоч як наші очільники бойкотуватимуть потрібну в процесі державотворення справу.
А вони таки бойкотують. Серед наших президентів Конкурс з української мови імені Петра Яцика, хоч як це сумно визнавати, пошанував хіба що Леонід Кучма. Нині конкурс знаний і шанований у світі, здавалося, давно вже час надати статус йому національного — торік саме з цим проханням зверталася громадськість до президента. І той начебто пообіцяв — хотів Віктор Ющенко як краще, а вийшло як завжди. Попри обіцянки Віктора Андрійовича, чиновники надіслали організаторам відписку, що “не може бути національним конкурс, який уже є міжнародним”. Отака ось лукавість — а йдеться ж не про словосполучення в назві, а про те, що держава мусила б узяти конкурс під свою опіку і, зокрема, фінансову.
У ч. 49 “Слова Просвіти” за 2009 р. було вміщено матеріал Лілії Максименко  “Десять кроків назустріч людям, або Якби прем’єри вчились так як треба”, в якому проаналізовано ставлення вищих посадових осіб до акції державної ваги. Тоді ще сподівалися, що Юлія Тимошенко виконає обіцянку й приїде до Миколаєва на відкриття третього етапу Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. На жаль, жданики поїли й сподіваннями закусили, не знайшла вільної часинки посеред передвиборного марафону Юлія Володимирівна. Із зрозумілих (для них!) причин не долучилися фінансово до проведення марафону Міністерство культури і туризму. Щоправда, заступник міністра Ольга Бенч пообіцяла на прес-конференції, що вона гарантує від Міністерства приміщення на час проведення підсумкових урочистостей та… концерт. На це виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький зауважив, що традиційно в столичному театрі імені І. Франка концерт відбувається силами дітей, і недоцільно витрачати гроші на професійних артистів. “За браком коштів лише це можемо”, — розвела руками пані Бенч…
Попри все, президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій проведенням ювілейного конкурсу задоволений і переконаний, що й завершальні урочистості в травні відбудуться на рівні, й усі переможці отримають належні премії, подарунки. Він упевнений, що восени успішно стартує одинадцятий конкурс знавців української мови. Чи матиме він статус національного? Дуже хотілося б…
Може, виявлять новообраний президент і уряд стратегічні таланти й продемонструють народові (й народам), що вони є очільниками саме Української держави. І Дмитро Табачник забезпечить дітям із Сіверськодонецька (саме з цього містечка були цього року переможці під час третього етапу конкурсу) можливість складати іспити до ВНЗ рідною мовою й головне —(щоб і викладачі української не ігнорували) навчатися нею. А український народ не злопам’ятний, упевнена, вибачить тоді навіть участь у невдалій спробі проведення сепаратистського з’їзду в тому ж таки Сіверськодонецьку. Чи все-таки дозволятимуть очільники наші надиктовувати дорожню карту Костянтину Затуліну та його одноплемінникам — у загумінковості власній?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment