28 березня відзначив свій 85-й день народження народний артист України, герой України Дмитро Гнатюк. Його баритон запам’ятався шанувальникам мистецтва виконанням складних вокальних партій у світових оперних шедеврах від Лисенка до Россіні. Але всенародне визнання він здобув насамперед завдяки ліричним пісням “Два кольори” та “Рідна мати моя”.
Ніка КРИЖАНІВСЬКА,
м. Цюрупинськ
Херсонської обл.
У переповненій залі слухачі стоячи аплодують. “Браво!”, “Біс!” — лунає звідусіль. Овації не припиняються. Глядачі вигукують назви пісень, які хотіли б ще раз послухати: “Летять, ніби чайки”, “Квітка з полонини”, “Вівці мої, вівці”, “Очі волошкові”, “Елегія”, арії Фігаро, Остапа…
Співак подає знак піаністові й починає співати. Він щедрий…
Таку картину можна було спостерігати не тільки в Україні, а й у Росії, Канаді, США, Польщі, Болгарії, Японії та інших країнах.
Цікавий випадок стався в Нью-Йорку, де Дмитро Гнатюк виступав у знаменитому концертному “Карнеґі-Холі”. Після концерту публіка влаштувала овації й вимагала співати “на біс”. Співак виконував прохання, аж доки це “на біс” переросло в третє відділення.
Закінчивши співати, Д. Гнатюк пішов до гримерки. Але натовп глядачів кинувся за ним по автографи. Бігли й штовхалися так, що двері кімнати зламали. Імпресаріо потім скаржився, що йому довелося платити додатково — за час третього відділення й поламані двері…
Як вдалося простому буковинському хлопцеві досягти світової слави?
Улюблена картина Дмитра Михайловича — орач за плугом у поті чола оре ниву. Отак і співак — за осяйним тріумфом на сцені стоять виснажливі репетиції, безсонні ночі, неспокій, дороги…
Дмитро Гнатюк згадує: “Скільки довелося пережити за ці роки!.. Одного разу під час гастролей в Канаді зустрів свого земляка-стоматолога, який запропонував мені безплатно поставити зубні протези з найкращих матеріалів. Але треба було ще на два тижні залишитися за кордоном. Звернувся з проханням до Посольства. Що почалося! Так і не дозволили.
В одному з канадських міст організували грандіозний прийом на мою честь, але гебісти стали біля дверей номера і не пускали мене. Я просився, йшов до людей, а вони не пускали. Однак злякалися скандалу і чекали на мене до ранку в номері. Пустили чутку, що я хочу емігрувати до Канади! Але насправді ніколи цього не прагнув, бо живу тільки Україною! Моя рідна сестра і родичі в Канаді, знаю, як вони живуть, і не маю жодних ілюзій…
Коли навчався у Київській консерваторії, мій учитель, народний артист СРСР І. С. Паторжинський вирішив одного разу познайомити мене з Максимом Рильським. Максимові Тадейовичу сподобався мій спів, і він запитав, чи знаю я козацьку думу “Віє вітер”. Я її не знав, і Рильський порадив пошукати ноти в консерваторській бібліотеці й вивчити. Я так і зробив і на першому ж академічному концерті заспівав. Через три дні після цього мене виключили з комсомолу, хоч був відмінником, отримував Сталінську стипендію. Отакий страшний для влади був сам натяк, спомин про волю. Адже ця дума спокійна, журлива, без жодних революційних закликів. Козак просто журився: “Твоя воля козацькая стоптана волами…” Виключення з комсомолу, найвірогідніше, тягло за собою виключення з консерваторії. Це добре розуміли і Паторжинський, і Рильський. Вони вирішили рятувати мене. Як потім мені сказали: “Пішли, куди треба”.
Мені дуже пощастило, що я в юності зустрівся з видатними майстрами, які були не тільки професіоналами, а й чесними й шляхетними людьми”.
Торік у газеті “Культура і життя” опублікували статтю Дмитра Гнатюка “Ще раз про українську національну ідею”, де є такі рядки: “Праматері України — Київській Русі з її міцною державністю й авторитетом у світі — було зламано хребет навалою татарської орди, ханом Батиєм та його наступниками. Пізніше самодержавницька Російська імперія скрутила в’язи Україні, яка піднялася з руїн і створила козацьку державу. Радянська ж влада стала остаточно добивати Україну, прикриваючись фальшивими гаслами про рівноправність націй, що входили до складу СРСР. Знищивши в Україні мільйони людей Голодомором, масовими репресіями, радянська влада намагалася виховати покірних рабів — радянську націю. Страх, що проник до мозку кісток, робив свою справу. Люди жили подвійним життям: було те, про що можна тільки думати, і те, про що можна говорити. Пригадую одну свою розмову наприкінці 1980-х із Олесем Терентійовичем Гончаром, людиною високої громадянської позиції. Про цей страх, який скував наших людей, він говорив з великою гіркотою. Все, що було горде, бунтівливе, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто вмів перебороти цей страх і йшов “на барикади”, треба віддати велику шану”.
“Виключали з комсомолу двічі (і поновлювали), згадує Дмитро Михайлович. Удруге це сталося, коли охрестив у церкві новонароджену доньку мого друга Червонюка.
Завжди мав багато прикрощів через так званий український націоналізм — це, без перебільшення, у сталінські часи було ходінням по лезу. Але ніколи від патріотичного шляху не відступав.
На XXV з’їзді партії в урочистому концерті я виконав пісню “Україно моя” на вірш Дмитра Павличка, музика Олександра Білаша.
Делегати з’їзду сприйняли пісню добре, але… Через кілька днів мене викликали в ЦК партії до В. Щербицького. Після короткої розмови він показав купу анонімок. Пояснив, що їх надіслали комуністи — делегати з’їзду, обурені “націоналістичною піснею”, і вимагають “зробити оргвисновки”. Це ж неприпустимо — в Радянському Союзі висловлювати любов не до Москви, а до України. В мене в очах потемніло. Які могли бути оргвисновки? Аж до заборони виступати. Проте Щербицький, вочевидь, розумів абсурдність цієї вимоги. Він злегка покритикував мене й порадив розважливіше ставитися до репертуару.
Отака “вільна між вільними” була Україна.
Перші уроки людяності я отримав у дитинстві. Народився в селі Мамаївці поблизу Чернівців. Батьки виховали шестеро дітей. Усі родичі були глибоко релігійними — православна віра жила в єстві кожного змалечку. Пригадую, одного разу всі пішли на Всеношну святити паску, а я проспав. Мене, малого, не розбудили. Як я ревів через це! А як з дитинства любив співати у церковному хорі! Панотець навчив нотної грамоти, а головне — вкладати у спів душу. Селяни жили по-справжньому, бо чільне місце у житті посідали Бог, Сім’я, Робота. Мама хоч і була завжди заклопотана хатніми справами, вчила шанувати дружину, рід. Батько Михайло Дмитрович казав: “Якщо ти можеш зробити добро, зроби і забудь” або “Щоб стати професором (тобто вчителем), треба вчитися 15 років. Щоб стати людиною, треба вчитися все життя”. Сам інвалід — нога на протезі — тримав крамничку, але нікого ніколи не обважив, не надурив, навпаки, любив пригощати дітей цукерками, щедро ділився із сусідами. Мама інколи навіть гримала на нього: “Ти зі своєю добротою нас по світу пустиш!”
У селі була така культура! Пригадую, мені років вісім, біжу вулицею, зупиняє вуйко, нібито вперше мене бачить, хоч я там завжди бігаю: “А йди-но сюди! Ти чий? Щоб син ґазди Михайла отак пробіг і не привітався?”
Або інший випадок. У нас заведено було гостей до столу кілька разів припрошувати, одразу погоджуватись було непристойно. Мама мене малого послала до бабусі нарвати солодких грушок. Бабуся на городі сапала картоплю. Я привітався, бабуся каже: “Ходи нарви грушок”. Але я повернувся додому без нічого і в сльозах: “Мало просили”…
Я народився не від світу цього! Ніхто в сім’ї не співав, лише дідусь грав на сопілці та любив утяти разом з троїстими музиками гуцульських мелодій. А в мене від народження такий був потяг до пісні, що якщо в селі десь заграє музика — я вже там, слухаю, забувши про все. Удома вже знали, де мене шукати, якщо забарюсь. Одного разу взимку, забувши про все на світі, так заслухався під вікном пісень, що валяночки примерзли до засніженої землі, й не міг зрушити з місця. Добре, що господарі помітили, тож на руках, змерзлого, віднесли додому.
Вступив до консерваторії одразу після Другої світової війни. Ходив по Києву голодний, як вовк, але навчання й не думав полишати. Відгомін Голодомору в Україні пам’ятаю з дитинства. Буковина входила тоді до складу Румунії. Але голоду в нас не було. Навпаки, по селах збирали гроші на допомогу голодуючій Україні. Старші люди, богомільні, спонукали до цього й малечу. Мені було вісім, і я ходив по ґаздах, випрошуючи 2—3 леви: “Вуйку, дайте на Україну, бо там люди вмирають з голоду”.
Нині я розумію, що все те було даремним. Радянський Союз відмовлявся від допомоги, вдаючи, що все гаразд. Уже в складі СРСР, після Другої світової, Буковина теж пережила жах голоду, менший, але відчутний.
Потяглися вервечки прохачів із Молдови, з інших сіл Буковини. Спершу наші люди ділилися продуктами, давали, що мали, а потім і в самих нічого не зосталося. І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947-го. Уже був студентом другого курсу консерваторії, приїхав додому на канікули з Києва, а батьки їдять борщ, зварений з листя буряка, та кашу з цвіту акації, а самі пухлі від голоду. Саме тоді я познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Ми були такі бідні, що навіть студентське весілля не було за що відсвяткувати. Але щасливі, й ось уже 47 років разом”.
Ще й сьогодні академік Академії мистецтв України, народний артист України, головний режисер Національної опери та балету ім. Т. Шевченка, професор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Дмитро Михайлович Гнатюк працює і повен нових планів, дбайливо плекає талановиту молодь і щедро передає свій досвід юним співакам. А вчити і згадувати Гнатюкові є про що. Про це свідчать томи вирізок із зарубіжної та вітчизняної преси. Ось лише деякі рядки: “Голос цього співака феноменальний. Його сила така, що він може наповнити звучанням не один, а два або три “Таун-холи”. Він вражає звучанням і широтою діапазону. На додачу до своєї природної обдарованості й музикальності співак досяг такої досконалості вокальної техніки, яка ставить його в ряд із найкращими баритонами нашого часу. Не можна не захоплюватися винятковим умінням співака володіти диханням, а також тонкістю його інтерпретації. Якість і сила його голосу самодостатні. Але, можливо, ще більш вражає його володіння меццо-воче”. (Газета “Отаго дейлі ньюс”, м. Данидін, Нова Зеландія, 22 червня 1960 року).
Його неповторний голос підкорив планету, засіваючи близькі й далекі світи зерном великої культури великого народу. Його слухали знамениті зали, найкращі світові сцени брали його в обійми, йому гаряче аплодували мистецькі столиці на всіх континентах. І могуттям голосу його відкривали для себе духовний безмір його неповторної Вітчизни. Дмитро Гнатюк — воістину національне надбання України.
