А З ПОЗИЦІЙ МОРАЛЬНОСТІ?

Закінчення. Поч. у ч. 14 за 2010 р.

Я наводив у попередній частині перелік злочинств сталінського й постсталінського тоталітарного режиму, націлених у саме серце українського народу: на зруйнування його національної ідентичності, духовної свідомості, мови й культури. Викорінення національної самоідентичності було одним із надзавдань казарменого соціалізму і стосувалося всіх народів великого “братнього” Союзу (про це добре можуть розповісти, наприклад, кримські татари, яких за одну ніч жорстким примусом було виселено із землі, на якій вони мешкали, яку цивілізували понад п’ять віків! А багатостраждальна Чечня, інші кавказькі народи?!). Але Україна — велика, і її перетворення на Малоросію — проблема ще більша. І нездійсненна, цього багато хто не може зрозуміти.
Я називав карально-репресивні дії та явища, процеси, які було звалено на голови українців упродовж ХХ століття. Але як виявляється їхня жорстока людиноненависницька сутність, коли вести мову поіменно!
Понад 500 українських письменників, учених було ув’язнено і страчено в 1930-х роках: С. Єфремов, М. Зеров, П. Филипович,      М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, Г. Косинка, О. Влизько, М. Куліш, М. Семенко, Є. Плужник, О. Досвітній, Д. Фальківський… Розстріляне відродження!
Фактично, немає більш-менш знаного українського письменника, який би не зазнав або безпосередніх репресій — до фізичного знищення чи ГУЛАГівських концтаборів, далекого заслання або інших форм розправ — позбавлення можливості друкуватися, заборони на видання книжок, спалення вже виданих, громадські екзекуції. У 30-х роках НКВС навмисно створювало фальшовані контрреволюційні “організації” й “центри” — СВУ, СУМ, УВО, УНЦ чи такі, як “терористична група проф. М. Зерова”, до якої цинічно зарахували найінтелігентніших учених, поетів, крім самого М. Зерова, це —          П. Филипович, М. Драй-Хмара,    А. Лебідь, Марко Вороний. За царату національно свідомим українцям клеїли налички “мазепинці”, з 1950-х років — “бандерівці”, а між тим і тим — “петлюрівці”; “шумськізм”, “скрипниківщина”, “хвильовізм” — останні три це вже від імен переконаних комуністів, які проте, не були позбавлені почуття національної гідності.
Певна річ, репресії щодо творчої, наукової, освітянської та іншої інтелігенції здійснювали і в інших республіках, але в Україні був небачений масштаб, безперервна методичність і, головне, сотні тисяч українців репресували за “український буржуазний націоналізм”. Театр “Березіль”, малярська школа бойчукістів, видавництво УРЕ, історичні школи акад. М. Яворського й акад. М. Грушевського, мовознавча школа О. Курила, Є. Тимченка, низка гуманітарних науково-дослідних інститутів — усі було розгромлено. Всі — за український націоналізм.
А Українська Церква? За що постійні переслідування? Ще за Леніна тривали сатанинські розстріли священнослужителів різних конфесій, а згодом — знищення ікон в українських хатах, дзвонів у церквах, висадження в повітря храмів, примусове насаджування безбожництва, безвір’я; розгром Української Автокефальної Церкви, арешти й ув’язнення духовенства, репресії в Західній Україні греко-католиків і православних, що залишалися вірними своїй Церкві й своєму народові; а після розпаду СРСР — агресивне захоплення простору, порядкування в Україні, як у своєму домі, “єдіной і нєдєлімой” російської церкви і несправедлива, нехристиянська протидія Українській Церкві з її віковою з 988 р. (потім відібраною Москвою) канонічністю…
Денаціоналізації, винародовленню народів, зокрема українського, всіляко сприяла і підступна демографічна політика КПРС. Примусове виселення, зумисне перемішування етносів (“демографічна алхімія” — П. Мовчан) і нечувані в історії жорстокі депортації цілих народів, адміністративно-репресивне формування нової “історичної спільноти” — єдиного “російсько-радянського народу”. Саме про згубні наслідки такого “ленінського курсу” свідчить статистика 1950—1980-х років: загальна кількість українців в Україні становила 1959 р. 76,8 %, 1970 р. — 74,9 %, 1989 р. — 72,7 %. А росіян — відповідно 16,9 %, 19,4 %, 21,8 %.
Безмежна кількість невідпорних фактів, неспростовних документів, живих свідчень сьогодні оприлюднено — хоч щось із них визнають комуністи і такі близькі їм нині реґіонали? Не кажу про природні на тлі таких страждань народу муки сумління, пекучий сором, каяття (про що йдеться?). Натомість на кожному кроці базікають про “злочинний перегляд історії” націоналістами. Та ні ж бо: переглядали-фальсифікували історію впродовж десятиліть комуністичні ідеологи, ми ж її відроджуємо такою, якою вона була насправді.
Наша незалежність виборювалася з давніх-давен, її обстоював Т. Шевченко (“Борітеся — поборете”), вона не впала з неба, як дехто просторікує, випробовуючи українську толерантність. Не змирювався народ із жорстокою тоталітарною системою, не лякалися Соловків і Колими його відважні представники В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Т. Мельничук, подружжя Калинців, Ю. Бадзьо і цілий легіон політв’язнів-героїв, привертали увагу світової громадськості до порушень прав і свобод українців, наближали незалежність. Серед мужніх синів України і ті, що йшли на героїчне самозречення, — чинили на знак протесту самоспалення: так зробили Василь Макух у Києві на Хрещатику, Олекса Гірник на Тарасовій горі. Хіба злодійський компартійний режим не приховав тоді це від нас, хіба не все зробив, щоб заборонити назавжди, викреслити з історії України і з пам’яті ці високожертовні подвиги?!
А неспростовне викриття глибокого лицемір’я т.зв. “ленінської національної політики” — мовою більшовицьких же документів, заяв вождів — у праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” — хіба ця науково обґрунтована, доведена правда не була заборонена, а її автора не було ув’язнено? А крик болю українських митців-романтиків О. Довженка,         О. Гончара, які мріяли побачити соціалізм моральним і духовним, і прикро розчарувалися в ньому, про що заявили своєму народові в творах “Україна в огні”, “Собор” та в протестних вчинках, у щоденникових записах. Чи було почуто їхній схвильований голос? І чи чує його теперішня влада?
Історична пам’ять — ось моральний імператив будь-якої справжньої влади.
Можна, наприклад, протягом десятиліть відзначати як символічне радянське свято “возз’єднання двох братніх народів” — Переяславську раду 1654 року, але ж усім об’єктивним історикам відомо, що Росія невдовзі поламала укладену з Хмельницьким угоду про збройну взаємодопомогу й уклала з Польщею договір про розподіл України, і відтоді подібні зради відбувалися ще чимало разів. То й надалі переписуватимемо історію і називатимемо такі дії винятково “братніми”?
Можна замовчувати факт цілковитого знищення російським військом Меншикова непокірного населення Батурина чи вдавати, що такого факту не було, як це робили автори радянських підручників і сподіваються робити, мабуть, і в “нових” (відповідно до “квазіісторії”, за В. Семиноженком та       Д. Табачником), але ж у численних хроніках, зокрема й російських, те звірство зафіксовано! І в українській історичній пам’яті також!
Ці приклади можна продовжувати. Досягати консолідації українського суспільства, поліпшувати дружні взаємини із сусідами треба. Але без ґвалтування історичної правди.
Фальсифікації історії відомі давно. Але найцинічніші — від комуністів. Бо їхнє “переписування” (викривлення) подій і фактів кояться з корисливою безчесною метою: приховати свої злочини. Злочин реальний і злочин фальсифікації у них завжди поруч.
Злодіяння тоталітарної системи — результат сімдесятилітнього правління партії комуністів, яка самоназвалася “розумом, честю і совістю (це ж треба!) епохи” і довічно (сподівалася) записала себе в 6 статті Конституції СРСР “керівною і надихаючою силою суспільства”, — не повинні мати строку давності. Вони засуджуються в Європі, у світі й, поза всіма сумнівами, мають постати перед міжнародним судом, а сама людиноненависницька ідеологія заборонена.
Характерно: вдаючись до галасливої, найбрутальнішої критики (особливо “заокеанських імперіалістів”), до огульних і безпідставних звинувачень національної демократії, націоналістів, комуністи ніколи й ніде не говорять про імперію найближчу — Росію минулу, царську й більшовицьку, і сучасні імперські зазіхання її владних кіл. І півслова осуду не лунало з їхнього боку ні у зв’язку з кривавим упокоренням свободолюбної Чечні в 1994—1996 рр. економічною блокадою інших країн, ні з “гарячими точками” в Молдові, Грузії, навіть у зв’язку з Тузлою… Навпаки, вони беруть запопадливу участь у червонопрапорних демонстраціях на підтримку північного сусіда, свого московського командного “штабу”. Подвійні стандарти очевидні. Загрози безпеці вашої ж держави — економічні, інформаційні, політичні й навіть територіальні — розцінюються як слушна й законна поведінка “стратегічного партнера”, невдоволеного самостійною, а не васальною, політикою України. А ось український державницький курс, який провадив президент Ющенко, — то для п’ятої колони неодмінно “ультранаціоналістичний”, “бандерівський”, “русофобський” і под.
“Синхрон” і “унісон” у цьому представників теперішньої владної коаліції з російськими політиками українофобського кшталту більш ніж очевидні. Ось недавно один з активних “налаживатєлєй” зв’язків між Росією й Україною, оголошений в попередні роки персоною нон-грата в Україні, так викладав свої погляди і плани. Вітаючи прихід до влади В. Януковича, він каже про потребу нової перемоги, про т.зв. “четвертий тур”. Бо: “идет борьба и борьба не шуточная: за язык, за веру, за истолкование прошлого и модель будущего Украины. И за место России в этом украинском будущем” (курсив тут і далі мій — В. Д.). Він із засторогою пише, що “значительная часть граждан Украины восприняла националистические клише — тільки вслухайтеся в наступні слова! — эти люди совершенно искренне считают, что у Украины должны быть обязательно отличный от России язык, история и герои, что награждение и прославление коллаборационистов (?) — внутреннее дело Украины, что от России исходят главные опасности украинской независимости”. Описавши цей жах — “значітєльная часть граждан Украіни” заявляє про право на свої відмінні від російської мову, історію, героїв, — автор “Известий” серйозно закликає московських правителів дивитися вперед і жодною мірою не скупитися, бо “в случае с Украиной нет или почти нет таких расходов, на которые не следовало бы пойти”.
Певна річ, таких порад, в основі яких невикорінене шовіністичне “нєт, нє било і нє может бить” (сьогодні подібні знавці історії навіть Київську Русь називають “домосковской”!?), російська влада не потребує. Вона міркує так само. І, головне, так діє. І підмогою їм у цьому — донецько-дніпропетровсько-київські, але не проукраїнські олігархічні сили, що опинилися разом із комуністами біля керма влади. Показовий сам цей симбіоз: він у спільній ідеологічній — промосковській, малоросійській — орієнтації.
Після сказаного можна було б і не дивуватися: де в усьому цьому моральність, чому в наших комуністів і реґіоналів українське ніколи не синонімізується з “рідним”, а часто сприймається як “чуже” і викликає негацію, а то й злісну негацію. Українська мова і духовність, український патріотизм, факти й постаті з історії боротьби українського народу за незалежність, все, про що тут ішлося (Конституція Пилипа Орлика, Мазепа, Виговський, Конотоп, УНР, Центральна Рада, Грушевський, Винниченко, Петлюра, УПА, Народний рух України і т. ін.), Голодомор 1932—1933 рр., нескореність українських політв’язнів 1960—1970 рр., Стус, Чорновіл — чи чув хто з українців, щоб нинішня КПУ, представники якої входять до більшості (правда, нелегітимної) українського парламенту, ведучи мову про ці події, хоч десь, хоч у чомусь оцінювала їх бодай нейтрально, тобто виходила б із національних позицій, з позицій українського народу та історії його боротьби?
Пригадується, який глухий і твердолобий опір — опір справжніх чужинців — ліва більшість влаштувала під час ухвалення 1996 р. Конституції України і насамперед — супроти ствердження в ній національних основ держави, зокрема прийняття визначальних для української нації статей 10 (про мову) і 20 (Державний прапор і гімн), унаслідок чого вони так і не були сформульовані гідно й повноцінно.
Сьогоднішня інформація про гуманітарні кроки нової влади нагадує тривожні зведення з фронтів. Віце-прем’єр на пропозицію депутата Думи щодо “единого государства” говорить не про історично визначальний всенародний референдум 1991 р., не про чіткі й недвозначні статті Конституції України, а лише про інший “формат”, у якому могла б реалізуватися ідея російського “об’єдінітєля”… Міністр, щоправда, непрофільний, заявляє, що не вважає доцільним дублювання українською закордонні фільми і виступає проти обмеження російської мови на телебаченні (ці обмеження на українському ТБ повинні бути, виходить, для української мови). Сам В. Янукович знову, тепер уже на Великдень, і вже двічі — в Києві та Москві, відвідує лише одну — російську церкву. Тобто українські православні та інші церкви, треба розуміти, президент України ігнорує?
Що тут відновлення давніх “дружніх” зв’язків, а що дипломатія чи бізнесові зацікавлення, чи релігійні преференції — складно з’ясувати. Але ще складніше побачити, де і в чому тут українські національні, державницькі інтереси. Може, найголовніші економічні домовленості, які поки що вперто замовчують (чому б це?), економічні сюрпризи, які нам готують, скеровуючи нашу увагу на гуманітарно-ідеологічні “реанімації”?
Націоналістичні кліше, як пише цитований вище російський автор, а якщо називати речі нормальними словами, — то національна ідеологія сприйнята значною частиною українців не внаслідок “промиванія мозгов”, а тому, що нікому не несе лиха, нічим і нікому — ні іншим народам, ні меншинам в Україні — не загрожує. Навпаки, вона спрямована лише на обстоювання незалежного розвитку нашої держави, в якій усім буде добре, національних, загальногуманістичних цінностей. І, отже, на консолідацію України.
Про бруд у політиці не говорять тільки ледачі. Але специфіка розвитку української нації така, що перспективи й перемоги їй може принести лише моральна політика. Це й слід написати на наших прапорах.

Віталій ДОНЧИК,
академік НАН України,
доктор філологічних наук

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment