КИЇВСЬКА ГОРА ДИТИНКА

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва
Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ

Тисячоліттями височать над Дніпром київські, за виразом Тараса Шевченка, “гори предковічні”. Одна з тих гір, найменшенька, сховалася за вищою — Замковою. Підноситься вона над старовинними київськими урочищами — місцинами з давніми ремісничими назвами: Гончарі, Кожум’яки, Дегтярі — й називається ласкаво й ніжно: Дитинка. Колись це відгалуження Старокиївської гори звалося менш поетично — Клинець, бо й справді ніби вклинюється в яруги-урочища.
Численні археологічні дослідження виявили тут сліди залюднення доби зарубинецько-корчуватської культури, тобто в хронологічних межах від ІІІ століття до н. е. до І—ІІ століть н. е. Знайдено на Дитинці й нашарування решток матеріальної культури періоду Київської Русі. Дитинку згадано в багатьох історичних документах пізніших часів, як-от у Ревізії Київського замку ХVІ сторіччя. Втім, люди на Дитинці давно вже не живуть, бо звідси далеко до життєдайної води.
Нині дістатися Дитинки дуже просто: сюди ведуть сходи прогулянкової дороги, прокладеної позаду колишніх подвір’їв парного боку вулиці Великої Житомирської та названої по-міщанськи велично: Пейзажна алея.
Із Дитинки, місцями затуленої заростями дерези та вкритої густими, вже багато років не кошеними травами, відкриваються чарівні панорами урочищ, сусідніх гір і далекого Задніпров’я. Особливою, лише київською принадою Дитинки є можливість посидіти просто неба на травичці — в самісінькому центрі столиці. Певно, ніде більш на континенті в історичних середмістях урбанізованих столиць такої можливості немає. Так-так, на траві природній, а не на впорядкованому європейському газоні! Сидячи на Дитинці, можна оглянути й сусідні історичні місця Києва.
Ліворуч і трохи позаду сховався за деревами Киянівський провулок. Звідти витікає струмок Киянка, або Киянь. Вважають, нібито назва походить від самого засновника міста Кия. Струмок тисячоліттями промивав яр, відомий згодом як урочище Дегтярі. Колись тут мешкали ремісники, що займалися перегонкою деревини для виготовлення дьогтю — чорного пахучого мастила, яким змащували колісні осі у возах та захищали від вологи чоботи. Від дегтярів — і прізвища, поширені в Україні: Дегтяр, Дегтяренко. А промисел існував по всій країні.
Над Дігтярами — Кожум’яками височить літописне урочище Копирів Кінець, відоме з джерел із такою назвою від 1121 року. Наприкінці ХІІ ст. тут розташовувалася резиденція київського князя Святослава Всеволодовича. Археологи виявили на Копиревому Кінці рештки кількох мурованих споруд давньоруської доби. Шестистовпний, хрещатий в плані храм стояв перед нинішньою будівлею Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, спорудженої 1901 року за проектом архітектора Є. Єрмакова. Неподалік розташувалася лікарня для вчених.
На Гончарах мешкали ремісники, які виробляли з місцевої глини куховарський та столовий посуд, люльки, дитячі іграшки тощо. Керамічними вжитковими виробами наші предки користувалися з давніх-давен, аж доки глиняні горщики й миски витіснили фабричні фаянсові та металеві вироби.
І тут маємо багатьох носіїв прізвищ професійного походження: Гончар, Гончаренко, Гончарук.
А ось прізвище чи прізвисько Кожум’яка відійшло в минуле разом із важкою ручною працею з вичинки шкіри. Щоправда, фах цей згодом набув іншої, теж призабутої назви: чинбар. Чинбарське виробництво потребувало великої кількості води, яку здавна брали зі струмка Кияня.
За легендою, звідси походив славетний київський богатир Кирило Кожум’яка, який здолав у мужньому двобої змія-людожера, врятувавши киян.
На північ від Дитинки, навпроти неї стрімко підносяться жовті кручі Замкової гори, а попід обома горами пролягає вулиця Воздвиженська. Вона сполучає Верхній Вал з Андріївським узвозом. Назва походить від однойменної парафіяльної церкви Здвиження Чесного Животворного Хреста Господнього. Цей храм споруджено у 1811—1841 роках біля підніжжя Замкової гори на місці давнішої дерев’яної церкви. Її спорудили 1748 року місцеві парафіяни — гончарі, кожум’яки та дегтярі, певно, на місці ще давнішої. Мурована Хрестовоздвиженська церква відома розписами, в яких брав участь місцевий парафіянин, художник Григорій Світлицький (1872—1948). На жаль, будинок художника, що зберігся на вулиці Дегтярній, 30, в якому минуло все життя майстра, потребує нагальної реставрації й поновлення в ньому меморіального музею. Ця філія Музею історії Києва так само занедбана владою, як і сам музей історії столиці. Усе готується до зустрічі футбольних “фанів” 2012 року — стадіони, аеропорти, готелі, тільки не музеї. Мабуть, ті, хто так завзято готує “свято спорту” (додамо — комерції), не переймаються культурою.
Хрестовоздвиженська церква відома й тим, що тут 1891 року охрестили майбутнього письменника-киянина Михайла Булгакова. Він народився на цій вулиці, але меморіальний будинок №10 знищено, хоч Музей історії Києва планував відкрити в ньому ще одну філію.
Над урочищем Гончарі здіймаються кручі Старокиївської гори з будівлями Національного музею історії України й Андріївською церквою.
Ще 1967 року виникла проектна пропозиція створити на території давніх урочищ історико-археологічний заповідник “Гончарі — Дегтярі — Кожум’яки”, перетворити урочища на туристично-розважальний осередок народних промислів, оселити тут художників, скульпторів, майстрів народного мистецтва. За амбіціями тих, хто вже сподівався на чергове лауреатство, далі мрій справа не пішла. Зате дуже спритно знищили забудову, яка вже тоді становила історичну цінність. У 70-х роках давні урочища перетворилися на пустку і царство бур’янів. Тривалий час не знаходилося ані інвесторів, ані забудовників. Подейкували тоді кияни, що “жирні коти” не хочуть тут жити, мовляв, з гір усе прострілюється. А потім все ж таки розгорнулося інтенсивне будівництво у вигляді нейтрального, абсолютно не київського “ретро”. Час покаже, яке життя запанує в Гончарах — Дегтярях — Кожум’яках.
А гора Дитинка продовжує хвилювати зворушливою неторканістю одвічних трав. Тут просто неба дихається вільно, і мальовниче довкілля налаштовує на мрійницький та поетичний хід думок. Завітайте ж на Дитинку, та не губіть її природної краси, не смітіть. Поки що ця гора наша — киян!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment