НЕСХИБНІСТЬ НАДІЇ

Вадим МИЦИК,
директор Тальнівського музею історії хліборобства,
заслужений працівник культури України

Мене, молодого вчителя уманської школи № 8, взимку 1963 року послали агітувати жителів міста голосувати “за кандидатів блоку комуністів і безпартійних”. На вулиці Коммолоді, 8 зустрівся з двома мудрими жінками — Надією Суровцевою й Катериною Оліцькою, які розкрили мені не тільки облудність радянської виборчої системи, а й згодом відіграли важливу роль у моєму становленні.
Наступна зустріч припала на березень. Для Надії Віталіївни цей місяць був особливо шанованим: його 18 дня 1896 року вона народилася, а 17 березня 1917 року започаткувалося українське державотворення — у Києві постала Центральна Рада. У березні з Петербурга молода студентка приїхала до Києва на зустріч із її головою Михайлом Грушевським з одним запитанням: що робити? “Працювати для України!” — відповів голова. Уже в квітні вона приїхала вдруге із двомастами студентами-українцями. Запальна молодь заходилася відновлювати Українську державу. Уповноваженою Центральної Ради Надія Суровцева прибула в рідну Умань. Тут вона організовувала “Селянську спілку”, загітувала полк солдат відстоювати рідний край і їздила по селах агітувати людей створювати органи української влади. На урочистому зібранні жителів округи в липні 1917 року вона зачитала І Універсал Центральної Ради.
Ось її послужний список в роки Української Народної Республіки: комісар Центральної Ради, секретар Державного секретаріату внутрішніх справ, згодом Секретаріату зовнішніх зносин, начальник протокольного відділу Міністерства закордонних справ при гетьмані Скоропадському. Знавець кількох мов, Надія Суровцева стала першою жінкою в Європі, якій було надано ранг Посла.
У складі дипломатичної місії вона поїхала на перемовини за кордон і в Україну повернутися не змогла. Більшовики розбили УНР, і Надія Віталіївна із 1921 року зосталася у вимушеній еміграції. Як діячка міжнародного руху, побувала у США, Канаді. Була співорганізатором Спілки прогресивних журналістів. Як літератор і журналіст свої оповідання і репортажі друкувала в українських журналах. У Відні прихилилася до комуністичної ідеї й стала членом КП Австрії. Займалася науковою працею і при Віденському університеті захистила докторську дисертацію “Богдан Хмельницький та ідея української державності”. Сповнена жаги служіння рідному народові, піддавшись на комуністичну пропаганду, повернулася в Україну. В Харкові працювала в Наркоматі закордонних справ, на кіностудії, друкувалася в журналах, вчилася в аспірантурі в академіка Дмитра Багалія. Видала збірку оповідань.
Кипуче молоде життя порушив чиновник із ЧК, запропонувавши таємно доносити на посла в Австрії Юрія Коцюбинського і ще кількох українських діячів. Відмовилася навідріз. Її заарештували 29 листопада 1927 року й повезли у Москву на розмову із вищим керівництвом ЧК-ДПУ Ягодою, Артузовим. І їм вона відмовила виконувати таку бридку роль. На волю Надія Суровцева вже не вийшла. Перебувала в тюрмах — Луб’янка, Пугачовська кам’яниця в Бутирці. Без суду і слідства її засудили як польсько-німецьку шпигунку на п’ять років одиночки найстрогішої тоді тюрми — Ярославського політізолятора. Щоб духовно не скалічитись, Надія Віталіївна вивчала італійську, японську, тюркські  мови, багато перекладала.
Відмучилася, але поневіряння не скінчилися: три роки заслання в Архангельській області, після нього — 1936 р. знов арешт і тюрми в Архангельську, Вологді, Іркутську, “дім Васькова” в Магадані, довголітнє заслання і ще тюрма на Колимі. Жінка промучилася майже тридцять років. І тюрми, і концтабори, і заслання Надія Віталіївна називала катівнями, в яких більшовицький режим намагався в людині вбити людське, а непокірних довести до знищення.
Комуністична пропаганда розпиналася про інтернаціоналізм, дружбу народів, а Надія Віталіївна мені казала, що справжній інтернаціоналізм і націоналізм був у концтаборах. Там каралися справжні сини своїх народів не тільки Радянського Союзу, а й багатьох країн Європи. Усі гуртом стояли проти свавілля комуністичного режиму.
Хоч би як важко її було, хоч як з неї знущалися, хоч би які золоті гори обіцяли, хоч як погрожували, а вона залишалася людиною незламного духу, вірною українській справі. У всіх протоколах допитів замість підпису вона писала: “Винною себе не визнаю”. Це дратувало катів, але Надія Суровцева була непохитною. Віра й любов до України тільки міцніли. Ламалися люди від тортур і каторги, а вона вистояла наперекір лихій долі й неволі. Совістю не торгувала. Знедоленість гартувала волю, а впевненість приходила через постійну боротьбу навіть у найменших справах. За це поважали її в’язні й навіть тюремний персонал, підтримували люди на спецпоселеннях. Після смерті Сталіна 1954 року судимість із неї зняли, але на Колимі була ще три роки. Коли їй оформляли трудову книжку і запитали, яку професію записати — літератора чи журналіста, Надія Віталіївна відмовилася: “Літератором мені не дали працювати, то пишіть тим, що я робила, — швачкою”.
1957 року Надія Віталіївна повернулася в Умань. Відсудила батьківську хату. Військовий трибунал Київського округу скасував присуд 1928 року в звинуваченні в шпигунстві. Однак подальші роки вона жила під пильним наглядом органів КДБ. Тим більш, що оселила в себе рідну сестру чоловіка Дмитра Катерину Львівну Оліцьку. Це було навдивовижу цікаве співмешкання російської есерки й української націоналістки. Вони стояли на різних ідейних позиціях і запально дискутували. Та ось Надія Віталіївна гляне на годинник і мирно скаже: “Катєнька, пора обідати”. Суперечки ніби й не було. Це дивно для радянської доби, бо нас привчали до ідейної непримиренності. Я про це розмовляв із Надією Віталіївною. Вона відповідала, що тюрми і заслання навчили її поважати людські переконання, хоч би якими вони були.
Якось влітку я газетою заходився бити мух. Надія Віталіївна мене зупинила і сказала, що в ярославській одиночці муха довгий час була живою істотою разом із нею. Тому любила і птахів, і котів — усе живе. Про це вона написала у “Спогадах” (К., 1996). Та й як їх було не любити! Її улюблений кіт Цапок на засланні  чекав на неї цілий рік, коли господиня повернеться із тюрми.
Її хата в Умані стала місцем зустрічі багатьох відомих і невідомих діячів майже з усіх країн Європи й Америки. Приїздило й багато українських патріотів з Києва і Львова. За будинком стежили органи КДБ із взуттєвої фабрики і, звичайно, підслуховували. На 80-річчя Надії Віталіївни я зачитав вітальний адрес на листків вісім, де оцінено її життя й діяльність. Закінчувався він словами, що руку приложив “писар єси аз”. Через день у відділенні КДБ мене всерйоз допитували, аби я зізнався, хто такий “писар єси аз”. Я казав, що “єси аз”. Вони не розуміли і допитувались-таки: хто він і звідки?
Від Надії Віталіївни відгороджували гостей Умані, а вони таки бажали з нею зустрітися. На схилку літ у місто своєї юності приїхав поет Микола Бажан. Надія Віталіївна жваво розповідала мені “про три ляпаси”. Відомий діяч і поет зайшов у міськком КПРС. Його ознайомили з програмою, але він сказав, що зустрінеться з Надією Віталіївною. Йому запропонували екскурсовода по “Софіївці”, але поет відповів, що краще за Надію Віталіївну ніхто про парк не розповість. А третій ляпас уже був самому поетові. Коли він із приятелькою молодості прийшов до будинку свого батька, то старий єврей з гордістю відповів, що в ньому колись жив великий чоловік — купець другої гільдії Міша Кантарович.
За терплячість і вірність Україні Бог віддячив їй довгим віком. Надія Суровцева померла на 90-му році життя 13 квітня 1985-го. Вона була ланкою між старшим і молодшим поколінням борців за волю України, втіленням життєвості української національної ідеї.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment