САМОГУБСТВО, ЯКЕ ПОДОЛАЛО СМЕРТЬ

14 квітня виповнилося 80 років із дня загибелі Володимира Маяковського, великого російського поета, українця за походженням

Анатолій ГРИЗУН,
м. Суми

Корені його батьків — із Динилевських, що мешкали в селі Маяки на Січеславщині. Українці з діда-прадіда. На честь цього села згодом вони оберуть і прізвище Маяковські, їй-право, романтичне, саме для поетів. Його мати — проста українка, в дівоцтві Павленко, — селянка із Херсонської області. Володимир народився в Грузії, а перевершив усі вікові традиції російської поезії.
Та в Україні він залишив теж великий культурницький слід. Тільки для ВУФКУ він написав вісім кіносценаріїв — тож може вважатися одним із засновників українського кінематографа. У його віршах, поемах і п’єсах знаходимо українські словесні конструкції, а українізми зустрічаються повсякчас. Він захоплювався українською мовою і не соромився про це говорити в своїх поезіях. Микола Бажан згадував, як в один з приїздів в Україну, зустрічаючись із ним, Маяковський радив йому “не на арфі грати, а варити б-о-р-щ!” Великий майстер, зрозуміло, орієнтував молодого колегу бути самобутнім і вслухатися в енергетику кожного звуку української мови. І Микола Бажан порівняно швидко став визначним, самобутнім, українським поетом.
Він часто й охоче приїздив в Україну з виступами — аудиторія його зустрічала аншлагами. Тільки завдяки його сприянню й високому авторитету одесити І. Ільф та Є. Петров змогли надрукувати 1928 року сатиричний роман “Дванадцять стільців”.
Виповнюється 80 років з дня його трагічної смерті, й наша розмова буде аналітичною. Здається, тільки смерті 35-го президента США Джона-Фіцджеральда Кеннеді й Володимира Маяковського породили стільки детективних пошуків. Але там питання, хто це вчинив. А тут — чи він сам, чи його “прибрали”?
15 квітня 1930 року газети опублікували повідомлення про його смерть і подали такий лист:
“Всім
У тому, що вмираю, не звинувачуйте нікого і будь ласка не пліткуйте.
Небіжчик цього жахливо не любив.
Мамо, сестри і товариші, пробачте — це не спосіб (іншим не раджу), але у мене виходів немає.
Лілю — кохай мене.
Товаришу уряде, моя сім’я — це Ліля Брік, мама, сестри та Вероніка Вітольдівна Полонська.
Якщо ти влаштуєш їм терпиме життя — дякую.
Початі вірші віддайте Брікам, вони розберуться.
Кажуть,
“побилися щастя тарелі”,
човен кохання
на побут — хрясь.
З життям ми вже квити
навіщо перелік
взаємного болю,
гіркот і образ
Щасливо залишатися.
Володимир Маяковський
12/V. 30.
Товариші ВАППівці, не вважайте мене малодушним.
Серйозно — нічого не поробиш.
Привіт.
Єрмилову скажіть, що жаль — зняв лозунг, треба б долаятися.
В. М.
У столі в мене 2000 крб., внесіть як податок.
Решту одержите з Держвидаву.
В. М.”*
Єрмилову він також адресував епіграму, яку вивісили під час вистав “Лазні”:
Зразу
не випариш
бюрократів рій,
не стане ні лазень,
ні мила вам,
бо процвітають
вони при пері
критиків
типу Єрмилова.

Атмосфера навколо поета тоді складалася задушлива — і не сам Єрмилов без кінця йому шкодив. Багато про що говорить і епіграма на О. Безименського:
Заберіть від мене
цього бородатого
комсомольця.
Десять літ
у хвості
шкутильга.
То він на мене
нестямно молиться,
то нестямно
плює і чха.
В. Маяковський не помилився в дворушності адресата епіграми. Голодоморного для України 1933 року О. Безименський відгукнеться на повідомлення про завершення будівництва Біломорсько-Балтійського каналу як про найкраще з усіх донесень чекістів. Під час будівництва, яке вели під постійним контролем ДПУ, того тепер вже не судноплавного каналу лягли кістьми понад 100 тисяч політичних в’язнів.
П’єси В. Маяковського “Блощиця” й особливо “Лазня” викривали  вади радянської системи, тому важко йшли до глядача. Тут варто навести ще одну епіграму:
Сів на моїх комедій глиби
сам головрепертком Гандурін.
Чи ви ноктюрн зіграть могли би
на цій потрісканій бандурі.
Володимир Маяковський був людиною імпульсивною, задерикуватою, тому мав дуже багато ворогів неприхованих і затаєних. Він сам часом свідомо наражався на неприємності. Ось фраґменти з одного його вечора (подаю відповіді поета на репліки із зали):
— Я не читав нічого Еренбурга й обіцяю нічого не читати. Щоправда, я прочитав 16 сторінок “Миколи Курбова”. Це поетична імпотенція.
— Ось ще імажиністи під ногами крутяться. Шершеневич, Марієнгоф, Кусиков. Це ж старечість, втома сучасної поезії. Це ж гниляччя.
— Його “Ліс” спермує стару затягану літературу. (Про виставу свого друга видатного режисера В. Меєрхольда — А.Г.).
На іншому літвечорі він сказав:
— Теорії конструктивістів неїстівні, бо їхній автор Корнелій Зелінський — сам розмочена суха галета.
В. Маяковський не зважав на авторитети. І це йому, звичайно, дорогого коштувало.
Так сталося, що поет прожив 15 років майже в одній сім’ї із тоді відомим критиком, драматургом і кінодраматургом Осипом Бріком та його дружиною Лілією Брік. Про це добре відомо. Писав і я, адже досліджую творчість В. Маяковського вже 45 років. Читачі знають мої публікації, тож спробую оприлюднити те, що залишалось “за кадром”.
Ліля, як відомо, стала його музою на все життя. Їй присвячені шедеври: вірш “Лілечко!”, поеми “Флейта-хребет”, “Люблю”, “Про те”. Половину всього, що написав В. Маяковський, присвячено їй. Але то широкознані твори. А були ще експромти великої емоційної сили. Даруючи чергову збірку поезій, він склав  автограф:
Дарую тобі я, миленька,
світ мій, а не панегірика.
Книга мала би називатися
“Ліленька”,
а називається “Лірика”.
Під час чергового ускладнення їхніх стосунків виспівав свій душевний стан ще зворушливіше:
Ви й листів не підпускаєте
близько,
закотився голівки диск.
Це вже, Кісо, не переписка,
Це такий собі переписк.
Зверніть увагу на чудову гру слів “переписка-переписк”. Це, здається, єдиний випадок, коли він звертається до Л. Брік на “Ви”, бо в їхніх взаєминах завжди побутувало “ти”. А ще були прізвиська взаємні: вона — Кіса, він — Щен.
Ліля Брік була складною суперечливою натурою,  обдарованою особистістю. Малювала і ліпила (зробила бюсти В. Маяковського, власний, родичів). Грала на фортепіано, танцювала в балетній студії, знімалася в кіно (часто в парі з В. Маяковським), писала кіносценарії, які, звісно, редагував поет. Щоправда, робила все те на посередньому рівні. Присвятити себе хоч одній з цих іпостасей — ні: весь час був відданий любовним романам, звідництву, міщанським перебрехам. Була самозакоханою і ревнивою. Любила комфорт, гроші, антикваріат, подорожі, курорти, чоловіків. Деякі її любовні зв’язки варті Книги рекордів Гіннеса. Так, останній роман був із французьким романістом і драматургом Франсуа-Марі Баньє. Залицяльник на 55 років молодший за неї. Їй було вже 84…
Пишу, щоб спростувати ось що. В українській пресі промайнула інформація про роман Лілі Брік з відомим кінорежисером Сергієм Параджановим. Режисер  категорично заперечував цей зв’язок як інтимний, а говорив про щиру дружбу з Лілією і називав її сестрою. Саме вона з допомогою Луї Арагона, свого зятя, вирвала Параджанова із в’язниці.
О. М. Брік та Л. Ю. Брік були таємними агентами ДПУ. В медіа розголошено вже і номери їхніх посвідчень. Ось вони № 24541 і №15073.
Довірливий поет і сам приятелював із багатьма високими чинами ДПУ. Є версії і про його співробітництво з цим відомством. Прямих доказів на їхнє підтвердження не знайдено, однак у листуванні Л. Брік—В. Маяковський деякі місця надають можливість це припустити. До речі, Л. Брік закрила свій архів для дослідників на 50 років.
Під кінець життя, вірогідно, поет зненавидів багато з того, що його оточувало, цілком розчарувався в системі. Відчував грозу, яка насувалася. Навесні 1930 року він щиро зізнався Михайлові Свєтлову: “Невже мене заарештують?” До речі, тоді в Україні відбувався відомий процес над учасниками вигаданої СВУ, а два роки до того було репресовано близько двох тисяч шахтних інженерів непролетарського походження. Більшість із них розстріляли. В. Маяковського цинічно називали  “попутником”.
Із середини 20-х років його поезія, на жаль, мала усі ознаки сервілізму, тобто рабської підлесливості. Вона стала слугою тоталітарного режиму, який поступово зміцнювався. Що поета підштовхнуло? Можливо, ті ж таки Бріки…
Поет повернувся зі США. Вірш “Додому!” починається в неповторних “маяковських” інтонаціях:

Відлітайте, мислі!
Закортіло
обійнять
глибінь душі і плес.
Той,
кому все в світі зрозуміло, —
той,
по-моєму
не тямить ні бельмес.
Я в гіршій каюті
з усіх кают —
всю ніч наді мною
ногами кують.

А далі піде еклектика. Опис свистопляски на кшталт: “Маркіто, Маркіто, дитятко смішне, чого ж ти, Маркіто, не любиш мене…”; згодом пасажі, ортодоксальні до радянського режиму: “пролетарі приходять до комунізму низом…”, “Почуваюся радянським заводом, який виробляє щастя” і т.ін. Зрештою, автор спохопиться, знову відчує себе поетом і закінчить тривожно-лірично:

Ріднокраю!
Мене зрозумій,
бо як
ти мене не збагнеш, —
то що ж:
ріднокраєм
пролину навперекосяк,
як проходить
курячий дощ.

Однак цю строфу він відкине. Невідомо чому. Чи не цензура нараяла? А без неї, цієї строфи, немає й вірша.
А в критиці тоді утвердилася тенденція про деградацію В. Маяковського. Він ніби змобілізує сили і вибухне поемами “Добре!” (місцями написана просто геніально, інтонація й ритміка неперевершені); “На повен голос”, кількома інтимними віршами.
Смерть В. Маяковського спричинила величезний потік припущень, домислів і версій, який триває і досі. Ось деякі:  Дем’ян Бєдний: “Дивовижно, незрозуміло. Чого йому бракувало?” Сергій Ейзенштейн: “Його треба було прибрати. І його прибрали”; Микола Асєєв: “Щось тут не так. Треба докопатись”.
Заарештований Ісаак Бабель на допиті сказав слідчим: “Самогубство Маяковського ми пояснювали як висновок поета про неможливість працювати в радянських умовах”.
Віктор Шкловський згодом написав: “Він не збирався вмирати. Вдома стояли ще кілька пар міцних черевиків з підковами”; Корній Чуковський: “Плачу, як дурень”; Андрій Левінсон: “Знищення радянським режимом всякої свободи думки і слова призвели до паралічу його дару”.
Не інакше, як падінням у калюжу треба вважати організований пропартійною письменницькою організацією РАПП лист у “Комсомольській правді” групи комсомольців міста Орєхово-Зуєво: “Товаришу Маяковський! Ми не станемо наслідувати твій приклад. Ми будуватимемо соціалізм і ніколи не вчинимо самогубства”. А поет перед тим вступив у цю горезвісну РАПП.
Агенти ДПУ, які вивчали в цій справі громадську думку, інформували: агент Зевс: “Деякі особи певні, що в цій смерті ховається політична підкладка, що тут не “човен кохання”, а розчарування Радянською Владою”; агент Арбузов: “Романтична підкладка зовсім відкладається. В Маяковському вже давно відбувся перелом, і він сам не вірив у те, що писав”.
Тетяна Яковлєва: “Він хоч і не критикував Росію, але був у ній неприховано розчарований”.
Здається, з колег по перу “на висоті” залишився хіба що Ілля Сельвінський, хоч за життя В. Маяковського у відповідь на іронічне цитування фраґмента з циганського романсу відповів йому епіграмою щось на кшталт: “У цих Ваших рядках стільки поезії, скільки авіації в ліфті”; по відході у засвіти “агітатора, горлана, главаря”, написав щирі слова:

Буває: поряд живе чоловік,
У тебе з ним сварки постійні,
А як помре — сиротієш навік,
Вино твоє згіркне потрійно.

А ось Борис Пастернак відчув піднесення: конкурента в поезії йому тепер не було. Нову книжку, видану 1931 року, він назвав “Друге народження”. Підтекст очевидний. Згодом Борис Пастернак надрукував в “Известиях” панегірик Й. Сталіну з рядками: “За давньою кам’яною стіною живе не людина — дія, поступ її завбільшки з земну кулю”.
До честі загиблого В. Маяковського, він так і не написав оди “батькові народів”. Не відав тоді, напевно, Б. Пастернак, що система згодом потовчеться і по ньому, принизивши аж до потреби відмовитися від Нобелівської премії.
Боротьба навколо спадщини В. Маяковського тривала десятиліттями. По-різному її трактували в різних політичних і критичних таборах. Зрозуміло єдине: феноменального коду його поезії й досі не розгадано.
А творчість цього поета починає нову естетичну епоху в світовій поезії, але, на жаль, так і залишається експериментом, якого ніхто не продовжує нині ні в Україні, ні в Росії. І це тоді, коли поезія скочується в болото одноманітної верлібризації.
Сумна дата — 80-річчя відходу митця світового масштабу — ставить кілька посутніх питань, ближчих до предмета нашої розмови. Чи зберігає якісь важливі таємниці архів Лілі Брік, який буде відкрито  2028 року? Смерть В. Маяковського — самогубство чи підступне вбивство? Автор цієї статті, детально вивчивши десятки версій, дійшов висновку, що це таки було самогубство, і воно перемогло смерть: поет застеріг усіх про наступ страшної епохи знищення народів та інтелектів. Між іншим, Юрій Карабчієвський доречно зауважував: “Бріки вціліли тільки завдяки його славі, він же сам уцілів завдяки своїй смерті”.
Чи буде святим для нинішньої неоімперської Росії ім’я великого українця В. Маяковського? Площі його імені вже повернули старе ім’я — Тріумфальна.
Чи збережеться в Москві величний музей поета, який 1990 року реконструйовано у справжню метафору — і йому немає рівних на всьому пострадянському просторі? Там є все — і Бруклінський міст, яким пройде балерина; і виготовлений з білої пластмаси макет труни з тілом поета натуральної  величини. Стоїш біля нього — і сльози навертаються на очі.
Чи мають майбутнє, принаймні найближче, експерименти В. Маяковського? Хто їх продовжить? Чи є в Харкові або деінде в Україні нащадки Наталії Хмельницької, з якою в поета був палкий роман  1927 року?
Хай відгукнуться до “Слова Просвіти” всі, в кого є інформація про це.

*Віршовані тексти подано в перекладі автора статті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment