ПРАВДА ОБ’ЄДНУЄ, А НЕ РОЗ’ЄДНУЄ

Абсолютно в руслі теперішньої ідеології нової влади, виявами якої є, зокрема, вже озвучені витівки в освіті, мовному питанні стала і спроба “наїзду” на Український інститут національної пам’яті. Під виглядом пропонованого “реформування” криється намір фактичної ліквідації інституту, принаймні в тому статусі, в якому його було створено. Прагнення і змінити керівництво Інституту, і приєднати його до Держархіву, структури, щодо діяльності якої нагромадилося чимало серйозних запитань, — усе це викликане невдоволенням нової влади самою концепцією Інституту, напрямом його діяльності. А концепція ця — відкриття нашої замуленої історії, формування національної пам’яті, що має працювати на консолідацію держави і нації. Інститут же звинувачують у протилежному — сприянні конфронтації, розколу в суспільстві, “переписуванні історії”, спотворенні якоїсь “спільної української і російської історії”, що є міфом й абсурдом, адже кожна нація, держава має власну історію.
Що ж відбувається насправді довкола УІНП? Що вдалося зробити Інституту за недовгий час його існування? На розкол чи на консолідацію спрямована ця робота?
Наш співрозмовник — заступник голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук Владислав ВЕРСТЮК.

— Пане Владиславе, не всі ще чітко розуміють саме це поняття — національна пам’ять. Що за цим терміном?
— До поняття історичної пам’яті належать національні традиції, міфи та легенди, впливи творів мистецтва і духовний досвід поколінь, колективні й індивідуальні спогади тощо. Історична пам’ять є важливою складовою гуманітарної політики сучасних країн, її формують державні органи.
Сучасна українська державність молода, вона ще не налічує й двадцяти років. Водночас історія України закорінюється в глибинах століть, вона надзвичайно складна і драматична. З’ясувати переплетіння історичних подій не так просто. Цим займаються професійні історики.
Державі вкрай необхідне формування національної ідентичності. У країнах, які раніше входили до складу соціалістичного табору, для цього засновано інститути пам’яті. Це стало підказкою до появи Українського інституту національної пам’яті, що його створено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року як центральний орган виконавчої влади. Ця постанова на Інститут поклала такі завдання: посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об’єктивної інформації про неї в Україні та світі; реалізація державної політики й координація діяльності у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу; вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті, історичного минулого українського народу; здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби.
Хотілося б наголосити, що Інститут не є науково-дослідною установою, а саме центральним органом виконавчої влади. До його сфери управління належать Національний музей “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”, Національний історико-меморіальний заповідник “Биківнянські могили”, Національний історико-меморіальний заповідник “Бабин Яр”, Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”(Львів).
— З ким Ви співпрацюєте і наскільки відкрита діяльність установи?
— Інститут тісно співпрацює з державними обласними адміністраціями, громадськими організаціями, академічними інститутами, університетами, видавництвами, окремими істориками-дослідниками та краєзнавцями. Діяльність Інституту цілком прозора. Результати роботи розміщують на офіційному веб-сайті УІНП. Протягом останнього року сайт відвідало понад 31 тис. користувачів із 63 країн світу і, звичайно, України. Це свідчить про відкритість й ефективність роботи Інституту, штат якого не такий уже й великий, — трохи більше 40 осіб, із них троє докторів наук і шестеро кандидатів.
— Зупинимося на основних напрямах діяльності Інституту.
— Найбільшого суспільного резонансу в останні три роки набрало вшанування пам’яті жертв голодоморів в Україні, насамперед найжахливішого з них — 1932—1933 рр. Інститут долучився до підготовки проекту закону про Голодомор, схваленого Верховною Радою у листопаді 2006 р., патронував спорудження першої черги Меморіалу пам’яті жертв голодоморів. Також розробив концепцію Національної книги пам’яті жертв Голодомору і координував її створення. До цієї роботи залучили десятки державних і громадських організацій, тисячі краєзнавців, архівних працівників, учителів, учнів.
— Що скажете стосовно написання й викладання в навчальних закладах історії України?
— Це один важливий здобуток Українського інституту національної пам’яті — програма моніторингу підручників історії України для середніх загальноосвітніх навчальних закладів і створення нової концепції викладання історії України. У результаті понад дворічної діяльності розроблено проекти шкільних програм з історії України для 5—12 класів. Концепція базується на нових підходах, прийнятій у світі методології викладу історії. У Концепції закладено принцип гуманізації шкільної історії, відхід від історії політичних і воєнних подій, відмову від етноцентричного підходу до викладу української історії. Натомість в основу оповіді пропонується покласти територіальний принцип, за яким усі етноси, що колись проживали чи тепер живуть на українській землі, вважаються частиною минулого України. Важливим елементом нової концепції та програми є виховання толерантного ставлення до інших народів і держав, особливо найближчих сусідів.
— Тобто Ви працюєте саме задля консолідації, порозуміння і всередині країни, і в міждержавних відносинах. Наближається важлива дата — 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. І це теж, як і чимало інших, гостра, контраверсійна тема для суспільства. Чи Інститут працює над з’ясуванням цих складних, трагічних перипетій недавньої історії?
— Одним із першочергових завдань Інституту є аналіз подій Другої світової війни і вироблення на цій основі державної політики у галузі історичної пам’яті про війну. Торік Інститут провів серію публічних “круглих столів”, на яких провідні історики обговорювали різноманітні аспекти участі України у війні. Матеріали заходів опубліковано, з ними можна ознайомитись на веб-сайті Інституту. На підставі цих дискусій створено проект концепції історичної пам’яті українського народу про Другу світову війну. У концепції показано величезний внесок України у перемогу над нацистською Німеччиною, подано розгорнутий опис подій, починаючи від проголошення Карпатської України до капітуляції Німеччини 1945 року, висвітлено події національно-визвольної боротьби, партизанського руху, окупації, долі військовополонених, зв’язок із подіями на всіх фронтах Другої світової війни.
— На чому Інститут акцентує?
— Інститут наголошує на безжалісній сталінській тактиці ведення війни, величезних людських жертвах, важких умовах виживання простої людини під час окупації. Для українців трагедія війни полягає ще й у тому, що їм довелося воювати у складі різних військових формувань: польської армії, Червоної армії, серед радянських партизанів, батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, дивізії СС “Галичина”, у поліційних та допоміжних частинах при німецькій армії, Української Повстанської Армії та ін. Діяльність ОУН-УПА не може мати однозначну негативну або позитивну оцінку. Надзвичайної зваженості потребує висвітлення Волинської трагедії 1943—1944 рр.
Інститут сповідує ідею, що розгляд війни лише крізь призму “Великої Перемоги” без з’ясування ціни, якою вона далась, не може бути стрижнем для національної пам’яті українців про Другу світову. Війну слід сприймати як трагедію, яка не має права на повторення. Представлення цієї концепції трактування війни, виставки та буклету виставки “Україна та український народ у Другій світовій війні” заплановано до 9 травня 2010.
— Ще одна непроста сторінка нашої історії: національно-визвольні змагання початку ХХ століття.
— УІНП провів значну роботу з відновлення пам’яті про історичні події Української революції 1917—1921 років, зокрема відкрито постійну музейну експозицію на цю тему в історичній будівлі Центральної Ради (Київський будинок вчителя). Ми провели Всеукраїнський конкурс мультимедійних проектів, присвячений 90-річчю Української революції. Надійшло понад 250 конкурсних робіт з більшості реґіонів України. Найактивнішими учасниками конкурсу стали учні, вчителі, студенти, викладачі. Успіх конкурсу підштовхнув до нової ініціативи — мультимедійного проекту “Історія твоєї родини у ХХ ст.”, який сподіваємося здійснити цього року.
— Наша історія переповнена трагічними сторінками, великими жертвами народу.
— Важливі напрями діяльності Інституту — вшанування пам’яті жертв політичних репресій, визначних дат і подій української історії, пошук і впорядкування поховань жертв війни та політичних репресій. До 70-х роковин Великого терору було започатковано і стало щорічним відвідування українською делегацією Соловецьких островів та урочища Сандармох (Російська Федерація) для вшанування пам’яті жертв політичних репресій 1937—1938 років. УІНП разом із Головною редакційною колегією науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” створив та підтримує інтернет-проект “Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні”. Цей проект містить записи про 39 616 осіб, репресованих тоталітарним режимом. Ще близько 650 000 записів про репресованих є на паперових носіях.
Інститут формує власний електронний архів, у якому зберігаються цифрові копії документів з історії України з державних та приватних архівів, за основними напрямами діяльності Інституту та за різними темами, нині обсяг отриманих цифрових копій електронних документів становить 26134 ГБ.
— Що можна сказати про ідею підпорядкування Інституту Державному архіву? Можливо, треба навпаки — вашому закладу передавати численні розпорошені архіви? Як з цим у сусідніх посттоталітарних державах?
— Важко порівнювати польський Інститут національної пам’яті й наш — зовсім інші масштаби. У Польщі це тисячі співробітників, дуже великий бюджет, 17 філій у воєводствах. У розпорядження Інституту в Польщі передано архіви спецслужб і партійні. На Інститут покладено функції, пов’язані з люстрацією. Усього цього, на жаль, нема в нас. Ми прагнемо хоч якось координувати роботу гуманітарного сектору в цій сфері в межах наданих державою коштів.
— Це при тому, що, безумовно, є над чим працювати стосовно формування національної пам’яті, утвердження національної ідентичності, консолідації на цій основі нашого суспільства.
— Наша робота дає змогу формувати цілком збалансовану модель національної пам’яті, в якій нема місця для крайніх лівих чи правих поглядів, як і для ксенофобії. Соціологічні дослідження підтверджують, що загальноукраїнська ідентичність ще недостатньо утверджена в Україні. Про це свідчить, наприклад те, що понад 12 % населення України зараховують себе до радянських людей. Рівень солідарності, згуртованості, суспільної активності народу та патріотизму, що виступає найміцнішим фундаментом і для демократичної держави, і для громадянського суспільства, низький. У країні культурно-політична реґіоналізація, що дедалі більше тяжіє до поляризації. В цих умовах будь-яке “підважування” Інституту пам’яті, на мою думку, небезпечне.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment