СЛОВО, ВІДЧУТНЕ НА ДОТИК

Серед нинішніх розпіарених “бестселерів” іноді стає самотньо в пошуках художнього Слова. Епатаж, гламур засвідчують нову літературну епоху. Багато справжнього лишається в затінку й відкривається лише щирому поціновувачеві. Кожне нове ім’я в нашій літературі насамперед збагачує людську душу й спонукає думати. Справжньому не доводиться “оголюватись” чи вживати арготизми задля привернення уваги. Розмова з письменницею Тетяною ЛЕМЕШКО, сподіваюсь, зацікавить і наших читачів.

— Пані Тетяно, Ви і поетеса (збірки “Журавлиний біль”, “О світе мій, світе”), і прозаїк (“Летіла зозуля”, “Калиновий вінок” і “Душа замість мене”). Як у Вас уживаються ці іпостасі й ким Ви себе відчуваєте більше?
— Уживаються… Принаймні, не так, як свекруха з невісткою в “Кайдашевій сім’ї”. Прозаїки здебільшого починають із віршів. Рання поезія, мов молоде вино, — грайлива, запальна, з елементами юнацького максималізму. А та, що дозріває з віком, — вино вистояне, з терпким присмаком життя. Не пишу щодня. Коли вірш може народитися в стані афекту, то проза потребує часу, аби погамувати емоції й осмислити пережите. Нині тяжію до прози.
— Цікаво, що Вас, людину з економічною освітою, потягло до слова?
— На жаль, мені не судилося здобути фах за покликом душі, тому довго відчувала невпевненість, вважала, що без належної освіти не маю морального права претендувати на високе звання письменника. У десятирічному віці долю мою вирішила трагічна загибель старших сестри й брата. Звідтоді, через тяжку недугу, викликану психічним потрясінням, частину шкільних років довелося провести в санаторіях і лікарнях.
Зоставшись одиначкою в батьків, свої жалі й радощі виповідала  щоденнику й природі. Адже народилась у тисячолітньому наддніпрянському селі Витачеві, що неподалік Києва, де мама працювала лісником. Залюбленість у літературу проросла із сестриного зошита, який знайшла після її смерті. Він був змережений віршами. Тоді вперше через слово відчула безсмертя людської душі. Стала переписувати до записника поезії Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, Г. Гейне. Деякі з них декламувала на шкільних вечорах.
У пам’ятку незабутні враження від поеми Ґі де Мопасана “Сільська Венера”, читала її своєму обранцеві. На щастя, він виявився терплячим слухачем…
Мріяла стати актрисою або вчителькою, але тато сказав, як відрубав: “Не з твоїм здоров’ям! Вчитимешся в Київському кооперативному”. Суперечити не посміла. А потяг до літератури відчула, коли мій суджений Сергій привів у свою родину. Вразила величезна бібліотека свекра Миколи Панасовича Лакизи, професора-філолога, проректора Ужгородського університету. Ось і донечка вже підросла і, здавалося, ніщо не завадить здобути омріяну освіту. Натомість доля підготувала чергове випробування — лікарі кілька годин боролися за моє життя…  Відтоді ази філології осягаю самотужки.
— Ви порушуєте гострі соціальні теми. Як думаєте, література може щось змінювати або вирішувати? Чи часи “серйозної” літератури минають?
— Як на мене, час конче змете тексти, замішані на рефлекторних відчуттях, примітивному стилі й лихослів’ї. “Серйозна” література — затвердий горішок для обмежених людей; щоб спізнати її, потрібно бодай опанувати державну мову. І доки корумповані невігласи керуватимуть країною, “серйозна” література навряд чи вплине на розв’язання болючих проблем.
— Які Ваші улюблені письменники, вчителі, літературні авторитети? У чиїй творчості Ви кохаєтесь?
— Перший учитель, який підтримав мене й відкрив шлях у літературу, — Ваш батько, керівник літературного об’єднання “Радосинь” Дмитро Чередниченко. Мудрий наставник із чуйним серцем і світлою, як сонце, душею об’єднав біля духовної ватри творчих людей із різних куточків України, відредагував безліч книжок, з-поміж них і мої чотири. Понад сімдесят його учнів — члени НСПУ. А коли сталася біда — захворів на смертельну недугу чудовий поет, бандурист, наш радосинець Євген Дорошкевич, — Дмитро Чередниченко з родиною за лічені дні відредагував, оформив й видав його прекрасну збірку “Крайнебо в осінньому листі”. Автор таки встиг потішитися нею…
Подарунком долі вважаю співпрацю з Юрієм Рястом у всеукраїнській газеті “Сільський час”. Той період став для мене своєрідним філологічним вишколом. За редакцією Юрія Ряста вийшла моя найновіша книжка прози “Душа замість мене”. А мої літературні авторитети — світлої пам’яті Дмитро Білоус, Володимир П’янов, а також нині сущі — старійшина, класик української літератури, людина шляхетної душі Анатолій Дімаров (кохаюся в його розкішній, запашній прозі), Микола Шудря, Віктор Баранов, Михайло Горловий, Галина Кирпа, Петро Осадчук, Петро Засенко, Дмитро Онкович, Микола Литвин, Іван Донич, Ярослава Павличко. Високо шаную творчість Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Марії Матіос, Василя Шкляра…
— Вашу книжку “Душа замість мене” Юрій Ряст, автор передмови, назвав всуціль сповідальною. Саме так і є, адже кожне оповідання — розтин певної людської екзистенції, розтин болючий, який оголює не найпривабливіші сторони реальності. Чи не почувається письменник душевно оголеним у такій сповідальності?
— Гадаю, що так і має бути. Без екзистенційного аналізу не створиш вартісного твору. Цю книжку я присвятила дорогим батькам-хліборобам, і це передусім сповідь перед найдорожчими людьми.
Хіба ж не заболить душа, коли можновладці нахабно прихватизовують землі селян, яких злочинна влада ще дітьми загнала в колгоспи, де вони кожну грудочку землі пучками перетерли, отримуючи за каторжну працю миску баланди чи копійчину на трудодень. Розумію: доки не “оголиш” душі, нічого трепетного не створиш. Недарма ж Григорій Тютюнник писав братові: “Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукою його прикривай”.
— В оповіданні Германа Гессе “Трагедія” описано трагедію людини Слова. Слово як таке знецінюється. Ретельність у ставленні до слова перестає бути обов’язковою. Глобальна тенденція сучасної літератури — акцент на змісті й сюжеті, й мало хто вже зачитується мовою. У багатьох видавництвах є “вигадувачі” сюжетів. Яке ж майбутнє тієї меншості — людей, що словом дорожать?
— Сьогодні видати книжку, написану душею, — велика розкіш. Добре, якщо поталанить на спонсора. І все ж література “на замовлення”, література “чєво ізволітє” не довговічна. Вигадані сюжети приречені на забуття. Шкода  письменників, які нехтують словом і каструють мову, послуговуючись сленгом, а то й матюками. Зійшовши на пси, можна стати відомим серед юрби, але зійти на літературний Олімп — ніколи. І як тут не погодитися з Анатолієм Дімаровим: “Немає роботи важчої та виснажливішої, ніж робота над словом. І немає більшої насолоди, коли воно, слово оте, спалахне, заграє всіма відшліфованими гранями, стане таким зримим та випуклим, що можна його відчути на дотик”.
Майбутнє — за елітарною меншістю, “яка словом дорожить” нині, прісно і вовіки.

Спілкувалася  Оляна РУТА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment