ЧИЯ Б КРИЧАЛА, або КІЛЬКА МІРКУВАНЬ ІЗ ПРИВОДУ ТАК ЗВАНОЇ ВОЛИНСЬКОЇ РІЗАНИНИ

Йосип СТРУЦЮК,
м. Луцьк

ВИРІС ХОЛМ І СТАВ НА ВАРТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Відносини між народами-сусідами бувають не завжди толерантними. Для того чимало причин. За однією з легенд, Всевишній подарував Україні найкращу землю, на жаль, чітко не окресливши її границь. Це й дало підставу небогобоязливим зазіхати на чужу територію і розпоряджатися чужою власністю, як заманеться. Найчастіше на догоду собі.
На українсько-польський кордон чітко показав ще наш вісімнадцятирічний князь, розгромивши зухвалих зайд на волинській землі. Ось як це засвідчує літописець: “Тоді ж (навесні 1218 року) убитий був Клим Христинич, один з його (Данила) воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до ріки Вепра”.
“Знай, ляше, — по Вепр наше”, — казав мій дід Василь, церковний староста.
А село моє особливе. Принаймні для мене. Від пісні до хрещатого барвінку — українське. Та й назва про щось каже: Стрільці! А сусіднє — Ратиборовичі. За переказами, на лінії Стрільці — Ратиборовичі король Данило спорудив заставу для захисту від монголів. За 30 кілометрів од улюбленої столиці — Холма. На історичній достовірності того переказу не наполягатиму, але семантика топонімів, гадаю, цьому не перечить.
Мій предок піднімавсь на вежу —
кругом цвіла його земля.
Мій предок завжди пильно
стежив,
як там живе за Вепром лях.
Коли в січні 1657 року до Чигирина приїхав шведський посол Велінг і з’ясувалося, що у привезених документах не було визнано шведським королем “права на всю стару Україну, або Русь, де грецька віра існувала і мова ще існує, аж по Віслу”, — рада козацьких старшин відмовилася вести переговори з поважним послом.
А це було вже тоді, коли доведений до відчаю народ повстав проти гнобителів і попер на них вилами, косами, сокирами — усім, що попало під руку. Розгніваний гетьман підвів свої полки під Замостя, цебто під Західний Буг. Шлях на Варшаву був відкритий, але гетьман чомусь повернув назад, прорікши: “За кордон на війну не піду, на турків і татарів шаблі не підійму, досить маю на Україні, на Поділлі і Волині вигоди і пожитку в землі і князівстві свому по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду їх там напевно” (І. Крип’якевич. “Богдан Хмельницький”).
Українські землі по Віслу відмірювали і Виговський, і Дорошенко, і Мазепа. І “за кордон на війну” не йшли. Отже, воювали проти окупантів на своїй землі.
Згодом уманський сотник Іван Гонта із запорожцем Максимом Залізняком підняли Коліївщину. І знову, як у тому літописі, “ляхів вони багатьох побили”.
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки
на своїй землі. Правда, своїх жертв ніхто ніколи не рахував. Хоч можна припустити: тих, хто оборонявся вилами, косами, рогачами, гинуло, певна річ, у кілька разів більше ніж тих, хто ховався за панцирі і цілився з мушкета; садовили на палі, розстрілювали з гармат.

ЯК ГОРІЛИ НАШІ СЕЛА, ЯК В ТИХ СЕЛАХ МИ ВМИРАЛИ
Не збираюся наших жертв рахувати. Та й чи, якби хотів, зможу? І не вдавався б в історичні екскурси, аби не одна обставина. Хтось за Бугом взявся обирати нам за національних героїв недругів, удавшись до жорстокої статистики, написаної людською кров’ю, і хоче виставити нам звинувачульний рахунок. А в цього рахунку профіль мого народу, накреслений бандитськими контурами.
Хтось за Бугом почав рахувати свої втрати в 1943—1944 рр. на території колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та частини Тернопільської областей). А до того польська поліція пліч-о-пліч із німецькою жандармерією грабувала волинські села. Уже в середині 1943 року, налякані діями УПА, німці почали вбачати у селі в поляках стримуючий антиукраїнський фактор і разом із тим відволікати від себе дії українців і поляків. Підтримуючи польські пляцувки (місця, де скупчувалися польські бандитські загони), німці забезпечували їх зброєю і боєприпасами. Іноді навіть харчуванням.
Ось документ самих поляків. У книжці “Дівчата плачуть даремно” Єжи Лелевель стверджує: “8 грудня 1943 року польський партизанський відділ під командою поручника Нуркевича отримав од німців 10 000 штук амуніції, 350 ракет, 500 ручних гранат, 280 мінометних гранат, 820 гарматних стрілен, 4 важкі скоростріли, 193 кріси, харчів тощо… А в квітні-травні 1944 року цей самий відділ отримав 11 000 штук амуніції, 181 звичайний карабін, 522 гранатомети, 7 ручних скорострілів тощо. У віддяку за те поляки обіцяли винищувати ті села, що переховували більшовицьких партизанів і жидів”. Насправді ж горіли українські села.
У вересні 1942 року було спалено волинське село Кортеліси, де загинуло до 3 000 українців. Я зустрічав поліщуків (і не одного), які стверджували, що окремі карателі розмовляли польською. Відомо: німці, як і поляки, на чужу мову переходити не поспішають. Трохи пізніше у знаменитому бою в Новому Загорові на Волині повстанської чоти “Берези” на боці німців виступив цілий польський батальйон “Шиппо”. Але ж поляки чомусь починають відлік своїх жертв лише з липня 1943 року. А мене, наприклад, цікавить березень 1920-го. Саме тоді з біженства верталися мої земляки на рідну Холмщину із півдня України, внутрішніх губерній Росії, Дону, Поволжя, Татарстану, Туркестану і т. ін. І верталися вони, переполовинені тифом та злиднями, а поляки на їхніх очах підпалювали православні храми в Богутичах, Заборцях, Молодятичах та інших селах.
Або ж узяти 1938-й. Тільки у червні-липні цього року на Холмщині було знищено 170 храмів. Хтось може сказати: але ж тоді лишень палили, а не вбивали, і тому який це має стосунок до “волинської різанини”. Переконаний, що має. Чотирирічним я бачив, як нищили церкву в моїх Стрільцях. Та церква стояла з 1564 року, а ікона була в ній давня — з 1416-го. Це одна з найоригінальніших ікон Покрови Пресвятої Богородиці. Таким самим шедевром мистецтвознавці вважають й ікону святого Юрія Змієборця. Бачили б ви, як жінки стримували ймовірних нащадків княжих дружинників! Ті кинулися б із ножами й сокирами на озброєних до зубів вандалів, бо ніщо так не ранить, як образа віри.
Мені здається, що після того, як із церкви скинули хрест, — православні з католиками вже не знаходили спільної мови в моєму селі. До різні вже було кілька кроків. А від мого села до Бугу — 6 кілометрів.
На думку поляків, “волинська різанина” почалася з липня 1943 року. А могла б і значно раніше. І розпочалася раніше.
Шановні панове з-за Бугу, Холмщина — хіба не Волинь? Та саме там, над річкою Гучвою, колись стояло місто Волинь (Велинь) — столиця античної української держави.
То був, без сумніву, мій пращур,
і саме він круті вали
довкола нагортав, щоб краще
тримався стольний град Велинь.
Це він звелів, щоб частоколом
одгородити від біди
і од напасті, як ніколи,
прийдешність нашу в три ряди.
Як стверджують історики, це місто дало назву й племені, яке жило обабіч Бугу. То чому ж ви забули про це? На мою думку, події тут розгорталися не менш трагічно.
Уже в кінці 1941 року в моїх Стрільцях поляки почали відстрілювати українців. Зрозуміло, національно свідомих. У селі самооборону організував полковник УНР, герой визвольної війни в Україні Яків Гальчевський (Войнаровський) разом із моїм односельцем сотником УНР Юрієм Лукащуком. Полковника було підступно вбито. Мої дядьки, стрільці Холмської самооборони Євген Вовчук і Володимир Струцюк привезли у Стрільці страшну звістку: поляки замордували славного воїна, який хотів припинити кровопролиття перед лицем справжнього ворога, значно небезпечнішого. Переконливу відповідь отримав і сотник Юрій Лукащук: бандити вбили його батька, сестру і брата. А 26 травня 1943 року банда офіцера Армії Крайової Францішека Кракєвича оточила село і з усіх боків підпалила його. Постріли розривними кулями обірвали життя понад 20 моїх односельців. Самооборонна застава в новітніх часах перестала існувати.
Того самого дня злетіли у небо з полум’ям і димом українські села Тугані й Моложів. Але це була тільки кривава прелюдія шовіністичного терору.
9 березня 1944 року все українство шанувало 130-річчя геніального національного поета, який в російському казематі звертався до друга-ляха: “Подай же руку козакові і серце чистеє подай”. Як виявилося, не подав, а піддав вогню сусідові під стріху в селі Мягке, а 10 березня уже палали Риплин, Теребінь, Стрижівець, Маличі, Ласків, Шиховичі. Підпалили й відомі на все Закерзоння Турковичі, село, де Белзька ікона, покидаючи український ґрунт, залишила промовистий знак у джерелі, щоб згодом стати покровителькою Польщі. Вже в Ченстохові.
Тоді підпалили й Сагринь, де лишень за польськими джерелами бандити Батальйону хлопського вбили 816 осіб. Сагриняк Василь Притула підрахував жертви —            1 200 осіб. Нагадаємо: це вдвічі більше, ніж у чеському Лідіце і французькому Орадурі, разом узятих. Якщо ці населені пункти знає весь світ, то про трагедію Сагриня навіть на Волині не відають. Хіба що розчулений холмщак запізніло заримує:
Від Сагриня аж ген до Явожна
Наша кривда у всесвіт кричить.
Про Явожно — іншим разом. Це вже інша трагічна сторінка.
Мешканець села Ласкова розповідав: “Село горіло. Люди втікали, бандити стріляли, кололи багнетами, ножами, а потім добивали. При тому кричали: “Біць вшисткіх до ноґі! Навет дзеці, жеби нє било ані єднеґо українца на нашей зємі!” (Євген Пастернак. “Нариси історії Холмщини і Підляшшя”).
У палаючому Модрині стріляли й наказували: “Нє пшепусціць ані єднеґо! Навет дзецка! Нєх жиє Польска! Біць і ржнонць русінув!”
У Ласкові загинуло близько 300 осіб, у Модрині — трохи менше. Хіба то була не “різанина”? Кажуть: чия б кричала, а чия б мовчала. Бо вже 19 березня згоріло десять українських сіл, 20 березня — вісім. Холмщаки називають березень 1944 року кривавим. Лишень в одному Грубешівському повіті за рік зникло з мапи 52 села. Такого на Холмщині не робили навіть фашисти. На Волині теж.

ЯК ЗА БУГ НАС ВИГАНЯЛИ, В ОЧІ НАМ СІКЛИ СНІГИ
Ми не рахували своїх жертв, бо не мали часу. Невдовзі радянський документ засвідчив: “Наряду с проведением массово-разъяснительной работы немедленно же наши районные уполномоченные приступили до самой эвакуации. Уже      1 ноября 1944 года был отправлен первый эшелон с эвакуированными из села Стрельцы Грубешовского района, состоявший из вагонов, в которых было отправлено 78 хозяйств, насчитывающих 290 человек. Эшелон был отправлен со станции Владимир-Волынский с назначением на станцию Ново-Хортица Запорожской области”.
Отже, і тут відзначилися мої Стрільці, їх депортували першими. Правда, на далекій запорізькій землі можливих нащадків королівської застави зустрічали не з козацькими почестями. Та й приїхали вони сюди не з історичної цікавості, а з примусу. Вже 1945 року, обминаючи в етапах енкаведистські пости, верталися на захід. Не знаю, чи дим Вітчизни їм був солодким, але вони летіли до нього, як і далекого 1920 року.
А тим часом у новій польській державі нова влада за активної підтримки совітських агентів викурювала останніх русинів із Холмщини. Кажу “русинів”, бо так нас називали поляки, так записували й совітські “уполномочєнниє”. Та й ми себе нерідко так називали, бо у свідомості нашій русин й українець були завжди синонімами.
Думаю, відомий вчений, ректор Волинського державного університету ім. Лесі Українки І. Д. Олексеюк міг би розповісти, як у червні 1945 року польський відділ Народних збройних сил під командою “Сокола” (Станіслава Секули) за вказівкою вже нової польської влади знищив село Верховини, що біля Холма, вимордувавши 197 українців, з них 65 дітей. Тих, хто навідріз відмовився виїжджати, військові загони силоміць витурили на захід, на так звані “зємє одзисканє”. Це вже була операція “Вісла”, і проводила її теж польська влада.
Принагідно зазначимо, що Волинь 1944—45 рр. була окупована. І за те, що діялось у ній, повинна відповідати передусім окупаційна влада й ті, хто допомагав їй. А допомагали, як свідчать численні документи, насамперед поляки.
Ось вибірковий, далеко не повний перелік українських сіл на Волині, які спалили поляки (АК, самооборона і польська поліція) навесні і влітку 1943 року: Тельчі Маневицького, Піддубці, Коршів Луцького, Хотячів, Руснів Володимир-Волинського, Суськ, Тростянець Ківерцівського, Туличів, Літин, Свинарин Турійського, Ватин, Жуковець Горохівського районів… Як бачимо, горіли й українські села.
На Волині встановилася своєрідна тактика боротьби: вдень палали українські села од німців разом з поляками, од совіцької партизанки разом з поляками, вночі українці пускали червоних півнів під польські стріхи і змагалися з червоними й коричневими окупантами.
Польський дослідник тих подій М. Сівицький слушно зауважив: “Поляки часто нацьковували німців на українців. Так німці у квітні 1943 року знищили с. Красний Сад Горохівського району. Майже 200 українців живцем спалили, зігнавши до клуні. Причина трагедії — постійні доноси жителів польських колоній Марися, Мар’янівка, Анджеювка на українців у гебіткомісаріат” (Польсько-український конфлікт 1943—1944 рр. // Волинь. — 2003. — 23 травня).
Польські окупанти заявляли: “Польська Волинь без польського населення польською не буде”. А самого польського населення на той час було лише 16,6 %, українців — 70 %.
Окружний провід ОУН у листівці від 18 травня 1943 року застерігав: “Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, хто тепер служить і допомагає німцям, ще можуть повернутися, пізніше буде запізно. Хто надалі буде служити і допомагати ґестапо, того не мине заслужена кара. Останній раз закликаємо: не викликайте на себе заслуженого гніву!”
Не послухали і викликали. А український гнів — особливий. Хто-хто, а поляки це повинні пам’ятати. У руках українця все стає зброєю. Навіть рогачі.
У когось може виникнути закономірне питання: а українці зі свого боку хіба не зло чинили? Не заперечуватимемо. Але ж не так, як це намагаються інтерпретувати деякі польські “дослідники”. Спочатку вони заявили, що їхні жертви становлять 500 000, але коли підрахували, що поляків на Волині стільки не мешкало, то зменшили до 100 000. Нині обговорюють цифру 60 000. Як бачимо, цифра, як крашанка, кругленька і червоненька. У мене під руками документальний збірник, виданий у Замості 1992 року так званим Світовим союзом жовнірів Армії Крайової “Luny nad Huczwa j Bugjem”. Там таблиця людських втрат у Грубешівському повіті під час гітлерівської окупації. Зрозуміло, що ті жертви приписують німцям й українцям. Зупинюся лишень на тих селах, які межують із моєю компетенцією. Всі факти я звіряв з очевидцями. Вони засвідчували, що в Ратиборовичах із 20 названих поляків загинув лишень один, а в Бусні з 31 — жодного, в Білополі з 99 — хіба що один. У моїх рідних Стрільцях із названих 53 — не більше одного. Зате статистика Армії Крайової тут не зафіксувала мертвим од її рук жодного українця.
У Польщі видано мапу “злодіянь” українських націоналістів на Волині. Намагався з’ясувати правду і зустрічався з такою самою цинічною фальшивкою, як на Холмщині.
На жаль, на противагу тим “дослідженням” ми не змогли виставити бодай якихось ваговитих доказів. Можна спертися на те, що таку пошукову роботу в недалекому минулому забороняли на державному рівні. У нашій пресі про те, як горіли польські села, хоч по кілька разів на тиждень друкуй. І жодного — як поляки катували українців. Це — факт, але не виправдання.
Кажуть: на похиле дерево й кози скачуть. Уже й білоруси на нас наскочили, звинувативши у причетності до злодіянь у Хатині. Але повернімось до Волині.
На початку 1990-х років я порушив питання у Волинській держадміністрації про те, що треба негайно роз’їхатися по районах, щоб з’ясувати справжню картину “волинської різанини”. Наспіх перелицьовані комутанти з синьо-жовтими значками на вилогах модних піджаків залюбки підтримали мою ініціативу і зіпхнули всю вагу дослідницької роботи на голів сільрад. А червоні функціонери на місцях відреагували, як уміли, — за інстинктом самозбереження: всю провину звалили на фашистів й “українських буржуазних”. І маємо те, що маємо: скривлене від люті обличчя українця з відкинутою навідліг сокирою.
Виникає питання: що робити? Запізніло підраховувати свої втрати? Може, й так. Але передусім ті, яких ми зазнали від нашого непорозуміння з найближчим сусідом   з-за Бугу. Хотілося б, аби ті втрати рахував і наш сусід. До цього нас зобов’язують наші спільні вороги, дуже небезпечні. І в цьому ми не раз переконувалися.
І насамкінець: коли наш президент із покаяльною місією їхатиме на відкриття чергового меморіалу жертвам українських націоналістів на Волині, хай би навідався до жінки, яка в березні 1944 року на Холмщині немовлям чотири доби проповзала по мертвій матері й з Божої ласки залишилася живою. Гадаю, вона мала б що сказати нашому президентові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment