Ярослав ДЖУСЬ: «БАНДУРА — ЦЕ СУЧАСНО, СТИЛЬНО І ПРОГРЕСИВНО!»

Ярослав з мамою Наталею Михайлівною

“Моя мета — продемонструвати країні, а особливо молоді, неповторний звук, безмежні можливості, красу та чарівність унікального народного інструмента — бандури”. З таким наміром прийшов на кастинг телевізійного шоу “Україна має талант” бандурист Ярослав Джусь. І йому вдалося довести журі це твердження. Ярослав — у півфіналі проекту.
Лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів, активний учасник багатьох фестивалів, різноманітних заходів, концертів і вечорів у реґіонах України, випускник Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, студент третього курсу факультету “Музичне мистецтво та психологія” Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, композитор-бандурист Ярослав Джусь — гість редакції  “Слова Просвіти”.

— Ярославе, ти народився і виріс у Києві. Бандура — незвичне захоплення для киянина. Як починався твій творчий шлях?
— Те, що я народився в Києві, не має жодного значення. Переконаний, що головне — це виховання в сім’ї.  Бо в кожному від батьків, природи й Бога закладено здібності, головне їх розвинути. Моя мама створювала всі умови для мого щасливого дитинства, хоч у незаможній родині це було зробити нелегко. Коли я народився, вона всебічно розвивала й навчала мене. Продовжує це робити й нині. Тому мої досягнення —  передусім її заслуга.
Моє дитинство припало на початок 90-х. Дитсадочок “Зірочка” при заводі “Арсенал” був єдиним дошкільним закладом столиці, де діточок виховували в українських традиціях. Мама щодня возила мене двома видами транспорту, аби я ходив саме туди.
Згодом потрапив до студії “Оранта”, де навчали образотворчого мистецтва  й народного живопису. Керував студією мистецтвознавець Григорій Мєстечкін. Ми не лише малювали, а й вивчали народні пісні, звичаї. Відтоді малювання і музика стали невід’ємною частиною мого життя. Крім того, мама виховувала мене методою гри. Півторарічним вивчив усі літери, трирічним  почав читати, в чотири — писати.
Тоді ж почалися перші кроки знайомства з музикою. Можливості придбати фортепіано в нас не було, тому першим музичним інструментом був акордеон, з яким я неодноразово ходив колядувати до сусідів на Різдво. У мами прекрасний слух, з дитинства вона співала мені,  навчала пісень і мене. З народження  слухав музику на платівках, знав твори всесвітньо відомих композиторів, сольних виконавців і гуртів. Переконаний, що здобутки сьогодення були закладені ще в дитинстві, ті твори виховували в мені любов до справжнього мистецтва.
Мені здається, що в дитинстві я відвідував майже всі  гуртки, які працювали в Києві. Ходив на малювання, писанкарство, лозоплетіння, орігамі, витинанку, ліплення з глини, танці, аранжування, співи, фотографію, комп’ютерні курси, вивчав іноземні мови…
Також  навчався в музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка, у Київській дитячій академії мистецтв, згодом вступив до спеціалізованої школи з поглибленим вивченням німецької мови та в дитячу музичну школу, яку 2003 року закінчив із відзнакою.
— Коли тебе зацікавила бандура і як виникло бажання професійно опанувати цей музичний інструмент?
— У дитинстві мріяв грати на арфі. Але на ній грають лише жінки, тому мрія так і не втілилася в життя. А про бандуру вперше дізнався у дев’ятому класі, пригадалася дитяча мрія. Дізнався, що це унікальний інструмент, на ньому грають лише в Україні, виготовляють його тільки в нас. Крім того, у бандури безмежні можливості: на ній можна зіграти будь-що, і це звучатиме класно. Вона має справді космогонічний звук, її приємно слухати навіть коли просто торкаєшся струн.
По радіо почув про Стрітівську вищу педагогічну школу кобзарського мистецтва, що в Кагарлицькому районі на Київщині. Навчання в ній стало переломним періодом мого життя. 2008-го з червоним дипломом закінчив цю школу й отримав кваліфікацію “співак-бандурист, викладач бандури та співу, керівник капели бандуристів”. Тепер згадую роки навчання з надзвичайною теплотою. Щиро дякую директорові школи Галині Івановій та викладачам-наставникам — Володимирові Кушпету, Анатолієві Паламаренку, Григорієві Вереті, Василеві Литвину, Наталії Киричевській, Михайлові Нагорному, які навчили не лише гри, а пояснили сутність українського мистецтва, дали розуміння історії, культури, традицій нашого народу.
Мальовнича природа Стрітівки чи не найбільше надихала на творчість. Саме у Стрітівці написав більшість інструментальних творів і пісень для бандури.
— Зараз, як ніколи, важливо популяризувати українську культуру, традиційні музичні інструменти, осучаснювати їхнє звучання. Яким тобі, професійному музикантові, бачиться шлях зацікавлення традиційною музикою широкого загалу української молоді?
— Інформаційний простір нашої країни, на жаль, не сприяє тому, щоб люди слухали українську пісню, музику. Тому часто музикантам і поодинці, й гуртом на щось вплинути важко. Але спосіб такого зацікавлення є. Передусім музичний продукт повинен бути високоякісним, щоб зламати стереотип другорядності української музики. І, звісно, потрібно в будь-який спосіб просувати цей продукт через засоби масової інформації. Саме це і намагаюсь робити в шоу “Україна має талант”.
У своєму “Попурі” я намагався об’єднати всі стилі, вподобання всіх прошарків суспільства і молодіжних субкультур. Воно починалося треком з кінофільму “Реквієм по мрії”, потім — “Yesterday” “Бітлз”, танцювальний хіт “Я — волна”, “Lady GaGa” “Старі фотографії” “Скрябіна”,  “Я так хочу до тебе”, “Океану Ельзи”, “We are the champions” “Квіну” і рингтон “Nokia”. Я готував номер на п’ять хвилин, “переміксував” усе, що є, аби кожен знайшов щось власне і зрозумів, який прекрасний інструмент бандура. Але в ефірі сюжет був змонтований, обрізаний…
— Які, на твій погляд, ключові проблеми нашої держави? Можливо, трохи не за темою, але питання дуже на часі.
— У нас немає державної підтримки української мови. Переважна більшість  інформації — іноземною мовою. Людина освічена може “фільтрувати” цей інформаційний потік. Але коли чужинська мова звучить скрізь упродовж кількох десятків років, навіть освічені люди починають думати нею, поети складають цією мовою вірші й знову все повертається в інформаційний простір. У результаті замкнене коло: яка мова нас оточує, такою ми й думаємо. Тому держава повинна передусім захищати і популяризувати українську мову.
Після виступу по телефону, в есемесках, соціальних мережах навіть незнайомі люди мені говорили й писали, наскільки їм приємно було чути добірну українську мову, українську музику, бачити стильний український одяг.
Крім того, вражає наше “національне болото”. Є багато свідомих, патріотично налаштованих людей, але таке враження, що вони живуть не в сучасному світі. Не розуміють потреби суспільства, як зробити національний продукт цікавим. Ці люди мають величезні амбіції, тож не можуть об’єднатися. У результаті майже нічого масштабного не відбувається.
Але у нас є молодь, яка спілкується українською, бо це їй подобається, яка може щодня ходити у вишиванці, бо це  стильно, слухає українську музику, знає історію, традиції й просто пишається своєю країною.
— Ярославе, ти, певно, вдосталь “натусувався” в молодіжних організаціях і зупинився на якихось власних проектах. Чим займаєшся нині?
— Потрібно просто робити своє діло якнайкраще. Особливо нині. Я ініціював перший молодіжний пізнавально-розважальний проект “Ukrainian Party” — вечірки різножанрової української музики. Презентація відбулася в Криму 2007-го. Тригодинна програма пройшла “на ура” і це — в російськомовному середовищі. Нікого не залишили байдужими забави з конкурсами та іграми, що раніше були невід’ємною частиною вечорниць, цікава інформація про українські звичаї й традиції, музика, поєднана з відеокліпами. Наостанок усі присутні на вечірці отримали mp3-колекцію на згадку.
Я автор соціального фільму для молоді “Україна — це ТИ”, який  був представлений на всеукраїнському фестивалі соціальної реклами “Сильна Україна — 2009”. Це  роблю у молодіжній організації “Щиро ваші”, яку створив  2007 року після того, як закінчив курси Всеукраїнської школи молодіжних лідерів. Створив її саме для підтримки таких заходів, адже всі вони робилися і робляться на моєму й моїх друзів ентузіазмі. Також у кобзарській школі  був два роки головою студентського парламенту, “Молодої Просвіти”, був у місцевій молодіжній організації “Велесич”, яка займалася популяризацією бандури, кобзи.
Окрім цього, створив дует бандуристів “Барви України”, який  активно гастролює на різноманітних вечорах і святкових подіях, виконує музику і класичну, і сучасну, українські народні й авторські пісні та романси.
Із 2009 року — член Національної спілки кобзарів України.
Є люди, які пам’ятають мене змалку і досі слідкують за моїм становленням та успіхами. Людмила Возна, директор дитсадочка “Зірочка”, Тамара Глушенок, викладачка писанкарства в Будинку вчителя, яка мене вчила малювати писанки, і досі радо запрошує на майстер-класи та мистецькі заходи.
— Чим захоплюєшся? Які досягнення маєш? Чим може пишатися твоя мама?
— Музика була не єдиним, що цікавило мене з дитинства. Малювати почав  набагато раніше, і як згадувала мама, все в квартирі, що  бачив, було обмальовано… Маю не один десяток картин, серед яких, зокрема, цикли графічних робіт “Абстракція”, “Птахи”, “Сузір’я” та інші.
Захоплююся дизайном, психологією, фотографією, настільним тенісом і кулінарією.  Граю на фортепіано, гітарі, сопілці, дримбі, кобзі.
Лауреат всеукраїнських конкурсів: “Нові імена України” (1999 р., декоративний розпис, 2006 р., бандура, композиція), “Веселка” (2000 р., композиція), “Майбутнє України — діти” (2002 р., образотворче мистецтво), “Yamaha запрошує” (2003 р.,  композиція), “Калиновий віночок — 2005” (бандура); міжнародного фестивалю “Деснай — 2009” (м. Санкт-Петербург, Росія, номінація “Ти дивись, яка бандура!”). Переможець міського конкурсу на краще написання музичного диктанту (2001 р.); XVI міської теоретичної олімпіади (2002 р.); дипломант Всеукраїнського конкурсу композиторських талантів “Спалахи багаття” (2008 р.); учасник Міжнародного фестивалю до Дня слов’янської культури в Білорусі (2007 р., м. Брест).
Маю іменні творчі стипендії голови Подільської РДА м. Києва (1998 р.), голови КМДА (1999, 2009 р.); автор двох десятків творів для бандури, майже 70 авторських обробок українських народних пісень, стільки само власних музичних творів для фортепіано, романсів і пісень.
І ось тепер — напівфіналіст шоу “Україна має талант”. Я щасливий з того, що бандуру побачив кожен третій українець (а саме така аудиторія, згідно з рейтингами, в цього телевізійного проекту) і став хоч на крок ближчим до наших традицій. Це шоу надихнуло мене на нові ідеї й експерименти. Незалежно від того, хто стане переможцем, знаю, що переможе Україна, адже впевнений, що бандура — це сучасно, стильно і прогресивно!

Спілкувався Євген БУКЕТ

Від редакції. Півфінальний відбір шоу “Україна має талант” відбудеться в прямому ефірі телеканалу СТБ 23 квітня о 20 годині. Голосуймо за справжній талант України — Ярослава Джуся.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “Ярослав ДЖУСЬ: «БАНДУРА — ЦЕ СУЧАСНО, СТИЛЬНО І ПРОГРЕСИВНО!»

  1. Юлія

    Подумати не могла,що молода людина у віці 22 років може мати таку національну свідомість,такий патріотизм,стільки досягнень і ентузіазму.Сказати,що Ярослав просто талант – не сказати нічого!
    Побільше б Україні таких вірних синів!

Leave a Comment