УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО Є, БУЛО І БУДЕ
Василь Старун народився 1953 року в селі Данилівка Біловодського району на Луганщині. Навчався в Луганському педагогічному інституті. Автор книжок “Абетка світла”, “Голос і наголос”, “Калігули”, “За некиївським часом” та інших. 2005 року був висунутий на здобуття Шевченківської премії. Поет з індивідуальним світом буття, постійно експериментує зі змістом, формою та звуковим наповненням. Його вірші асоціативні, з глибоким підтекстом, спонукають до роздумів.
Василь СТАРУН,
с. Данилівка, Луганська обл.
КАПИЩЕ ГЕТА
До столиці з Донбасу і Криму
Розпинаються хижі тенета….
Другорічники нищать країну —
Україну врятують Поети.
Лаври сиплють на пні головаті
Щедро списані “Четьї-мінеї” —
Десь у запічку Нашої Хати
Сплять на покуті — всі! — кочубеї.
Сніг останньої злуки злітає…
Де ж ви, горді Сосюри, Тичини?
Марний Хам, а від пращурів — Каїн:
Два гетьмани — як вічні причини.
Віщі птиці летять до болота:
Гей, Іване, Симоне, Степане!
Дзиґарі — аж по тім’ю долота.
По траві — перероблені сани.
Що схилили чуби москалеві!
Що зігнули коліна “германці”!
Хай дерева постануть сталеві —
Рось не вип’ється ворогом вранці…
А ріка… А Дніпро не вгаває —
Кривоносові сотні за нами.
“Пугу-пугу!” не тільки за гаєм —
У фіналі державної драми.
Від столиці від кону до кону,
Від сакрального капища гета
Розрубаємо п’яту колону
На широкому полі Поета.
П’ється чисте вино до загину,
П’ється біле вино до роздолу —
І ніхто із синів України
Не опустить знамена додолу.
І не буде верховної зради —
Хай розкажуть німі інтернети.
Сніговиці — сніги — снігопади…
Україну врятують Поети.
МНОЖИННИЙ ВЕРТЕП
Розбігаємось. Нитка до нитки.
Так порти пересипані з хмар.
З України — і неньки, й покритки.
З Амазонії — вічності пар.
Прямовисно здіймає вітрила
Мідій плаз піднімає весло:
Віти звіту — розписані крила
Геть на смітник чужий занесло.
Спів посмітюхи в тихі вечері —
Хто апостолам видав ножі
І вогонь розпалив у печері
На твоїм, воронцю, рубежі.
Розбирається Хата на скалки
Розбиваються краплі упрах:
Тіні-тіні — прибиті сакралки
Не народжують душі та страх.
За розписані мапи пообіч
Непорушного требу Дніпра
На усі голоси по утробі
Плаче пташка: зимова пора.
Доки зимно і доти однако —
Звіроферми постануть як стій —
З’їсть іржа, та не всі, акінаки.
Там — дерев непорізаний стрій.
Рій роєнний… Куди вас подіну
Спочивати в дніпрових кутах:
Дам води — і відкриється віну
Оковирний посріблений Дах.
Розбратаємось: кістка до кістки —
Вість до вісті. І — вісь до осі.
Шлях “у греки” первісної тріски,
Блиск зорі на похилій косі.
Марно втрати не кануть у безвість,
І канюк не скричить буревій.
На плотах штормової перезви
Обирається безладу Вій.
Молох тропу пряде без органа
Гребінь чорного схилу озер:
Без Горгони упізнана рана.
Світ не визрів, і колос не вмер.
Мертве коло завершене в крейді.
Віз Праматері котить, мов День,
В Атлантиді в поталому рейді —
Потерчата колишніх “вандей”…
Де я, Мево? Пронизаний простір,
Скитська Ма’ перехожа у степ:
Проти Ночі хай множаться Гості
Досконалі, як грішний вертеп.
БРАТИ НЕЗРІВНЯННІ
Не дійти ще на прощу в некрополь —
Чи то нижній астрал, чи слизький.
Коронована брудом Європо,
Спочиваєш?.. Поцуплено кий.
Він закопаний глибоко в норах —
Через ядерні води, той шлях.
Слово, мовлене високо в горах,
Ні москаль не почує, ні лях.
Вічна карма — свіча непокрита
На пужкім роздоріжжі могил.
Золота вицебенька корита
Сліпить очі, як зоряний пил.
Сніговіє — надія не острів —
Не штовхнути ні човен, ні глад.
Наші кості невиправно гострі,
Як сопілки немилість рулад.
Перекоти від пагорбів плинуть,
Сакви з душами тягнуть на дно.
Зруш камінну хвистку ковилину:
Там — на Сході — клейно і садно.
Лель і Полель — брати незрівнянні
Владарюють без кошика зла:
Назрівають некапища ранні,
Що нам пасія снів привезла.
Метеорними спадками долі —
Дерунами прошитого шкла:
Дим від капища — слід каніфолі
Та струмочками річка текла
По лицю — по Іконі похову —
Перевеслами всипаний клин…
Глянь — і більше не зриш Ієгову:
Тільки коропа згаслого плин.
На сухих берегах Зааралля
Висихає гачок кулунди:
За арканами — краля на кралі —
Сніг вколиханий — соло дуди —
Не кленової, та не з калини:
З перебитих дерев на юрі…
Хатка з ластівки блисками злими
В тій чи іншій триває норі.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
По долинах і горах почвари
Блідо-сині, чи холоду тиск.
В підземеллі зросли яничари.
Тане сонця обламаний диск.
Об’їдають вкраїнські печалі,
На могилі Шевченка — тусня.
Якорі не впадуть на причали…
Рідна земле, — з півночі і дня —
Хто подасть до вирійності місце
Під колючими зливами зір?
Сто коліс — і одне околісце
Від Джеркола осивілих пір.
Буде Суд хробакам позолоти —
Окайданені душі м’яти.
Хай продажні мойсеї і лоти
Ахіллеса не дійдуть п’яти.
Ні погорди, ні мислі, ні твані
Не уплинуть в скрижалі рясні.
Бог Гатила зорить від Тамані
І дощі посилає скісні.
І грозові лежать перевали,
І німі відтупцьовують борг:
Вас не били, та ще й не карали —
Але з Бугу виходить вже Бог.
З безіменних струмків — з-під каміння
Поціляє Георгій мару…
Поставай на куру, Покоління,
Доки Слово здирає кору.
Жаб’ї лахи — москаль наративу —
Ластоногі, булькаті, як дим.
Не сакму засіваємо Диву —
Та страму над паланням родин.
Роде праведний, дай мені сили
Перейти через сучі торги.
Мало, мало це сміття косили
Від Зеленого Клину й урги.
Ураніти — чіпкі потураї,
Замість мозку — холодні світи.
До столиці мізерної Праї
Не дошкрябкають наші свати.
Малороси! Поріддя юдове!
Бог зневіру й покару вам дав:
З перетоку до чорної крови
Тільки корінь чорнобиля мав.
Чорні вершниці апокаліпту
Дочекались на Божий вердикт —
Ополіскувач Волі і дипту,
Перевершений горват і пикт…
Все впаде чорним полозом Таро —
Та дрібні камінці та окови:
Мати Покрово — Темная Хмаро —
Плащанице Вкраїнської Мови.
БІЛІ МЛИНИ
Каже борошно: в морі потонем.
Каже млин: перемелемо трут.
Каже шлях: перевеслимо гони.
Каже син: розламаєм редут.
Хай гудуть, побиваючи руки,
Поїзди невагомі, як пух.
І слова вже останньої злуки
Нам влітають до сховищ і вух.
Вернісаж зачиняється Сміли,
Майорить прапорець Чигрина.
І не чорний, а радісно білий
Світ Дніпра по тобі вирина.
Не питай, чом земля пропадає
Через сито на денце жури:
Пропілеї нам ворон згадає,
Ніби сива задуха гори.
Гори шламу накидає вітер —
Море цілих дзеркал в ожеред.
Камінь згаяний буде горіти
За вождями колючих верет.
Ворожкі сціпіони провидця
Промовчать по усюдах, мов дерть:
В берегах безіменного кривдця
Україну не висліде смерть.
Наративи набамка відлига,
Ніжні проліски знизу ідуть.
Відмолили гріхи… Наша змига
Серед ночі намацує путь.
І вожді чужоріддя та збочень
Пропливають верхами токів.
Жнив холодних засипані очі
Потрапляють у недуг підків.
Зійдуть сиві мандрівки порогом,
Як останні впадуть рубежі.
Зачиняйте віконниці з Богом:
Не вагайтесь — до Слова біжіть.
СТРОФИ БРЕЙГЕЛЯ
В горінні строф та перевесел
Добробут скоєний та страх.
Перевелись пружкі колеса
У спорожнілих таборах.
Шматки золи — смоли — когорти
Безокий звір на прапорці
І спротив синьої аорти,
І рівноскладені пірці.
Лежачих риб летких конвалій
У непросвітних гомонах.
Змести сніги на перевалі,
Та не Тебе в хороших снах.
Вони на мент не відпускають
На потеплінні загорож,
Коли скажу: “Безмежно каюсь”
За ґратами чіпких порош.
Стрим барабанний ліг на плечі,
Чіпка трава рве тілеса.
І чорні безіменні печі,
В яких вся ожеледь згаса.
Не те що Іскра — скалка бита
Приходить скаканкою свят:
Вошивий світ іде від брита
Мовчати — кликати — і звать.
Дзвінок машини часу тане —
Та не прикопує метал:
Смак забувається катрана,
Як вийде голос на портал.
Як голови заб’ються в нори —
І тільки хвіст по вітру тне.
Моя Вкраїно неозора,
Знак Піта Брейгеля мине.
Почвари Босха і Ель-Греко
Впадуть в провал на мілизну.
За все життя скрипкову деку
Я з рук жіночих не візьму.
Ніяких благ і жодних премій
Не стане вимовити жаль.
У чоловічому гаремі
Ніким не списаний скрижаль.
Стенання Матері — не з болю,
Що від пігмея йде, як блаж.
Я буду терзаний з Тобою
І перекинусь на колаж.
Клужкі світлини — поторочі
Прочитано літопис-згар.
Заглянь потому бідним в очі
У потаємних схронах хмар.
Меткі вужі, між ними Осінь —
Осанна героїчних вад.
Аж на останньому покосі
Не мертвий і не ніжний лад.
Люд вицвілий, та взеленілий.
Іди віки — один гарай:
Не в пагорбах долини Нілу
Поет врятує рідний край.
