КАЗКИ ЗІ СТАРОГО МЛИНА

Друзі, літератори, односельці часто його називали наш Андерсен. Наприкінці 1930-х одна з українських газет написала: “Західноукраїнські письменники світять людям словом, як місяць і зорі темної ночі, як от Улас Самчук, Сергій Даушков”. Саме оте порівняння з Уласом Самчуком для Сергія Даушкова стало за радянської влади фатальним. Його творчість замовчували. А нині гарною пам’яткою про Даушкова, хай уже майже два десятиліття по його смерті (помер 1991-го), став вихід книжки “Казки старого млина” (м. Кременець, “Папірус”).

Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.

— Сергій Даушков — унікальне явище в українській літературі, — розповідає письменник Микола Пшеничний, завідувач відділу науково-освітньої роботи Державного історико-культурного заповідника міста Дубна, де створено особистий фонд Сергія Даушкова. — Ще “за Польщі” він друкувався у багатьох часописах. Загалом написав більше десяти романів і повістей, які залишились у рукописах, а також понад 250 казок. Це десять зошитів із назвою “Казки старого млина” та ще вісім зошитів “Волинських казок”. Це справжнє джерело народної мудрості. Деякі казки спроектовано на нинішній час. Чотири казки видрукували окремою книжечкою “Циганські ліки” у дубенському видавництві “Незабудка” (1992). Це стало першою спробою “реанімувати” Даушкова як прекрасного казкаря. Мені вельми приємно, що я був редактором цієї книжечки.
Згодом письменник, краєзнавець із Кременця Гаврило Чернихівський надрукував фольклорні скарби, збережені Сергієм Даушковим, у газеті “Діалог”, всеукраїнському часописі “Друг читача”, у літературно-мистецькому альманасі “Курінь” тощо. Нарешті вийшла книжка “Казки старого млина”, про які Сергій Даушков, до речі, писав: “Мій батько був робітником у млині, а там завжди людно, особливо в “хатині” — кімнатці, де завізники дожидали своєї черги. Люди тулилися до гурту і тепла. Тут постійно горів вогонь у печі. Сидять довкола діти, дядьки, молоді чоловіки. У кожного своя робота. Цей із лика плете постоли. Інший шиє рукавиці, а той — оброть на коня. Ось старий чоловік на дерев’яній шпичці припікає шматок сала, щоб з’їсти з хлібом. Там, у кутку, інший набиває люльку. Котрийсь із дядьків розповідає казку — веселу, смішну, цікаву. Між слухачами і я, малий хлопчина…” Ось так починалося млинарське казкарство Даушкова. Вірю, що це лише початок відродження великої казкової спадщини.
— Цікаво також, що вперше на літературній ниві Сергій Даушков заявив про себе історичною повістю “Опанас Тятива”, опублікованою у Львові 1932 року, — продовжує розмову письменник, проректор Національного університету “Острозька академія” Петро Кралюк. — Це твір історичного характеру, де оповідається про ординські наїзди на Кременеччину. Опісля (1936-го) Даушков видав “Опанаса Тятиву” в авторській редакції з назвою “Було колись”. Щоб зібрати стартовий капітал для видання, автор продав частину господарства. Повість швидко розійшлася. А Даушков, окрилений успіхом, видав книжечки-метелики. Водночас працював над продовженням повісті. Це мали бути окремі твори — “Хмара надходить”, “Кровавая слава”, “Серед руїн”. У рукописі зберігся лише перший із названих творів.
Написав Даушков і романи про події Першої світової війни — “Трилогія крові”, “Волею Дажбога”, “Проклін”. На жаль, ці твори не збереглися. У 1930-ті письменник виношував план видати свої казки (радше це притчі, філософські новели), але Друга світова перекреслила ці наміри.
Письменник зазнав переслідувань німців, викладав у підпільній школі підстаршин УПА, потім його мобілізували в Радянську армію. У повоєнні роки працював на різних роботах — учителем, поштарем, продавцем. Пізнав “достоїнства” радянської в’язниці.
На схилку літ йому не дали навіть скромної пенсії. Жив у великій скруті. Від голодної смерті його рятував невеликий городець біля хати й ліс, де збирав цілющі трави, які на базарі продавала дружина. Попри такі умови, продовжував писати. Пропонував деякі твори видавництву “Каменяр”. Однак їх не взяли — біографія автора “не та”, до того ж, його твори не відповідали канонам соціалістичного реалізму. Так і помер Даушков, залишивши після себе неопубліковані рукописи.
— Моє перше знайомство із Сергієм Даушковим було заочним, — згадує добрий приятель казкаря, літератор з міста Дубна Микола Денисюк. — Якось у селі Мала Миколаївка, де я працював завідувачем бібліотеки, завів розмову про книжки односелець Олександр Мандзюк. Каже: чи не буває в бібліотеці таких читачів, які читають від дошки до дошки, а посередині нітрошки. Про таких, мовляв, писав колись Сергій Даушков. “Бувають, — відповідаю, — а ось хто такий Даушков, не знаю”. — “Як не знаєш? Та він же через наше село велосипедом на роботу до Смиги їздить”. На сільській дорозі, перепинивши велосипедиста, я й познайомився із Сергієм Юхимовичем. Точніше, познайомила і поєднала нас любов до літератури, бо тоді й сам “пописував”.
Пам’ятаю: одного разу Сергій Юхимович поскаржився мені на львівське видавництво “Каменяр”, де давно лежить рукопис його книжки. А на додачу гірко посміхнувся: “Отож, Миколо, доводиться доносити свої твори до читачів самотужки, довгими вечорами читати сусідам написане”.
На жаль, письменник так і не побачив своїх казок окремою книжкою, але, на щастя, український читач отримав нагоду спізнати ці прекрасні твори. Вони і для дітей, і для дорослих. І в них, як на диво, все справджується.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment