СИГНАЛИ ТРИВОГИ ІЗ ЗОНИ ТУРБУЛЕНТНОСТІ

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

I
Початок дев’яностих — Щербак у політиці.
Тоді в московській “Литературной газете” з’явилася його стаття “Чому я перестав бути письменником?” Посилаючись на домежну заанґажованість у громадській та політичній діяльності останніх літ, що не лишає йому вільного часу для усамітнення, без якого літературної діяльності просто не уявити, автор водночас зізнається: “Є причина ще глибша, потаємніша, що примусила мене відкласти перо вбік і з головою зануритися в темний вир політики… Причина ця — глибоке розчарування в літературі взагалі, а в романно-белетристичній формі прози — зокрема. Розчарування в здатності літератури хоч якось вплинути на хід життя, на долі людей, на моральне обличчя людини, особливо сьогодні, в епоху всевладдя телебачення. Всі раціональні схеми просвітників, які вірили в месіанське призначення літератури, і педагогічні розрахунки “інженерів людських душ” — все впало водночас у пекло XX століття: велике безсилля літератури гостріше за все відчувається в країні, що явила світові Гоголя, Достоєвського, Толстого, Чехова — і стала пристановищем червоних бісів, які дуже швидко, ефективно і надовго знищили християнську мораль, добро і милосердя”.
В Україні — будьмо відвертими! — ефект позитивного впливу літератури на суспільство також знижено майже до нуля. Вона в найсміливіших мріях не може претендувати на роль володарки дум і почуттів. Література, на превеликий жаль, уже не є активною дійовою особою на кону життя. Її слово десакралізоване й змарґіналізоване. Прийшли нові пророки, принесли нові — часто фальшиві! — цінності, на інше взоруються ті, хто мав би — за нормальної логіки розвитку подій — бути читачами літератури. Хам і Шустер сформували канон дурноголовства, цинізму й безмежного лукавства. А поряд із цим — порногламур для естетично недорозвинених.
Журналістка розмовляє з депутатом Верховної Ради СРСР Юрієм Щербаком: мовляв, його натурі властивий потяг до ризику. “Тривалий час ви як медик працювали в лабораторії з боротьби з особливо небезпечною інфекцією. Бували не раз там, де спалахували вогнища чуми і холери… Теперішня ваша депутатська і загалом політична діяльність — досить ризиковане заняття”.
Щербак відповідає, що політична діяльність майже у всі часи, в усіх країнах була ризикованим заняттям, адже завжди в політичній діяльності присутня драматургія зіткнення різних сил, різних політичних думок, а особливо ж — і це не на останньому місці! — зіткнення характерів, амбіцій та приватних інтересів. “Так чи інакше, йдеться про владу, а боротьба за владу — заняття завжди небезпечне, бо завжди є опозиція будь-якій владі. Це заняття вдесятеро небезпечніше у нашій країні, яка вихована на традиціях тоталітаризму, в країні, де фактично впродовж століть не знали демократії, демократичних інститутів і традицій”.
Кореспондентка говорить про те, що вчорашнє суспільство постійно відтворювало людей, які не знають свого місця, не мають уявлення про “сродну працю” (Сковорода) й запитує: чи ви впевнені, що, пішовши в політику, “знайшли саме своє місце”? Абсолютно резонне питання в нашій українській ситуації, де, мов у перші роки після жовтневого перевороту, в різних галузях діяльності, наче сарана, опосіли чільні місця люди часто з абсолютним ступенем невігластва в тій чи тій галузі або й без жодного натяку на якусь спеціальну освіту. Таких бачимо на державних посадах, у парламенті, в бізнесі. Саме кадри — керівні — найслабша ланка в нашій державі, сказати б, невиліковна ахіллесова п’ята ось уже протягом двох десятиліть. Мені довелося бачити деяких представників нашого дипломатичного корпусу — і було соромно за Україну, що вона послала за кордон представляти державу таких карикатурних і багато в чому анахронічних індивідів. Щоденно з екрана телевізора, який невтомно проводить дебілізацію і зомбування суспільства, бачимо ці інтелектуально не перетруджені парсуни, чуємо дикий волапюк, що ним афішують свою дрімучу й агресивну темноту ці господарі життя, яких кримінальні й бізнесові клани замасковані під політичні партії послали представляти себе у владі.
Тому, хто не знає Юрія Щербака, може бути дивно, що він опинився на своєму місці, ставши депутатом ВР СРСР, а потім “екологічним” міністром, Послом України в Ізраїлі, згодом у США, тоді — в Канаді. Хоч і говорив не в одному інтерв’ю, що його переслідували запитання до себе, чи він своєю справою займається, однак саме такі сумніви у беззаперечно багатогранних натур свідчать передовсім про виняткову відповідальність, самовимогливість і чесність перед собою. Щербак був справді повноцінним послом.
Про це свідчать результати його діяльності в таких (сказати дуже складних — майже нічого не сказати!) країнах як Ізраїль та США. Мені здається, що саме медична служба підготувала Щербака до цієї ролі. Передовсім службова дисципліна й здатність колосальної самомобілізації, винесені з тих років, стали тут у пригоді. Далі — звичка працювати системно й визначаючи пріоритетні проблеми та ще плюс готовність до щоденної роботи (Щербак писав про те, що встановив у посольствах, де він працював, залізний порядок усе реєструвати, надавати докладні звіти, а не відписки, як це часто практикують; він вимагав од усіх педантичності, якою відначається сам).
Не можу тут утриматися від такого відступу. Буваючи неоднораз у Канаді, спілкувався “по службі” з нашими послами, генконсулами й консулами. І часто виникало відчуття сприкрення чи ніяковості від їхньої незграбності в роботі, елементарного невігластва в усіх гуманітарних питаннях — інколи здавалося, що вони не мають жоднісінького уявлення про те, яку країну представляють.
У Канаді я мав змогу спостерігати діяльність і посла Щербака. Бачив його на різних культурних заходах. Бачив, що він комфортно почувається в тій атмосфері. Це було справді серйозно. Я запитував виконавчого директора Освітньої фундації Петра Яцика Марка Стеха, яка англійська в Щербака. І Стех сказав: він приємно подивований багатим лексичним запасом, а також складними конструкціями речень посла. Будьмо відверті, посол-інтелектуал — це для України справді рідкість.
Розумію, що амбасадор Щербак був амбасадором загалом до Канади, а не до тамтешньої української діаспори. Та все ж багато про що свідчить така подробиця. Він здобув у тамтешніх українців найвищий авторитет з усіх наших послів. Потверджую це з усією відповідальністю. Таку оцінку його довелося чути від керівництва Світового Конґресу Українців, Конґресу Українців Канади, Світової федерації українських жіночих організацій, а також від найвідоміших українців Канади, як, скажімо, Петро Яцик, Ераст Гуцуляк, Євгенія Пастернак, Костянтин Темертей.
Його книжка “Україна: виклик і вибір” завершується розділом із такою промовистою назвою: “Україна — початок історії”, в якому автор, покликаючись на досвід країн Центральної Європи, що виникли в результаті Першої світової війни (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехословаччина), пише, що для формування всіх складних інститутів державності потрібно принаймні два десятиліття. І це за умови реальної національної консолідації та ще такого важливого фактора, як сприятливий економічний розвиток.
Оглядаючи український шлях, зіставляючи його з пройденим названими попереду країнами, Щербак висловив припущення: для повноцінного формування нашої державності треба ще півтора десятиліття. Тобто “зріла Українська держава може з’явитися на Європейському континенті в післямайбутній час”. Автор наголошує: разом із процесом розбудови держави, формуванням усіх її структур відбуватиметься — неодмінно повинен відбуватися! — складний процес пристосування держави до того, що узагальнено називається глобалізацією.
Як це завжди спостерігаємо в Щербака, він системний у викладі “домашніх завдань” для української влади й українських громадян на шляху в майбутнє. Чи не найголовніше з них — знищення верховної влади пострадянської бюрократії над бізнесом, що нарешті уможливить реальне існування економічної свободи й покладе край тотальному державному рекетові та стимулюватиме економічне зростання. Завдяки цьому в Україні складеться середній клас, що є реальною державоцентричною силою в багатьох країнах. Додам до того, що саме середній клас у всьому світі дає зі своїх рядів національного інвестора національного виробника, культури, книговидання тощо. Середній клас — вартовий економічної свободи і всіх інших свобод, один із гарантів існування демократичного суспільства, яке регламентує владу, ставить її в рамки закону. Побіжно звернувшись до цієї теми, Щербак також ґрунтовно “прописує” її, хоч і пише, що не ставив собі за мету говорити про внутрішню українську політичну реальність — про конфлікти амбіцій владоможців, зради, кримінально-політичні групи, мафіозні методи боротьби, тотальну корупцію тощо. Книжка — про інше.
Про те, які іспити ставить глобалізований світ перед молодою Українською державою. Але в епілозі книжки — пролог (можливо, навіть на той час не усвідомлюваний самим автором як пролог) до майбутньої, яка мала народжуватися разом із цими гарячими подіями і колізіями, що розпочалися за рік після появи цього видання, яке побачило світ у видавництві “Дух і літера”.
В епілозі Щербак наводить таку формулу видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна: “Явище, що належить малому часові, може бути суто негативним, лише ненависним, але у великому часі воно амбівалентне і завжди любе, як причетне до Буття”.
“Малий час” України, діагностує Щербак, — це неймовірна концентрація таких негативних і ненависних явищ, народжених безмежним брудом нашої політичної кухні, активною присутністю на сцені сучасності монструазних реліктів нашої історії. Усе це — окрема тема, яку треба “прописати” із Щербаковою фундаментальністю і ретельністю. Оглядаючись на щойно закінчену книжку, він пояснює: “Я ж думав про “великий час України” — коли другорядне відокремиться від головного, піна — від чистої течії, інформаційне сміття — від подій по-справжньому визначальних. Ця книжка сповнена сподівань на те, що настане великий час України. Правителі та кліки, що їх оточують, приходять і відходять, а Україна залишається”.
Він апелює до історії й економічного досвіду постсоціалістичних країн Східної Європи, а також до латиноамериканських держав, азійських Таїланду й Філіппін, наголошуючи на тому, як затято борються вони за місце під сонцем, виборюють інвестиції, модернізацію своїх економік, участь у різних інтеграційних об’єднаннях. Нам до такої динамічності, на жаль, дуже далеко.
Замість боротися, змобілізувавши волю, ми нарікаємо на злих воріженьків, намагаємося виблагати пільгові тарифи у світових перегонах, де владарює лиш імператив безжальної боротьби щохвилинної конкуренції всіх з усіма. Ми ніяк не хочемо збагнути, що безплатно нічого нікому в цьому світі не дається. “Здіймімо голови вище власних патріотичних пупів”, — закликає Щербак, — і затямимо ці жорстокі істини. У світі є так, як є, а не так, як нам хочеться. І нарікати з цього приводу просто непродуктивно. За словами Щербака, українці — народ не кращий і не гірший за інші європейські народи. Твердження про меншовартість українців такі самі безглузді, як і мегаломанські амбіції, породжені дрімучою провінційністю й темнотою.
Як відомо, говорячи про щось, ми — передовсім і значною мірою — говоримо про себе. Тому всякі висловлювання про український народ (дехто договорився до того, що ми — якісь “креоли”, “аморфне уересерівське населення” і т.ін.) характеризують самих мовців, з-поміж яких чимало звичайних українофобів або доморощених — часто грантоїдних “общєчєловєков”, які ладні зі штанів вистрибнути, аби лиш одхреститися від своєї належності до цього неєвропейського “піпла”.
“Український народ існує — але не як вигадана, міфологічна спільнота (ідеальна чи, навпаки, всуціль прогнила), а як складне, неоднорідне, суперечливе національно-соціальне явище — не біле і не чорне, не позитивне і не негативне”, — пише Щербак. Як і кожен народ, він має власний канон святих і великомучеників, убивць і бандитів, героїв і зрадників — перефразовує Щербак слова Зеєва (Володимира) Жаботинського. І закликає нас не драматизувати ситуації, враховуючи те, що історія України як політичної нації, як національної держави, за суттю, лише розпочинається. Й ефектно-парадоксальні вердикти на взір Френсіса Фукуями про “кінець історії” не мають до нас стосунку. То лише теоретизування, щось на взір шахових головоломок.
Схоже, що тоді Щербак був значно оптимістичніший, аніж сьогодні: “У тому нескінченному, безупинному потоці подій, який зупиниться лише разом з загибеллю планети, світ, Європу й Україну чекають ще конфлікти, зіткнення, кризи і мутації; але віримо в те, що XXI століття стане віком утвердження України, часом її матеріального і духовного відродження. Адже ми — молода держава, у нас усе попереду…”
Відома історія про те, хто такий песиміст і хто оптиміст. Перший, дивлячись на склянку з водою, оцінює бачене так: склянка — напівпорожня. Другий — вона напівповна. Ні той, ні той не переінакшив факту. Різниця в рецепції, продиктованій особливостями індивідуальної візії й психіки. Щербак апелює до таких фактів. Хто 1981 року — в час торжества тоталітарного маразму — міг подумати, що вже тільки через десять років розвалиться Радянський Союз і з’явиться незалежна Україна?! Цього не передбачила жодна прогностика і жодна футурологія. Навіть глибокоедуковані й поінформовані американські аналітики-совєтологи не подали жодного натяку на саму можливість ось такого фіналу десятиріччя.
1934 року комуністи знищили Михайлівський Золотоверхий собор, вважаючи, що назавжди викреслюють його навіть із пам’яті Києва і народу. А поминуло трохи більше півстоліття, й постав на своєму місці дивотвір золотобанного Михайлівського. А хто повірив би, що на цій землі, ґвалтованій атеїзмом, у столиці посттоталітарної, постатеїстичної держави, промовлятиме до народу Папа Римський, який виголосить (українською мовою) благословення Україні? До речі, понтифік сказав про те, що видіння, яке мав тут апостол Андрій Первозванний, стосується не тільки минулого, а й майбутнього народу.
Книжкою “Україна: виклик і вибір” Щербак підсумовував той період своєї біографії, який розпочався з його рушення в політику й завершився поверненням до Києва.

II
У передмові до цієї книжки він пише про відчуття гострої самотності, яке охопило його після повернення з Канади. За роки перебування Щербака послом у різних країнах (додому тоді щастило вириватися зовсім ненадовго) чимало тутешніх деталей побаченого не фіксувалося й не узагальнювалося. Всю увагу поглинали суто службові справи. Тепер же все різко увиразнилося.
“Ми повернулися в нову країну, в інше місто. До Києва, в якому вже не було Г. Кочура і М. Амосова,       Є. Гуцала і В. Дрозда, І. Молостової та Г. Якутовича, Я. Стельмаха й      О. Данченка, Г. Кіпніса та Г. Логвина. Міста, в якому вже не жив мій старший брат Микола — унікальна особистість, великий вчений-зоолог, еталон порядності й відданості Україні”. І це — не тільки зміна поколінь, природна вичерпаність життів людей, що їх не стало. Це й дочасні втрати, інакше не назвеш смерті “сусідів” Щербака по літературній генерації або ж загибель в автокатастрофі Ярослава Стельмаха. Виникало враження, що конвеєр смерті в такі руїнні часи особливо прискорюється.
Дивне, мабуть, геть незвичне для нього, неприродне відчуття після життя в шаленому темпі. Час ніби зупинився.
Куди себе подіти?
Щербак із його великим політичним і дипломатичним досвідом виявився керівництву держави не потрібним. А оскільки він не входив до жодної партійної кліки, то й вони теж не поспішали анґажувати його до своєї діяльності.
За логікою тодішніх обставин, на Щербака чекала роль такого собі дипломата-емерита, який може оселитися десь на дачі, якнайдалі від мирської метушні, щоб відпочивати від трудів праведних і лише вряди-годи над’їздити до котрогось із університетів, який упряже його (на півставки) читати лекції на теми, пов’язані з дипломатичною діяльністю. До речі, його таки запросили читати лекції в “Могилянку”. Це сталося тоді, коди з’явилася друком його книжка “Україна: виклик і вибір”, присвячена перспективам України в глобалізованому світі XXI століття.
Хтось на місці Щербака почувався б здеморалізованим од своєї незатребуваності. А він одразу знайшов собі “нішу”. Газета “День” одержала в його особі свого чи не найцікавішого автора. Редакція, мов той рибалка з відомої казки, впіймала золоту рибку. Матеріали, що їх почав писати для “Дня” Щербак, — це політичні коментарі, у яких неодмінно є діагноз, аналіз, прогноз, інтелектуальна рефлексія. А воднораз — це і політичний щоденник з елементами особистого щоденника. Є там мемуарна розкутість. Є яскраві репортажні епізоди, миттєва фотографія. А ще є те, що дуже рідко можна прочитати в такого характеру публікаціях: передісторія питання, що стало темою виступу, ретельно зібрана й неупереджено проаналізована емпірична база, що стоїть за тим чи тим явищем. І, звичайно ж, проблемна інтерпретація фактів. Його політичні гіпотези справді цікаві, за ними — логічно послідовні, обґрунтовані мотивації. Вже не говоритиму про те, наскільки обізнаний Щербак із виступами політиків і політологів в англійськомовній, польській чи російськомовній пресі — його матеріали рясніють посиланнями на найсвіжіші там публікації, полемікою з ними. Добре знаючи політичну “кухню” й багатьох дійових осіб політичного театру, він легко діагностує блеф (без нього політики просто не буває), акцентує на підтекстах різнохарактерних, почасти, здавалося б, суто ритуальних спічів, і щоразу своєрідним рефреном у Щербака проходить мотив геополітичних інтересів та апетитів держав. Про останнє в нашій пресі або зовсім не говориться, або ж говориться без належної аргументації, а тільки риторичними загальниками. Отже, діагноз, аналіз, узагальнення, прогноз, рекомендація…
“Україна в зоні турбулентності: демони минулого і тривоги XXI століття” має таке жанрове визначення: “Роздуми. Порівняння. Передбачання. Статті. Виступи: 2003—2009 рр.” Хронологічно все це з’являлося вже після опублікування книжки “Україна: виклик і вибір”. Автор згрупував матеріали в сім тематичних розділів, логічно структурувавши все те розмаїття геополітичних концепцій, історичних екскурсів, коментарів із різних приводів, різномасштабних контекстів.
Отже, влада минулого над сучасним. Міфи та реалії національної історії. Демони зла в українському суспільстві. Страх Голодомору в генетичній пам’яті народу. Деміфологізація радянської історії. Глобальні загрози XXI століття в українській проекції. Коментар до геополітичних мотивацій інших держав. Україна та Європа. Україна і США. Україна та її влада. Україна та її людина. Імперський експансіонізм і клептократія північного сусіда й загрози нашій державності та національній ідентичності.
Майже щоразу Щербакові доводиться звертатися до передісторії тієї чи тієї теми, актуалізувати історію, піднімати різноманітний — політичний, економічний, культурний — матеріал, який виструнчує та збагачує мотиваційні побудови, надає конкретики безнадійно абстрактним моментам.
Українські реалії різного строку давності, прописані зі страхітливою статистичною докладністю, вражають. Невипадково світова преса називає те, що відбувається в Україні з Україною, африканізацією. Кримінал окупував нашу реальну економіку й не збирається випускати її на волю. У нас неможливо провадити легальну підприємницьку діяльність так, як у цивілізованому світі.
Влада й кримінал (часто важко розрізнити, де закінчується одне й починається друге) перманентно переслідують підприємців, шантажуючи “не своїх” і фаворизуючи, нагороджуючи щедрими преференціями “своїх”. Знову й знову авторові доводиться говорити про нецільове використання зовнішніх кредитів і бюджетних коштів, про їхнє системне розкрадання. Рядовий громадянин України навіть не підозрює того, що понад половина грошей у державі ходить “у тіні”. Що посади й нагороди продають. Що всякі рейтинги найвидатніших підприємця, аграрія, мера, мецената і т. ін. — майже аукціони: усі ці звання надають тим, хто більше за них заплатить.
Щербак не претендує на лаври памфлетиста чи фейлетоніста й не зупиняється докладно на таких потворних явищах “роздубови держави” (попередній “пасаж” — конкретизація автора); Щербак узагальнено мовить про гнітючий клімат у суспільстві, про метастази в ньому агресивної аморальності, що лякає весь цивілізований світ і здеморалізовує нормальну людину. Це також свідчення деградації нашої державності, загроза національній безпеці України.
Кожен, кому доводиться часто літати на далекі відстані, стикався з цим неприємним явищем: турбулентність. Спокійний комфортний політ понад хмарами раптово уривається тривожним, натужним вібруванням усього літака, коли здається, що він може не витримати й розсипатися в повітрі на найдрібніші частини. В декого з тих, хто це пережив, з’являється фобія, пов’язана з авіапольотами.
Україна — велетенський лайнер, що потрапив у зону турбулентності, яка стрясає літаком, перекреслює безпеку польоту. Як писав Микола Вінграновський, “І кожна мить загрожує падінням”. Такою місткою метафорою узагальнено зміст цієї книжки. Щербак подає голосний сигнал тривоги. І стосується він усіх на борту літака. А хто як зреагує на той сигнал — то вже інше питання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment