ШМАТ МОГО ЖИТТЯ

Микола ЦИВІРКО

У середині 90-х років минулого століття, коли слова “демократія” і “гласність” викликали в українців у кращому разі іронічну посмішку, робітник заводу “Арсенал” Валерій Кравченко, автор роману “Дорога в дисиденти” (К.: “Євшан-зілля”, 2008) створив громадську організацію з дивною назвою — “За реабілітацію “першотравневої двійки”. Дивувала не мета організації — повернути добре ім’я і віддати належне сміливцям, які 1 травня 1966 року підняли над дахом Інституту народного господарства у Києві синьо-жовтий прапор, а те, що її фундатор і очільник вірив, що здолає потужні бюрократичні мури пострадянської України.
Роман “Дорога в дисиденти” багато в чому автобіографічний. Як і його герой Віталій Романчук, Валерій Кравченко, уродженець Узбекистану, мало не в генах мав інтернаціоналізм у найконсервативнішому його розумінні й комсомольсько-комуністичні переконання, і, головне, віру, що чесною і сумлінною працею можна багато чого досягти і стати одним із реальних будівників комунізму. “Я там, где ребята толковые, я там, где плакаты: “Вперед!” — це співалося про нього і про таких, як він.
І ось Віталій (герой роману Кравченка) разом з іншими хлопцями зголошується після служби у прикордонних військах поповнити овіяний легендами трудовий колектив заводу “Арсенал”. Усе нібито відбувається за звичним на той час сценарієм. А перші ознаки “нестиковок” слова і діла, подвійних стандартів, цинізму юнак сприймає не інакше, як деякі окремі негаразди, яких треба позбуватися, “щоб пливти у революцію далі”. Проте еволюція поглядів молодого будівника комунізму почала стрімко випереджати цю революцію (от парадокс!). Чи кількість перетворилася на якість, чи не зовсім типовим виявився цей будівник, та тільки збагнув він напрочуд швидко, що корінь зла не в “окремих, певних”, а в самій системі, фальшивій і нежиттєвій ідеології.
Письменник-правозахисник реалістично показав цю еволюцію, а водночас — і побут молодих робітників того часу, тихі жахіття робітничих гуртожитків, цинізм і розпусту радянської молоді.
Книжка — новина для нашого читача, але не для самого автора. Адже писав він її “ще тоді”. І писав російською (чому — див. вище). “Для мене це ще й пам’ятка, документ, шмат мого життя, — пояснює Валерій. — Хай уже буде таким, як є”. Не погодився навіть відредагувати і передати українським алфавітом фрази й репліки, які деякі персонажі виголошують розмовною українською або суржиком. Що ж, може, й у цьому є сенс. Зрештою, один із рецензентів — відомий в Україні й за її межами Михайло Горинь — звернув увагу не на ці дрібниці, а на потрібність твору для обґрунтування дисидентського руху в СРСР і доведення того, що він був не лише інтелігентським.
Дорога в дисиденти… А дорога в борці за незалежність України, її національне відродження залишилася за межами роману, хоч сам Валерій Кравченко її успішно і з честю здолав. Тому — далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment