Анатолій КОЦЮРУБА: «МЕЛОДІЯ, ЗАКОДОВАНА В СЛОВІ»

Анатолій Коцюруба народився в селі Деньги на Черкащині. За фахом хімік, старший науковий співробітник відділу молекулярної біології Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. За покликанням — автор і виконавець пісень. У його доробку понад 30 000 творів на слова українських і закордонних поетів. Анатолій Вікторович стверджує, що коріння його генеалогічного дерева по материнській лінії сягає династії Рюриковичів. З маминого роду і Сергій Шелухін — поет (псевдо  Павленко), музикант, правознавець, автор історичних досліджень і монографій з давньої історії України, генеральний суддя УНР, член Української Центральної Ради. Одна з гілок батьківського роду подарувала Петра Ніщинського — українського композитора, поета-перекладача.

— Пане Анатолію, Ви успадкували співочі гени далеких предків. Коли ж кандидат біологічних наук відкрив у собі музичний хист?
— Вісімнадцятилітнім я пережив тяжку травму. Кілька днів лежав непритомний, коли ж опам’ятався, то пообіцяв Господові присвятити себе якійсь богоугодній справі, але довго не міг визначитися. Закінчивши хімфак Львівського державного університету, вчителював спочатку в селі Степок на Житомирщині, згодом у містечку Красному на Львівщині, де жили батьки. Багато душі віддавав дітям, гадав, що це і є моє покликання. Та якось 1972 року їхав у поїзді й несподівано написав пісню. Зрозумів: це саме те, чого підсвідомо прагнув.
1975-го вступив до аспірантури і переїхав до Києва. Вдень займався наукою і шукав поетичні тексти, а вночі їх озвучував. Перші пісні були найліпшими, на жаль, я їх тоді не записував. Минув час, втраченого не відтворити… Поезія покликала мене. Народилися пісні на слова Г. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Олеся, П. Тичини, Оксани Лятуринської, Ліни Костенко, В. Стуса, В. Герасим’юка, І. Римарука, В. Шекспіра, Б. Пастернака, Юнни Моріц, О. Кушнера й інших. Найдавніші тексти сягають кількох тисячоліть, серед них є й українські дохристиянські, що збереглися у фольклорі, дбайливо видані Михайлом Москаленком у книжці “Золотослов”. Вічна слава йому!
Знаковою постаттю для мене завжди був Іван Франко. Може тому, що з ним був  знайомий Петро Ніщинський. Зустрічалися вони з Іваном Яковичем у Карпатах, коли І. Франко зі співочим гуртом студентів збирав фольклор. З Іваном Франком пов’язана доля й іншого мого родича — Сергія Шелухіна. Він чудово грав на бандурі й 1886 року був музикою на вінчанні Івана Франка з Ольгою Хоружинською в Києві. Шелухін залишив спомини про Франка. Я записав майже сотню пісень на слова Івана Яковича.
Як на мене, співану поезію слід використовувати на уроках української літератури. Адже в такий спосіб діти долучатимуться до найкращих виявів слова українського.
Намагаюся створити ту мелодію, яка закодована в Слові. Гадаю, що таке чуття дає мені Господь. Мій музичний учитель Василь Кокунін (доктор біологічних наук з абсолютним музичним слухом і любитель джазу) якось завважив, що я порушую правила і закони нотної грамоти. Співаю  й справді не “за правилами”, а як велить душа. Більшість (але не всі) пісень з 1972-го до 2006-го записано на магнітну плівку, а пісні 2007 і 2008 рр. вже в цифровому форматі. Гітару опанував самотужки. Щоправда, після народження синів-двійнят — Тихона і Платона (1977 р.) не брав її до рук майже десять років.
Написати пісню, як правило, спонукає якийсь емоційний поштовх. Скажімо, 1987-го, коли ми з сім’єю відпочивали на Азовському морі, потрапила мені до рук книжка “Любовна лірика українських поетів”. З-поміж авторів репресовані й ті, що загинули на війні. Душа розкрилася, і я майже всі поезії поклав на музику. Це був фантастичний прорив — читаю вірш і з перших слів відчуваю мелодію. Книжка вразила мене невипадково. Адже я сам виріс у сім’ї репресованих.
Мій дід Тимофій Коцюруба, військовий інженер, після революції й громадянської війни працював бухгалтером цукрового заводу на Вінниччині. До 10-ої річниці жовтневої революції влада сфабрикувала справу про антидержавну змову таємної організації колишніх царських офіцерів у Київському військовому окрузі. Розстріляли 10 000 офіцерів, серед них і мого діда. Ця таємна справа 1927 року передувала широковідомій теж сфабрикованій справі про антидержавну діяльність членів Спілки визволення України. Ярлик “ворога народу” причепили і моєму батькові. А перед приходом німців усіх “ворогів народу”, з-поміж них і Віктора Коцюрубу, студента мехмату Київського педагогічного інституту, спровадили в Сибір. Вийшов на волю лише 1947-го.
Маму Ольгу Іващенко, що мала шляхетське походження і закінчила філфак (українська мова і література) Ніжинського педагогічного інституту, після війни направили вчителювати в Західну Україну. Тоді це теж вважали засланням. Розказувала, що в селі Велика Вільшаниця, де вона вчителювала, стояла сотня Української Повстанської Армії. Її сотник навчався в маминому класі. Повстанці вдень ходили до школи, а вночі воювали…
— Що надихнуло Вас створити майже 100 пісень на слова Дмитра Чередниченка?
— Його мелодійна поезія близька до фольклорної традиції українців. Саме це найбільше припало до душі. Працювалося легко. За якийсь час постав цілий цикл пісень з книжки пана Дмитра “Батиха”.
— Яка доля Ваших пісень? Чи звучать вони на радіо, телебаченні?
— Брав участь у різних радіопрограмах, зокрема на радіо “Культура” і “Київ” в одній з літературних програм Василя Герасим’юка. Роман Горак організував вечір пам’яті Галини Гордасевич у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка, де я брав участь. За рекомендацією Романа у Львівському театрі  імені Марії Заньковецької на ювілейному вечорі Маркіяна Шашкевича також звучали мої пісні на слова цього чудового поета, їх записала Львівська студія звукозапису.
Є професійний запис на Київській кіностудії — моєю піснею “Україна спить” на слова Ігоря Римарука озвучили фільм про українське село.
Чимало пісень на слова Максима Рильського і Павла Тичини я подарував музеям цих блискучих поетів у Києві. Пісні на слова Юрія Федьковича — в його музей у Чернівцях, на відкриття якого мене запросили, а пісні на слова Івана Франка — у  Львівському музеї. Останній, до речі, взяв на зберігання всі мої пісні, за що я щиро вдячний директору Романові Гораку.
Звучали мої пісні на вечорах чудової російськомовної київської поетеси Надії Курбатової у Будинку вчених та Будинку актора, де виступали професійні виконавці. Цикл моїх пісень на слова з поеми “Григорій Сковорода” геніального українського історика і поета Михайла Брайчевського звучали в панському палаці, одному з небагатьох, що вціліли після кривавої революції й війни в селі Самчики на Хмельниччині. Нині там проводяться  музичні фестивалі та вечори.
— Відкрийте таємниці Вашої творчості.
— Пишу експромтом. Найбільше часу витрачається на пошуки поетичних текстів, але після того як вірш потрапив до рук, пісня народжується сама, лише записуй. Позаяк студії немає, доводиться записувати глупої ночі, коли “Україна спить”. Нині цифровий формат запису надав можливість сформувати авторські файли, об’єднавши записи різних років.
У планах — розмістити добірку пісень в Інтернеті. З російських поетів я виокремив тих, чий родовід пов’язаний з Україною, наслідуючи в цьому Юрія Каплана (нещодавно його вбили). Ми були знайомі, йому подобались мої пісні на його слова. Вони нещодавно звучали на поминальному вечорі Каплана у Будинку вчених.
Мої пісні в електронному вигляді зберігаються в Центральному архіві кінофотофонофонду України, у Національному музеї літератури, — колишній колегії Павла Ґалаґана, де брав шлюб Іван Франко, що мені особливо приємно.

Спілкувалася  Тетяна ЛЕМЕШКО,
Київська обл.

Related posts

Leave a Comment