Іван ЮЩУК,
професор, заслужений діяч науки і техніки України
Минуло трохи більше місяця, як до влади в Україні прийшла політична сила, яка не визнає Голодомор 1932—1933 років геноцидом української нації, люто ненавидить героїв українських національно-визвольних змагань — чи то колишніх (Мазепу, Петлюру), чи то недавніх (Бандеру, Шухевича, воїнів УПА), фальсифікує українську історію, ігнорує державну мову.
Часу минуло небагато, а вже наслідки є: міністр освіти скасував державний іспит з української мови у вищих навчальних закладах, визнав необов’язковим знання державної мови в Україні, відмінено переклад іноземних кінофільмів державною мовою, русифікується досі єдиний повністю українськомовний Перший Національний телеканал, ведеться підкоп під Інститут національної пам’яті. І ми, українці, на своїй, не чужій землі з тривогою чекаємо нових посягань на наші національні цінності.
Україна донедавна була колонією Москви, яка до найменших дрібниць регламентувала все її політичне, економічне, культурне й духовне життя, викачувала її матеріальні ресурси, денаціоналізувала й нищила український етнос. Не заради доброчинності приходить окупант на чужу землю (Україна була таки окупована в прямому розумінні цього слова більшовицько-московським агресором на початку 20-х років минулого століття), а заради того, щоб навічно утвердити на ній своє панування. Для того він, по-перше, встановлює тут свою адміністрацію зі своїми порядками; по-друге, створює опорні групи з завезених і поставлених на ключові позиції колоністів; по-третє, подачками вербує колабораціоністів з-поміж аборигенів (без них він сліпий і безпорадний) і, по-четверте, намагається асимілювати місцеве населення, позбавивши його рідної мови, культури і звичаїв. Це класична формула дій усіх колонізаторів.
“Тільки через мову живе народ: її смерть — його кончина”, — справедливо твердив видатний чеський філолог ХІХ століття Йосип Юнгман. Через те колонізатори завжди несамовито накидалися насамперед на мову тубільного населення. Позбавити народ його власної мови означає зробити його аморфною масою, підпорядкувати собі його мислення, знищити його як людську окремішність.
В одному з досліджень про мовну політику колонізаторів читаємо: “В Алжирі, який протягом 130 років був у колоніальній залежності від Франції, французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову… Арабська мова в офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної програми”. Один з африканських діячів 1970-х років писав про мовну політику тамтешніх колонізаторів: “Основна їхня мета полягала в тому, щоб асимілювати колонізовані народи Африки і таким чином розширити територію метрополії”.
Індонезія понад 300 років перебувала під владою Голландії. Один з діячів тодішньої колоніальної адміністрації заявляв: “Якщо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії (Індонезії), ми повинні зробити мовою єдності мову, яка б представляла міжнародну культуру: у цьому випадку такою мовою є голландська”. Викладання в школах велося тільки голландською мовою. “Голландська стала мовою, якою я думав”, — писав перший президент незалежної Індонезії.
Коли Японія в серпні 1910 року анексувала Корею, то офіційною мовою на території Кореї було запроваджено японську мову, навчання скрізь велося тільки японською, нею видавали газети, журнали, книги, було заборонено говорити корейською в громадських місцях. Корейців намагалися прискорено “японізувати”, насильно насаджуючи японську мову. Як пише сучасний корейський автор, “вони [японці] прагнули знищити все національне в корейському народі й перетворити Корею на свою вічну колонію”.
Але алжирські, індонезійські, корейські націоналісти силою зброї вигнали колонізаторів зі своєї землі. Тепер в Алжирі панує арабська мова, навчання в середній і вищій школах ведеться тільки цією мовою, знання її є обов’язковим для обіймання державної посади. У багатонаціональній Індонезії утверджується єдина індонезійська мова, голландську тут заборонено. Коли 1945 року Корея здобула незалежність, корейська інтелігенція виступила за якнайшвидше очищення своєї мови від японізмів. Було заборонено поширення в країні японської масової культури. До 1998 року прокат японських фільмів тут вважався кримінальним злочином.
Близько мільйона французів покинули Алжир, вибралися з Індонезії голландці, нема японців у Кореї. Через те колонізатори й ненавидять так люто націоналістів, що вони змушують їх шанувати права, мову й звичаї отих тубільців, яких вони збиралися ощасливити своїм вічним пануванням. Тому слово “націоналіст“ для колонізаторів і є найжахливішою лайкою.
В Україні поки що панують — речі слід називати своїми іменами — колишні колонізатори й колабораціоністи та їхні нащадки, егоїстичні, захланні, які зневажали й зневажають український народ, його мову, культуру й звичаї, нищили й нищать їх. Намагаючись увічнити панування мови, принесеної в Україну колонізаторами, вони по-фарисейському посилаються на Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин і ллють крокодилові сльози про нібито утиски російської мови. Насправді ж названа Європейська хартія має на меті підтримати реґіональні малопоширені мови малих народностей і племен, насамперед ті, які, як зазначено в преамбулі до Хартії, “перебувають під загрозою відмирання”, а не мову колишніх колонізаторів на не їхній землі.
У статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН від 4 грудня 1986 року, сказано: “Держави повинні вживати рішучих заходів (підкреслення моє. — І.Ю.), спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком… колоніалізму, іноземного панування й окупації…” Доки в нашій державі не виконуватиметься ця вимога міжнародної спільноти, українська нація, її мова й культура будуть і далі під загрозою знищення.
