Надія КИР’ЯН
Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
170 років тому вийшло перше видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Цій знаменній події було присвячено літературний вечір, який відбувся в Національному музеї Т. Г. Шевченка. Розпочала захід директор музею Наталія Клименко: “Це свято українського слова, яке мало б бути з нами щодня. 1840 року в друкарні Фішера в Петербурзі вийшла невелика книжечка, яка провістила тріумфальну ходу українського слова”.
Присутні на святі шанувальники Шевченкового слова, переважна більшість яких — старшокласники київських шкіл, ніби перенеслися на мить до Петербурга, переглянувши відеоряд із зображенням пам’ятних місць, де бував Шевченко. Побачили Академію мистецтв, де навчався поет, Літній сад, де однієї білої ночі зустрів художника Івана Сошенка, і будинок, де вони згодом разом жили, сенат, у розписі якого брав участь, друкарню Фішера тощо.
Доктор філологічних наук, літературознавець Володимир Панченко звернув увагу на те, що Тарасові Шевченку в Петербурзі ніби сама доля сприяла: “Може здатися, що в житті Шевченка було багато випадкових щасливих збігів: випадково зустрів земляка Івана Сошенка, який познайомив його з Євгеном Гребінкою. Євген Гребінка порадив Петрові Мартосу, який був родом із Полтавщини (до речі, однокашникові Миколи Гоголя і майбутньому “спонсорові” першого “Кобзаря”) замовити в Шевченка портрет”. Коли Мартос прийшов до Шевченка замовляти портрет, його зацікавили Шевченкові вірші й він запропонував фінансову підтримку виданню “Кобзаря”. З його легкої руки і за сприяння Євгена Гребінки й вийшла книжка. Ці ніби випадкові зустрічі й знайомства свідчать про те, що до тодішньої столиці імперії з’їжджалися таланти, серед яких дуже багато було українців. Вони й підтримали земляка.
Лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк сказав: “Кобзар” Шевченка для кожного українця — як духовний паспорт. У європейських літературах прийнято обирати “короля поетів”. Для нас питання вибору не актуальне, адже однозначно це Шевченко. Лавровим вінком його відзначила сама історія, хоча правильніше було б назвати цей вінок терновим. Звертаймося до “Кобзаря”. Це документ, який свідчить, що ми суверенна, адекватна нація на планеті”.
Ігор Ліховий, багаторічний директор музею Шевченка в Каневі, який нещодавно був Послом у Білорусі, зазначив: “Шевченко — це український космос. Я радий, що на цьому святі багато молоді, яка зрозуміє й дасть свою оцінку. Українцям є що сказати про свою любов до Шевченка. Я прожив три роки в Білорусі. 100 років тому відомий білоруський поет Янка Купала від імені своєї нації, ще більш гнобленої духовно, звернувся до Шевченка зі словами: “Будь же й нам за рідного батька, славний українцю”. У Білорусі нині сім пам’ятників Шевченкові, зокрема два в Мінську”.
Ігор Ліховий розповів, що культурна співпраця білоруського й українського народів триває. Біля білоруського посольства в Україні планують встановити пам’ятник білорусові Владзіміру Короткевичу, який навчався в Києві в аспірантурі, працював викладачем у Таращі й був виселений з України як “український націоналіст”. Натомість у Мінську збираються спорудити пам’ятник Пилипові Орлику.
Ігор Ліховий подарував музеєві збірник, до якого входять твори дев’яти видатних поетів світу в перекладі білоруською, серед них — українці Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.
Культуролог Микола Біляшівський наголосив, що Шевченко — не гасло на мітингу, це те, що завжди з нами. Саме народження Шевченка в той час, коли Україна була пригнобленою, коли здавалося, що все втрачено, було знаменням. Поет поважав людей, умів розмовляти і з ближнім, і з Богом. Його кредо: “Хто не любить ближнього, не може любити Бога”. Це кредо, як і його заповіти, нині особливо актуальне.
Лауреат Шевченківської премії Петро Бойко прочитав поему “Катерина”, а учень одного з київських ліцеїв — поему “Сон”. Від музею декламатори отримали в подарунок працю Івана Огієнка (митрополита Іларіона) “Тарас Шевченко”.
Кобзар Тарас Компаніченко виконав думи, які згадує Тарас Шевченко у творах: “Ой, не ходи, Грицю” та про Саву Чалого. Сава Чалий — учасник визвольної боротьби українського народу, який після поразки під Білою Церквою перейшов на бік Потоцького, за що був справедливо покараний. Тарас Компаніченко сказав, що цю думу його просять виконувати частіше, бо нині “так багато зрадників розвелося, що треба нагадувати: зраду має бути покарано”.
Насамкінець народний артист України Олександр Биструшкін подякував “усім, хто дослухався до Шевченка”, а працівникам музею — за невтомну просвітницьку роботу.
