Перший підручник у житті кожної дитини — буквар. Отож укладач букваря повинен розумітися на психологічних особливостях дітей, володіти методикою викладання у початковій школі. Саме таким фахівцем була Лідія Платонівна Деполович, учителька, авторка найпопулярнішого букваря, виданого 1926 року в короткий період українізації. За цим букварем навчалося не одне покоління українських дітей. Його перевидавали до 60-х років аж 19 разів!
Наталія ХАЛІМОН,
директор Ковчинської школи,
Чернігівська область
НАД ЧАРІВНОЮ ДЕСНОЮ
Село Ковчин, що в Куликівському районі Чернігівщині, має багатющу історію від часів Київської Русі. У ХVІІ ст. у Ковчині було збудовано Георгіївську церкву, при ній у ХVІІІ ст. діяли козацька школа й шпиталь. 1808-го побудовано нову церкву. Це був величний кам’яний храм, дзвони якого лунали аж до Чернігова.
Саме в такому старовинному селі у сім’ї парафіяльного священика Платона Деполовича 14 листопада 1869 року народилась найменша дитина — Лідія. Дитячі роки вона провела в Ковчині, тут здобула й початкову освіту. Першим учителем був батько — розумна й шанована в селі людина. Усім своїм дітям він дав вищу освіту.
Лідія Деполович 1885 року вступила до Чернігівської гімназії, яку закінчила 1893-го. Земство направило її вчителювати в Ковчин.
Вісім років працювала у рідному селі. 1900-го вона навчала учнів одразу трьох класів. Навчання відбувалося спочатку в селянській хаті, пізніше земство збудувало шкільний будинок.
БРАТИ ДЕПОЛОВИЧІ:
ШАНА ЗЕМЛЯКІВ
Двоє братів Лідії Платонівни Сергій і Петро стали лікарями. Сергій Платонович працював у Ковчині, тут молодим трагічно загинув. Його поховали на цвинтарі біля церкви, розташованої неподалік будинку Деполовичів. Церкву зруйнували 1935 року, а могила С. Деполовича збереглася. У 1970-ті на ній було встановлено меморіальну дошку.
Петро Платонович працював лікарем у міській лікарні Чернігова.
Деполовичі виокремлювалися шанобливим ставленням до земляків. Живучи в Чернігові, Лідія Платонівна завжди з радістю приймала людей з рідного села. Багатьом допомагала готуватися до вступу в училища, спецшколи, надавала своє житло. Петро Платонович теж ніколи не втрачав можливості зустрітися із земляками, запрошував їх додому. Відсотки від заощаджень він заповів Ковчинській школі як стипендію найкращим учням. У той час це були чималі гроші.
ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА
1908 року сім’я Деполовичів переїхала з Ковчина до Чернігова. Лідія Платонівна спочатку вчителювала у селі Анисів неподалік міста, а згодом перевелась до Чернігова. Вчителювала до 1922 року в 5-й Радянській школі, потім у 18-й Українській школі ім. Коцюбинського. Тут навчала дітей початкової ланки, завідувала шкільною бібліотекою й вела видавничий гурток. Педагогічний стаж її на 1923-й складав 30 років. Надбань і спостережень накопичилось чимало, тож Лідія Платонівна взялася за написання підручників.
У 20-х роках вона уклала авторський буквар “Нумо, читати”, який видрукувало видавництво “Радянська школа”.
Довге життя букваря Л. Деполович пояснює його зміст, насичений ідеями добра, порядності, поваги до старших, любові до Батьківщини, до матері. Деякі твори можна знайти й у сучасному букварі: “Десять робітників”, казка “Котик і півник”, загадки, прислів’я тощо.
23 червня 1927 року Л. Деполович звернулася із заявою до Держвидавництва України щодо вдосконалення підручника. Потребу цього обґрунтувала з точки зору методики, психологічних особливостей дітей.
Того самого року подала в це видавництво рукопис у співавторстві з Астрябом — “Математичний задачник. Перший рік навчання в міській трудшколі”. Посібник — варіант роботи з обдарованими дітьми. Автори радили дітям гратися, щоб набути математичних навичок. І нинішня педагогічна наука ігровій формі навчання, особливо в початковій школі, приділяє велику увагу.
Одним з основних завдань вчителя початкової школи Лідія Платонівна вважала зацікавити дітей навчанням. Тому рекомендувала частіше використовувати привабливі для дітей моменти (ігри, екскурсії тощо), “щоб вони не думали, що на них чекає сама лише суха учоба”. Чимало уваги приділяла збереженню здоров’я дітей.
Педагог рекомендувала вчителеві, починаючи урок, разом з дітьми згадати мамині колискові й пов’язати їх із темою уроку, обговорити малюнок, де зображені мати з немовлям.
ДОЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ
Часто відомі люди, які мають численні заслуги перед державою і народом, закінчують життя у злиднях. У великій скруті доживала останні роки в окупованому Києві й Лідія Платонівна Деполович. Про це дізнаємося із щоденника, який вона вела під час окупації. 1 грудня 1941 року в щоденнику зробила такий запис: “На руках у мене залишилось 1500, із яких 500 рублів вже потрачені (200 руб. внесла пай в кооперацію), залишилась тисяча. Але що значить та тисяча при таких цінах! Пенсію також перестали давати. Проміняла твої старі черевики, піджак і коричневі штани, отримала за них трохи картоплі й пшона, дещо підкупила, з осені насушила трохи сухарів — ось цим і перебиваюсь сяк-так, строго дозуючи денну норму. З сьогоднішнього дня наступає нова стадія голодування, бо сухарі закінчилися. Можна ще дещо поміняти, але, як я вже казала, охочих міняти на барахло вже нема. Дров у нас мало, тому в кімнаті холодно й сиро. Труби у водогоні полопались, і нікому до цього нема діла, тому воду всю зиму доводиться носити з вулиці. Напруги в приватних будинках нема, і, кажуть, не буде всю зиму… Гас на базарі коштує 100 руб. за літр, у мене поки що небагато є, але треба берегти його для примуса. Навіть якби і запалила невеликий каганець, то при такому освітленні все одно зайнятись нічим не можу. Тому всі довженні зимові вечори проводжу в потемках і в повному бідуванні. Лише мозок, на жаль, не може бути бездіяльним, а думати жахливо й важко. Хоч би я могла якусь вісточку отримати від тебе! Можливо, ці записки здадуться тобі якимись плаксивими. Я б не хотіла жалітися і не жаліюсь. Я знаю, що тепер всі потерпають, потерпаю і я”. (Лідія Платонівна зверталася в щоденнику до сина).
Наприкінці грудня 1941 року почалася люта зима. Морози майже місяць трималися від 20 до 40 градусів. Дрова закінчувалися. За місяць їй довелося стояти тричі в черзі по 5—7 годин на морозі. І ще вісім разів ходити пішки в міську паливну контору прохати дрова. І ось нарешті їй як інваліду, про що мала довідку, видали кубометр дров з аварійного будинку, який розбирали. У квартирі стало тепліше, вже можна було спати без пальта і, як зазначала Лідія Платонівна в щоденнику, “здається, якщо б мені ще дали 200 грамів хліба на день, то умови мого фізичного існування були б повністю задовільними. Але на це, звичайно, нема ніякої надії. По картках хліб видають по 200 гр. на тиждень, і то нерегулярно. На базарі завжди є хліб, але він страшенно дорогий. Якщо під час громадянської війни буханка два кіло коштувала 25 рублів, то тепер вона коштує 80—100 рублів, а шматочок 200 гр. — 10 рублів. Харчуюсь я супом з крупою без хліба і в строго обмеженій кількості. Про жири не може бути й мови. Одного разу мене здолав такий вовчий голод, що я купила шматок хліба за 25 рублів і вирішила його відразу з’їсти, щоб хоч раз відчути себе ситою. Але більше подібне безглуздя не повторювалось”.
На початку 1942 року люди з Києва тікали в провінцію, де вижити було легше. Лідія Платонівна залишилася в місті. По-перше, на той час вона була тяжкохвора. По-друге, будинок Деполовичів у Чернігові згорів ще на початку окупації, 1941 року. Знесилена хворобами, голодом і холодом жінка плекала надію на скорий кінець війни й зустріч із сином. Але не судилося. Одного дня 1943 року Лідія Платонівна Деполович вийшла на вулицю, впала в ямку від вибуху снаряда й померла…
Лідія Деполович подарувала українським дітям буквар, зробила чималий внесок в освіту, науку, отже, в національну та загальнолюдську скарбницю. Багато положень її посібників передруковують у сучасних підручниках.
Пам’ять про видатного українського педагога бережуть її земляки. У Ковчині одну з вулиць названо її ім’ям. В історико-краєзнавчому музеї села розміщено експозицію, присвячену родині Деполовичів.
15 жовтня 2007 року Ковчинська школа святкувала 145-річчя. На свято запросили нащадків Лідії Платонівни. Шановні гості з С.-Петербурга вперше прибули цього дня в рідне село бабусі. Нова інформація і спогади, фотографії й документи, які вони передали історико-краєзнавчому музеєві Ковчина, стали доповненням експозиції.
