ПРЕЗИДЕНТ ЧИ ОКУПАНТ?

Роздуми громадянина

Віталій РОМАНЧЕНКО, фото Ксенії Гладишевої

Посада президента передбачає захист національних інтересів, однак справжній нонсенс спостерігаємо з президентом Януковичем. Здача національних інтересів “не по дням, а по часам”, руйнація останніх підпор економічної й політичної перспективи незалежності України наводить на думку про те, що донецький “праФФессор” є не президентом Української держави, а звичайнісіньким керівником окупаційної адміністрації, ставлеником “братської” Росії (яка щиро по-братськи нищить Україну з 1659 р.). Дії Януковича щодо руйнації України неймовірно динамічні.
Антиконституційне формування коаліції, що фактично перевело Конституцію у ранг фантастичного роману для юристів-ідеалістів. Головним завданням Конституційного суду стало зневаження Конституції — зі зміною влади КСУ, не скасовуючи попереднього рішення 2008 року стосовно порядку формування парламентської коаліції, прийняв нове, тобто: існує два абсолютно різні (чинні) трактування статті 83 Конституції. Логіка свідчить: або президент домовився із суддями шляхом політичної корупції, або судді перебувають у стані перманентного маразму, ухвалюючи рішення, що не узгоджуються між собою, ще й вважаючи Регламент Верховної Ради вищим за саму Конституцію.
Остаточне згортання курсу на євроінтеграцію. Указами президента на початку квітня ліквідовано комісії з питань європейської інтеграції та вступу до НАТО. Якщо до НАТО реґіонали останні шість років ставляться негативно (2004-го Янукович пропонував удвічі збільшити український контингент в Іраку), то вступ до ЄС, принаймні на словах, завжди підтримували. Так Янукович перевершив навіть свого “батька” Л. Кучму, який дотримувався політики “багатовекторності”. Цікава ситуація: на вступ до ЄС стоїть черга, до ЄЕП Росія затягує силоміць (політичний, економічний тиск — газові війни і т.ін.) — але ми тепер ідемо в Азію, відкидаючи європейські цінності й стандарти. Крім того, попутно ліквідовано комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права — доволі символічний крок.
Призначення українофобів державними чиновниками вищого рівня. Гуманітарний розвиток країни має покладатись на справжніх патріотів; такими “патріотами” в уряді є: а) віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Семиноженко (що публічно висловив ідею відродження СРСР, тобто ліквідацію незалежності та повернення у колоніальне ярмо). Світогляд Семиноженка не є злочином — кожен має право на власну думку, але шкода, що відповідальним за утвердження національного світогляду, гідності українського народу призначено таку людину; б) міністр освіти і науки Д. Табачник.
Разом ці “патріоти” повертають вступні іспити, нівелюють роль зовнішнього незалежного оцінювання — тобто відроджують схеми корупції в системі освіти; заявлено про перегляд змісту вітчизняних підручників з історії (переписування історії), оскільки сучасні підручники надто націоналістичні, та й писати історію, за Табачником, варто спільно з Росією; руйнуються початки студентської вільної думки: завдяки тиску ректорів та викладачів ВНЗ, профспілок та підконтрольних владі студентських організацій молодь змушена стояти на замовлених мітингах на підтримку Табачника. Будь-які значні студентські протести закінчуються відрахуваннями тих, хто має власну позицію. Міністр освіти, попри обіцянки не принижувати українську націю, називає Україну “папуаською країною”, продовжує розпалювати ворожнечу в суспільстві.
Команда “патріотів” також висунула ідею припинення дубляжу іноземних фільмів українською, оскільки дубляж нібито призводить до збитків кінопрокатників. Ця теза абсолютно не відповідає дійсності: прибутки кінопрокатників за минулий рік (без підвищення цін на білети у кінотеатрах) зросли на 37 %. Дивно: державною мовою є українська, але фільми цією мовою дублювати не можна! Українці становлять більш ніж 76 % населення країни, але ми, за Табачником—Семиноженком, є національною меншиною, яка не має права на культурний розвиток. Янукович під час виборів обіцяв об’єднати країну. Можливо, й об’єднає, але проти себе і команди професійних українофобів.
“Донецізація” країни. Політологія має цікавий термін — “родинно-земляцькі угруповання”. Чіткішого визначення єства Партії реґіонів годі шукати. Але це ще не є негативом, негативом є те, що даний клан прийшов до влади. Спочатку про “родинно-”: не секрет, що сина Ганни Герман призначено заступником міністра з питань надзвичайних ситуацій Н. Шуфрича, син Януковича — народний  депутат України (не є автором жодного законопроекту, ніколи не виступав, загалом не виконує службових обов’язків).
Тепер про “земляцькі”: кадрова політика президента нагадує не відому досі форму фашизму — дискримінують жителів усіх реґіонів, крім Донецького. Третина членів Кабінету Міністрів — з Донбасу (Колесніков, Бойко, Слаута, Сафіуллін, Толстоухов, Ященко, Клюєв, Ярошенко, Тихонов, Могильов).
Прем’єр-міністр та новий лідер Партії реґіонів, правда, не з Донбасу: М. Я. Азаров народився і виріс у Росії, тому і не вивчив до пенсійного віку української мови. Прокурором Києва став Ю. Ударцов (екс-прокурор Донецької області); у Криму проведено тотальну заміну керівництва — тепер Автономна Республіка має “донецький” уряд: головою Ради Міністрів АРК став В. Джарти, керівником кримської міліції — А. Просолов, прокурором Криму — С. Молицький, Севастополя — В. Вишенський, ГУ СБУ АРК — В. Тоцький. Ситуація підтверджує тезу про “родинно-земляцькі угруповання”, і це лише перші місяці правління, найзначніші призначення… Справді, час модернізувати відому приказку: “не родись красивой, а родись в Донецке”, “все будет Донбасс!”
Окупація Криму. 21 квітня 2010 року президенти Янукович і Медведєв підписали угоду, за якою термін перебування Чорноморського флоту РФ на території Криму продовжено до 2042 року; Росія сплачуватиме Україні по 100 млн доларів на рік, але лише з 2017 року, оскільки за 2010—2017 рр. не платитимуть Україні зовсім (нібито через міфічні борги України за газ у 90-ті); Україна отримує знижку на газ обсягом 100 дол. за тисячу кубометрів. Зазначимо: вартість оренди унікальної військово-морської бази у Севастополі, на думку експертів, має складати принаймні кілька мільярдів дол. на рік, Україна має вдосталь газу вітчизняного видобутку для забезпечення населення, російський газ купують переважно для великих підприємств (Ахметова та ін.). Отже, домовленість — відверте лобіювання інтересів олігархії на шкоду національним інтересам: Крим продано за знижку на газ для великого бізнесу.
Чому продано? Чорноморський флот завжди був фактором нестабільності на півострові. Російська Федерація вустами своїх політиків (Лужков та ін.) відкрито претендує на Крим, коштом ЧФ РФ фінансують видання десятків газет проросійського спрямування, більшість офіцерів флоту після відставки осідають у Криму, проводячи антиукраїнську агітацію, утворюючи “козацькі” загони (воєнізовані формування).
Приклад Осетії й Абхазії засвідчує: роздача російських паспортів — планомірна політика поступової окупації, що з часом може перейти в активну фазу — війну. Пропозиція В. Волги (лідер Союзу Лівих Сил) стосовно введення “картки росіянина” є, за суттю, тим самим подвійним громадянством. Російська община Криму, відчуваючи військову присутність братів-росіян, відкрито декларує своєю головною метою боротьбу з українізацією на півострові (Сєргєй Цеков), таку саму позицію займає “Русский фронт” С. Шувайникова, організація “Прорив” (чиї “проривники” будували символічний кордон на Перекопському перешийку). Нещодавно ці сили розпочали публічно спалювати українські книжки, а це лише перші 50 днів правління “їхнього” кандидата.
Чи є ЧФ РФ гарантом стабільності й захисту України? А хто становить небезпеку Україні на Чорному морі? Болгарія? Румунія? Грузія? Туреччина, з якою ми воювали тільки за козацьких часів? Ні. Єдину загрозу становить російський флот. Наприклад: у серпні 2008 р. Росія підтримала грузинських сепаратистів, які завдяки масовій паспортизації враз стали громадянами Росії, кілька кораблів ЧФ узяли  участь в обстрілах грузинського узбережжя. Якби Грузія мала ракетні війська, президент Саакашвілі вчинив би правильно, пустивши їх на Севастополь як військово-морську базу агресора. У разі ж війни Росії проти ядерної держави (США чи ін.) Севастополь стане важливою ціллю для ядерного удару.
Однак небезпека і з іншого боку: Крим до 2042 р., якщо ситуація 1991—2010 рр. не зміниться, остаточно перетвориться на “порохову діжку”. Достатньо буде малої провокації, яка призведе до антиукраїнського повстання — російські війська вже на місці, вони (під лозунгом захисту співвітчизників від українських репресій) одразу ж займуть позиції на півночі півострова. А чи вистачить українській “еліті” сміливості стати на збройний захист територіальної цілісності? Росіяни зможуть провести в Криму справді демократичний референдум, на якому більшість кримчан (зокрема зросійщені українці) підтримають входження АРК до складу РФ.
Такий сценарій, згадуючи кавказький конфлікт 2008 р., Придністров’я 1992 р., не надто нереальний. Маловідомий факт: 15 січня 2006 р. російські війська ЧФ перекинули частину підрозділів з території Криму в Херсонську область, де захопили маяк “Марс—75” у м. Генічеськ. Це був акт війни, який залишився непомітним (неймовірно, чи не правда?). Пробний камінь кинуто: навіть тодішнє “проукраїнське” керівництво заплющило очі на факт агресії. А якщо наступним кроком стане захоплення Одеського порту чи Харківського аеропорту — також нічого не робитимемо? Уявімо таку ситуацію з іншою країною: американські війська з бази Рамштайн у Німеччині захоплюють просто так маяк у м. Вільгельмсгафен. Нісенітниця? Так, особливо якщо згадати, що ЧФ сприяє безпеці України.
Президент не тільки порушує Конституцію, підписуючи (майже таємно) угоду стосовно ЧФ, а й зраджує своїм обіцянкам: реґіонали активно відстоювали ідею позаблокового статусу України. Позаблоковість з іноземними військами на власній землі? Щось нове у міжнародній практиці…
Кінець перспективам енергетичної незалежності. Під час візиту до Вашингтона Янукович домовився з президентом США Бараком Обамою про згортання розробок високозбагаченого урану та передання національного багатства РФ. Тепер Україна змушена купувати уран у Росії замість інтенсивнішої розробки власного. Теза Обами про те, що маючи підприємства з розробки урану, Україна здатна створити атомну бомбу, виглядає як гумор: за такою логікою, ми мусимо закрити всі залізні копальні, бо із заліза можна створити балістичні ракети. Повторюється 1994 рік: Будапештська угода, за якою Україна позбувалась ядерного статусу в обмін на туманні обіцянки грошової допомоги й гарантій суверенітету від США, Росії та Британії.
Розробки мирного атома — фундамент енергетичної незалежності для будь-якої країни. Чи розумів Янукович, що в Америці він продавав країну, якою керує? Якщо так — він ворог України. Якщо ні — він просто некомпетентний. А чи можна терпіти на найвищій державній посаді некомпетентну особу? А ворога України?
Курс на економічну колонізацію. Відбуваються активні переговори стосовно Єдиного економічного простору з Росією (передбачає формування спільного бюджету — українські гроші ділитиме між державами-учасницями Кремль) та митного союзу (що суперечить статуту України як членові СОТ); нафтогазового консорціуму з переданням Україною в управління РФ української газотранспортної системи (останній козир України у газових війнах — можливість підвищення ціни за транзит та блокада подачі газу до Європи), газосховищ; а також отримання прямого доступу до внутрішнього українського газового ринку “Газпрому” та участі російських підприємств у приватизації облгазів. Росія не без допомоги США добилась інтеграції української атомної енергетики в російську атомну галузь.
Нині на прикінцевій фазі перебувають переговори із влиття української авіабудівної промисловості у російську авіапромисловість — договір із продажу 51 % акцій українського авіабудівного концерну “Антонов” російському АО “Объединенная авиастроительная корпорация” розроблений, підписання має відбутись у найближчий час, до кінця липня.
Російський бізнес претендує на Одеський припортовий завод, концерн “Стирол”, “Луганськтепловоз”, “Мотор — Січ”, харківський “Турбоатом”, нафтопереробний завод у Кременчуці та ін. Незалежність ґрунтується не лише на державному апараті та Збройних силах, незалежність — це насамперед економіка. Україна у перспективі може лишитись номінально незалежною, фактично — повністю підпорядкованою російському капіталові. На жаль, замість утвердження національної економіки влада перетворилась на лобіста інтересів московських олігархів… А чи це несподіванка?