Що робить із людиною заздрість? Роздирає її зсередини. Пригнічує. Деморалізує. Змушує шукати винного у власних невдачах. Знайшов “ворога” — полегша на якийсь час. Цього виявляється замало. Пошук шляхів хоч до якогось успіху, щоб можна було похвалитися, затягується. Задля досягнення мети перед жодними спокусами не можеш встояти. Якщо треба — то можна й зрадити. От саме ця зрада й руйнує нашу громаду, нашу єдність. Зрадою, як віспою, побито все наше суспільство. Зрада — не ген, вона не передається спадково. Зрада — не вірус, нею не можна захворіти випадково. Зрада — це усвідомлений вчинок. Ось про ці дві зарази — заздрість і зраду, посіяні в селі Піски, що на Бобровиччині, я й хочу вести мову.
Тетяна СОСНОВСЬКА,
директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини,
м. Київ
У родині Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин (у дівоцтві Савицької) з тринадцяти народжених дітей вижили дев’ятеро. Марія Василівна була неписьменною, бо росла сиротою. Проте робила все можливе, щоб усі діти здобули освіту. Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин навчаються в Чернігові та в Києві. Коли діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла селом на позички, щоб погодувати дітей, — радість яка, діти приїхали на канікули. А односельці їй дорікали: чого вона жебракує, як старчиха? Марія Василівна приходила додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і Тичининим дітям: мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он — і вчитеся, і малюєте, і книжки привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що мати, яка бачить дітей рідко, страждає ще більше.
Так уся родина Тичин уперше відчула на собі заздрість, яка межувала з жорстокістю. А хто ж заздрив? Заздрили ті, чиїх дітей Григорій Тичина безплатно навчав у себе вдома (бо за навчання у школі треба було платити), заздрили ті, хто добре знав про тяжке життя Марії до одруження, хто знав, що вона дитинство провела в наймах, що не знала матері.
Марія Василівна померла 1915 року. Несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж родинна садиба, тут ходили тато й мама, тут росли й вони… Це був перший випадок, коли чужі люди накинули оком на садибу. Кілька років були дуже тяжкими, бо все зароблене до копійки діти складали, щоб віддати борги.
Так сталося, що з часом життя розкидало сестер й братів по Україні. В селі лишилися Єфросинія, Іван, у якого не склалося життя, й Оксана (вийшла заміж і побудувала собі хату). За кілька років до війни Єфросинія виїхала до чоловіка, і їхня родинна хата в Пісках стояла порожньою. Влітку 1942 року племінниця Павла Тичини Оля, яка дуже рано лишилася без батька, вирішила з Харкова переїхати жити в село, бо їй самій важко було утримувати трьох дітей. Із двома старшими донечками приїхала в Піски. Не встигла розкласти речі, як прибув здоровило-сусід (чому не був на фронті — загадка для всіх) і почав волати, що він з дружиною збирався зайняти цю хату і щоб Оля йшла світ за очі. Не знаю, хто допоміг тоді Олі, але вона з Ніночкою й Тамарою лишилася в родинній хаті.
Але тут уже бачимо, як заздрість переростає у зраду. Заздрість, що якась жінка з дітьми приїхала в готову хату, перетворюється на зраду загальнолюдських норм і правил — готовність вигнати самотню жінку з дітьми на вулицю. Зрештою, батьки цього здорованя (відоме його прізвище), які добре знали родину Тичин, не заступилися за Олю. Що це — зрада чи, як зараз кажуть, лобіювання інтересів? На тлі подій того часу, мабуть, це була зрада.
Це був другий випадок, коли сторонні люди накинули оком на родинну садибу Тичин.
Поряд із селом у лісі були партизани. Серед них — Олександр Кривець, про якого багато “доброго” розповідають старші люди з Пісок. Про його партизанську звитягу — написана ним же художня книжка “Багряними дорогами”, а про його справжні “геройства” розповідає документальна повість П. Березовської та Н. Дяченко “Двічі страчені — вічно живі”. Партизанам потрібні були продукти — їх просто забирали у селян. А ще партизанам потрібен був транспорт. Його забирали в німців. Наприкінці грудня 1942 року під селом хлопці-партизани перестріли й убили 18-річного німця-перекладача. Щоб показати свою “силу”, німця роздягли і посадили мертвого й голого коло криниці (це про душевність наших партизанів — вбити мало, треба ще й познущатися — на лютому морозі, хай і мертвого, а роздягнути). Убитий був рядовим, його втрата була другорядною, і німці попросили селян, щоб ті передали партизанам, що за таке жорстоко каратимуть.
Здоровий глузд підказує: чи припиніть такі дріб’язкові “геройства”, чи заберіть своїх людей до лісу, щоб їх не карали. Партизани не довго думали і вирішили показати свою “силу” вдруге — вбили ще одного німця, але вже поважнішого, ще й забрали його машину. Погроза про вбивства односельців для партизанів не була важливою. Люті німці спалили село, вбили людей — жертв понад 800 осіб.
Скажіть, як розцінити вчинок партизанів — як геройство чи як зраду односельців і рідних? Адже серед спалених і вбитих були батьки, родичі, сусіди тих партизанів, що сиділи в лісі й спостерігали за жахом, що діявся в Пісках. Розцінюю це як зраду. Бо не забрати хоч би деяких односельців до лісу, не вийти рятувати своїх людей, просто сидіти в лісі й слухати, як голосять люди і палає село — хіба це не зрада? Після тих голосінь, що чутно було за 10 кілометрів (а партизани сиділи-ховалися в лісі поряд із селом, за кілометр) нормальні люди збожеволіли б. А тим хлопцям — байдуже. Вони звітували про свої “успіхи у боротьбі з ворогом”. Хоча на той час загін О. Є. Кривця налічував до 10 (!) чоловік.
Історія нагородження О. Є. Кривця званням Герой Радянського Союзу, згодом анулювання цього звання, потім повернення звання за рішенням Сокольницького районного суду м. Москви (хоч документів про повернення ніде не оприлюднено) заслуговує окремої розповіді з посиланням на документи.
Минули роки. У селі Піски після смерті Павла Тичини до 50-річчя великої жовтневої соціалістичної революції (по-перше, свято зі свят, а по-друге, це ж треба було так недоумкувато поєднувати події) почали будувати музей у самому центрі села. І де б ви думали? Звичайно — на родинній садибі Тичин. Вдова поета Лідія Петрівна постійно передавала на будівництво гроші, віддала директорові музею особисті речі Павла Тичини, його книжки. Зараз не просто важко, а неможливо встановити, хто і скільки пожертв зробив на будівництво музею, бо документів просто не існує. Але 1972 року після відкриття музею виявилося, що Павлові Тичині присвячена найменша кімнаточка, а більша частина експозиції розповідає про О. Є. Кривця і його загін. З боку односельців такий вчинок — зрада не лише пам’яті відомого поета-земляка Павла Тичини, а й усього того, що на той час Павло Тичина зробив для села.
Пам’ять у нас коротка, очі лукаві, серця порожні, уста єлейні… В основі, думаю, лежала заздрість О. Кривця — про Павла Тичину знають усі, то чому ж про мене не повинні знати. Так О. Є. Кривець зробив собі за життя музей своєї слави, скориставшись чиїмись здобутками і наробками (як ми тепер знаємо — це для “героя-партизана” було звичною і напрацьованою справою).
Це стало третім випадком, коли сторонні люди накинули оком на родинну садибу Тичин.
Не знаю, відколи (документів немає) музей в селі почав називатися Пісківський музей історії села. Щоправда, про це мало хто знав, бо таблиці з назвою на вході до музею ніколи не було, та й зараз немає. Тому коли 1981 року на території музею (фактично на родинній садибі Павла Тичини) відбудували родинну хату поета і встановили пам’ятник, усі стали називати це місце Музеєм Павла Тичини. Усі в Бобровицькому районі знають, що в Пісках — Музей Павла Тичини, у Чернігові всі переконані в цьому, у Києві дивуються: “А що, може бути інакше?” Може! У селі, де народився Павло Тичина, на його родинній садибі може бути не музей Павла Тичини.
Щоправда, це до певного часу вміло приховували. На трасі “Київ—Прилуки” 2006 року встановили вказівник українською й англійською мовами з написом “Піски, Музей Павла Тичини — 10 км”. Перший гачок ви заковтнули. Приїхали в село, зайшли до музею, вас повели до родинної хати Павла Тичини. Другий гачок проковтнули. Ви купили квиточки, послухали екскурсію, проковтнули третій гачок. Вам пропонують зробити запис до Книги відгуків. Вона завбачливо лежить у родинній хаті поета. Ви, розчулені, пишете теплі слова, виходите з хати, усміхаєтесь липі, сонцю, квітам, життю. Ви навіть не знаєте (бо вам ніхто й не каже), що є поряд на території ще музей — історії (донедавна — радянської історії) села. Зрештою, всі добре розуміють, що ви приїхали до Павла Григоровича. Їдете додому з бажанням іще раз по-новому прочитати геніальні поезії Павла Тичини, навіть не підозрюючи, що вас брутально обдурили.
Зізнаюся, що й я до 2008 року була переконана, що їжджу, допомагаю й підтримую Музей Павла Тичини в Пісках. Музейники мовчали, представники райдержадміністрації щоразу говорили лише про те, що в району грошей бракує (хоч їх ніхто про гроші й не просив), земляки, що живуть у Києві, делікатно питали звіту, а що ж саме вже зроблено в музеї, й також не говорили, що там не музей Павла Тичини. І одним, і другим, і третім було вигідно, що хтось їздить, допомагає, несе витрати, клопочеться. І ось тут, мабуть, почала зароджуватися заздрість, бо про нас почали добре говорити, до нас стали приязно ставитися. Заздрість пустила паростки.
Коли ми довідалися, що в Пісках немає музею Павла Тичини, у нас був шок. Ще більше потрясіння ми пережили, коли дізналися, що земляки-пісківці, які мешкають у Києві, вважають, що у селі й надалі повинен залишатися Музей історії села. Мої аргументи щодо Павла Тичини їх не переконували. Тоді я подумала: за життя Павло Тичина кожному з них допоміг, вони не пропускають нагоди відвідати літературний вечір і розповісти про себе і про Тичину поряд з ними, вони пишуть спогади про Павла Григоровича — одне слово, роблять усе, щоб “засвітити” своє ім’я на тлі великого поета, дехто навіть у віршах намагається повторити поетичні ритми Тичини. У чому ж річ? Запитала без зайвих церемоній в одного із земляків, який живе в Києві, й почула феноменальну відповідь: “Ви, Тетяно Вікторівно, займаєтесь музейним рекетом! Ви намагаєтеся знищити музей історії села, а Ви знаєте, яка у нашого села історія? Ми — партизанський край. У нас сотні людей загинули. Музей історії села представляє і Тичину також. У нас у селі багато гідних людей народилося і виросло”.
Невже освічена людина, лікар не розуміє безглуздості того, що говорить? Невже поет родом із Пісок, лауреат премії ім. Павла Тичини, не може оцінити значення Павла Григоровича для нашої культури? Невже колишня депутатка Верховної Ради УРСР Марія Андріївна Бодня, проста ланкова, не розуміє, що її депутатом “обрали” лише тому, що вона з Пісок (бо такі самі ланкові були в кожному селі району)? Невже деякі земляки не розуміють, що їхній старт-майданчик своїми рекомендаціями вимостив Павло Григорович? Зайшла на сайт районного відділу культури і читаю, що в с. Піски народився П. Г. Тичина (з усіма застаріло-ідеологічними регаліями), Дмитро Головко — поет, диктор українського радіо (а він же ж — ніколи! — диктором не був), Іван Сидоренко — лікар, доктор наук (хоч насправді він кандидат наук), тепер представляють ще й “відомим літературознавцем”, С. Шуплик — партизанський поет, віршів якого ніхто в Бобровицькому районі не може мені дати прочитати. Ті, що зараз живі, подописували собі заслуг — це в них говорить заздрість. А чому ж вони так мало написали про достойника українського радіо Андрія Федоровича Євенка (він уже помер, але за життя зробив дуже багато), зовсім нічогісінько не написали про покійного вже непересічного вченого, Українця Анатолія Григоровича Погрібного? Це ж їхні земляки, а А. Г. Погрібний був близьким другом. Це вже зрада.
Я поцікавилася у пісківців: чому така реакція? Мені навели приклад з О. Кривцем і сказали, що відтоді всі прагнуть увічнити себе в музеї ще за життя, щоб не було так, як із Павлом Тичиною.
Тоді я вирішила, поважаючи бажання старшого покоління, запропонувати створити у селі два музеї (садиба чимала) — Музей історії села та Музей Павла Тичини. Мені категорично відмовили. Розумію, чому. Бо тоді буде дуже чітко видно, до якого саме музею люди приїздять. І стане зрозуміло, що для українських та іноземних туристів важливіше й цінніше — духовна спадщина Павла Тичини чи неконкретно-огульна історія села. Це вже заздрість зі зрадою обнялись і нам гидливо посміхаються.
Дивує й позиція районного відділу культури й обласного управління культури — узаконити Музей історії села. Але тут уже поряд із заздрістю й зрадою голосить в їхніх душах страх — не описати всіх неподобств і порушень, що панують у музейній сфері району. Страх перед викриттям паралізував здоровий глузд деяких чиновників.
Зрушити з місця питання про відсутність Музею Павла Тичини в Пісках на рівні району й обласного управління культури було неможливо. Куратор гуманітарної ланки — заступник голови Бобровицької районної державної адміністрації О. П. Шаманський роками годував нас обіцянками, що все внормує. А насправді — жодного разу голові райдержадміністрації навіть не доповів про непорозуміння, пов’язані із пісківським музеєм. Ось тут уже я заздрю Олександрові Петровичу, як вміло й відпрацьовано з’являються відписки, як сміливо й нахабно чиновники високого рівня надають неправдиву інформацію і не червоніють, не знічуються, лишаються впевненими в безкарності. Вони зраджують тим, на чиї кошти зараз непогано живуть і далі житимуть із пристойними пенсіями.
Питання почали розглядати лише після того, коли наш лист про відсутність у Пісках Музею Павла Тичини потрапив у руки голові облдержадміністрації. Бо до того наші звернення на його ім’я, мабуть, розглядали не дуже порядні підлеглі. Ці підлеглі примудрилися навіть віце-спікеру Верховної Ради України надати неправдиву відповідь. Що вже говорити про наші листи… Так-от, коли звернення прочитав губернатор, у чиновників від культури Чернігівської області мозок від перенапруження почало лихоманити. Тому й виникають різні безглузді назви музею на кшталт “Пісківський історико-краєзнавчий музей імені Павла Тичини” (це вже нагадує колгосп імені Фрунзе чи парк імені XXIV з’їзду КПРС) чи “Пісківський історико-краєзнавчий музей та меморіальна садиба Павла Тичини”. Остання назва — реактивна суміш, яка поєднує чотири типи в одному музеї з 2 500 експонатами. Знову розв’язують серйозне питання на рівні посередніх за досвідом та млявих за ідеологією рядових чиновничків. Так, пішов у небуття той час, коли працівники культури були провідниками державної ідеї!
Мабуть, найбільша проблема в тому, що районний відділ культури очолює клубний працівник і не має з ким порадитися, бо в районі лише два музеї (!), обидва історико-краєзнавчі (!), обидва створювали у 70-ті роки попереднього століття (!) і відтоді майже не змінювали експозицію (!), в жодному з них немає профільних фахівців (!). А обласні чиновники страшенно бояться втратити імідж, коли відкриється справжня картина їхнього “культурного” господарювання.
Тим часом анонімне опитування учнів у деяких школах району, розташованих поблизу с. Піски, показало, що вже 40 % з них не знають, що відповісти на запитання: “Хто з відомих людей народився на Бобровиччині?” Якщо поетові земляки, заздрісники-зрадники і надалі дбатимуть лише про власне увічнення за життя, то через деякий час в анкетах школярів уже й імені Павла Тичини може не бути.
А їхніх імен в анкетах і нині немає, і потім не буде. Так, це теж зрада, але замішана їхніми ж руками на глевкому тісті власної пихи.
Людина, яка виростає на прикладах зради, починає розуміти, що в цьому нічого страшно-смертельного немає — за це не садять до в’язниці, не ставлять у школі погані оцінки, не піддають громадському осуду, не карають, не… Нічого не буде, бо це лише вчинок, здійснений з твоєї волі. Наше суспільство почало забувати, що зрада перекреслює почуття власної гідності, робить тебе людиною непевною. Минули часи, коли від зрадника відверталася громада. Короткий дволанковий ланцюг “зрада-злочин” випав з нашої свідомості.
Можливо, тому ми перестали помічати зраду, почали її вибачати і тим самим дали їй сили для буйного росту? Можливо, тому над славним і красивим селом Піски, що тоне в квітучих садах й обрамлене намистом чистих озер, висить зловісна тінь прокляття — бути забутим рідними, своїми ж братами, своїми ж дітьми.
