«ЛЕСЬ» ІЗ РОЗВОРЯН

Петро ГНИДА,
м. Львів

Це трапилось неподалік Глинян, старого галицького містечка. Коли 1944 року в Західну Україну вдруге прийшли більшовики, Іванові Філю виповнилось 11. На той час він встиг закінчити “сім клясів” школи в Глинянах, що було пристойною освітою.
Тринадцятирічним він став членом юнацької ОУН, й отримавши псевдо “Лесь”, включився до активної підпільної боротьби. А “партизанка” в довколишніх селах вирувала. Провідником ОУН Глинянщини в 1944—1945 роках був “Вихор”,  командиром районної боївки Служби безпеки — “Чайка”. Коли ж 1946 року під час “зимової блокади” майже до кожного західноукраїнського села було введено гарнізони НКВС, районна СБ разом із місцевими підпільниками провела низку нападів на відповідні гарнізони, які розквартировувались у сільських школах. Ширші операції проводили сотні УПА. Зокрема напад сотні “Лапайдуха” (Романа Загоруйка) на райцентр Глиняни відбувся у січні 1945 року. Тож “Лесь” допомагав хлопцям із лісу як зв’язковий. Чи то “штафетку” передати куди скажуть, чи що-небудь вивідати.
“Соловейко” (Петро Савчин) загинув 1945 року в палаючій хаті у селі Заставне, коли на пропозицію здатися разом з іншими підпільниками волів залишитись у полум’ї й відстрілюватись до останнього. А “Лесь” продовжував боротьбу. Доводилось йому для виконання підпільних завдань не раз годинами простоювати у холодній і смердючій Полтві, по шию у воді, під самим носом червоних. Посилали його глинянські провідники й на відповідальніші завдання до Львова. Часом треба було стрибати на ходу з потяга й кілька кілометрів іти пішки до визначеного місця.
Та 1946 року він потрапив до лап енкаведистів, які знайшли при ньому загорнуті у стручки квасолі оунівські повідомлення. Тримаючи у підземеллі, його кілька разів виводили на начебто розстріл, аби хлопець повідомив, звідки і кому ніс  документи. Та “Лесь” не зламався.
Минав час. Підпілля в районі, як і в усій Україні, ріділо. Чимало легкодухих і слабких зголосилось на чергові акти амністії, з’являючись із піднятими руками до нової окупаційної влади. І не одного “помилували”.
Проте найгірше — вдома. Там “стрибки” — “істрєбітєльний батальйон”, набраний переважно з місцевих кримінальників, — удосконалювали на зрадниках свої садистські навички. Доводилося мені чути і про таких запроданців. Прийдуть, було, вночі “стрибки”, виведуть надвір, повалять на землю й давай знущатися, б’ючи чобітьми по чім попало. І так чи не щоночі. Оця розперезаність кацапів і місцевих колаборантів — свідчення відвертої азіатчини цілої радянської системи. До прикладу, станичного села Великий Полюхів Степана Пастернака (“Іскру”) “червонопагонники”, прив’язавши до коня, тягли крізь усе село, аж доки той умер у муках. Ще іншого, прив’язавши до дерева, нещадно періщили прикладами. А оперуповноважений районного НКВС лейтенант Матюхін ґвалтував дівчат просто у себе в кабінеті. Весь парадокс у тому, що тепер ті, хто дожив до нашого часу, всі ті матюхіни і їм подібні отримують чималі соціальні пільги від Української держави, проти якої та її оборонців так запекло воювали.
Через деякий час неповнолітньому підпільникові пощастило вирватися з ув’язнення. Діставшись свого села, він зустрівся з матір’ю, яка стала намовляти його пристати на чергову амністію. Та він на це відповів, за словами його сестри: мамо, я не ваш, я присягнув Україні, за неї загину! Чом не приклад великої самопосвяти і героїзму? Вчинок, на якому будуються національні легенди і міфи. Хай сховаються розтиражовані радянські вигадки про подвиги дітей-героїв чи польські побрехеньки про орлят — “оборонців Львова”.
Після того, як “Лесь” утік, його родину виселили до Сибіру. А він продовжував підпільну боротьбу. Щоправда, то вже було радше виживання, аніж боротьба. Ще вряди-годи пострілювали кріси у глинянських лісах, війна тривала, але то вже були залишки великих загонів, які діяли на початку визвольного руху.
Тривала пропагандистська боротьба. Ті одиниці, що залишились у лісах, вряди-годи зустрічалися, обмінювалися літературою, цигарками, набоями, новинами — і знову в закуток.
Іван Бурак, ветеран ОУН-УПА, від якого я вперше почув про “Леся”, на той час студент Політехнічного інституту у Львові, причетний до оунівського підпілля, згадував, що коли під кінець 1940-х приїжджав до рідного села й сконтактувавшись із місцевою, уже напівзнищеною партизанкою, просив у її чільників бодай пістолет для студентського підпілля, то станичний тільки руками розвів: мовляв, самим сутужно. Та й народ дедалі більше піддавався терору й залякуванню совітської адміністрації. Траплялося, що падали криївки, добре замасковані на чиємусь обійсті. А енкаведисти, з часом втрачаючи пильність, платили за це життям. Так, “Лесь” разом із підпільником із сусіднього села, залишившись чи не вдвох із великої кількості оунівців, переважна більшість яких чесно загинула, знищив начальника гарнізону села Куровичі, капітана НКВС-МДБ. Той, гадаючи, що підпілля у підконтрольній йому місцевості й околицях давно винищено, потрапив у засідку. Зав’язався бій, капітан загинув. Згодом підпільника із сусіднього села схопили.
Так “Лесь” залишився останнім бойовиком ОУН у Глинянському районі. Тож доводилося переховуватися, знаючи, що слідчі районного НКВС-МДБ спрямують зусилля тільки на нього одного. То в лісах, то серед добрих людей протягнув “Лесь” до кінця 50-х, коли після десятирічної каторги повернулася його мати, поховавши у вічній мерзлоті чи не всіх дочок. Не насмілюючись прийти на зустріч, щоб не наражати матір на небезпеку, бо за будинком стежили, він зрідка здалеку поглядав на неї.
Повернулись після десятирічного заслання й деякі колишні місцеві підпільники. І дивно було, мабуть, їм дізнатися, що у тутешніх лісах залишився останній оунівець, якого знали вони ще неповнолітнім. Нещодавно я зустрічався з одним із таких, то він стверджував, що “Лесь” загинув уже в наш час.
Два останні роки життя “Леся” були нелюдськи важкими: виснажений, втомлений, психічно надірваний після стількох літ перебування у підпіллі. Почалась гангрена ноги, і він не міг далі боротися. Залишалося — загинути. Важко уявити становище чоловіка. Не його провина, що народившись у надскладний час для України й обравши шлях боротьби за свободу, він повинен, попри все, відповідно до присяги члена ОУН, “або здобути Українську державу, або ж загинути за неї”. Вибір “Леся” типовий. Адже він міг здатися, і влада, ймовірно, його амністувала б, як це зробила з багатьма. Можливо, дожив би й до наших днів, адже народився 1933-го. Та як людина чесна й мужня, волів померти  вільним. Питання, як би повелися на його місці багато з нас, гадаю, відкрите.
Точна причина смерті “Леся” невідома. Відомо лише, що загинув він 1959 року, перебуваючи на схові в місцевого селянина. Є дві версії його загибелі. За однією, тяжкохворий, він застрелився, за другою, на його прохання господар обійстя застрелив його. Так само достеменно невідоме й місце поховання підпільника. Кажуть, господар обійстя підкинув тіло “Леся” до свіжої могилки на сільському цвинтарі. Коли я приїжджав до Розворян і ми разом із сестрою Івана Філя пішли на цвинтар, то вона показала місце ймовірного поховання брата. Тепер там кам’яна плита, де поховано якусь жінку і, можливо, самого Івана Філя — “Леся”.
На жаль, у нинішній державі Героями України стає хто завгодно, але не такі, як Іван Філь. На жаль, і сама держава не визначилась поки що зі своїми героями, продукуючи чужоземний сурогат. У цивілізованих країнах на таких, як “Лесь”, виховують молодих. Хоч, як на мене, Указ Президента Ющенка про присвоєння найвищої відзнаки в державі голові Проводу ОУН та Головному командирові УПА, якщо, звісно, не відбудеться ревізії минулого п’ятиріччя, дає надію, що невдовзі такі, як “Лесь”, посядуть гідне місце у державі, за яку вони віддали без жалю, без зайвої реклами і пафосу своє життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment