Ганна ЧУБАЧ. ЗА ПРАВОМ СИРІТСТВА

Вклоняюсь ветеранам,
Сьогодні ще живущим.
Для них війна — то рана,
Довіку не минуща.

Вклоняюсь ветеранам,
Яких нема на світі.
У їх щасливий ранок
Вже сонце не засвітить.

Вклоняюсь, наче каюсь.
І за сирітським правом
Зухвало дорікаю
Господарям держави.

Словами прославляють
Їх в Переможне Свято,
Й ніколи не спитають,
Яке життя трикляте.

На пенсії мізерні
При нагородах вартих,
При відчаях буденних
І спогадах багатих.
А в світі так непевно!
І так іще тривожно!
Розділені ідейно,
Достойно вижив кожний.

Чужі зірки й погони,
Та смерть — своя: без правил.
“Ура!” — кричав “червоний”,
А “жовто-синій”: “Слава!”

І хто з них більше вартий?
І як їх примирити?
Усі ішли на страту,
Щоб Україні жити.

Комусь — достатньо свята.
Комусь — медалей мало.
А що вже тим казати,
Що безвісти пропали?!
Якби вони проснулись
Од вічності німої,
Нащадки б доторкнулись
До істини святої:
Життя живим — то щастя,
А не ганьба двобоїв.
Але вони не встануть
Сьогодні. І ніколи.
Вітаю ветеранів
Із радістю і болем.
Парад іде Майданом…
Пливуть тумани полем…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “Ганна ЧУБАЧ. ЗА ПРАВОМ СИРІТСТВА

  1. “…А що вже тим казати,
    Що безвісти пропали?!”
    Ірина Чубач

    Мій коментар:

    Моїм ровесникам – сиротам війни

    Зібралися батько до млина.
    – Візьміть і мене, – попросився я в Тата.
    Вони взяли.
    І я полетів на вітряку в чарівний світ,
    який мені і понині сниться.
    І я побачив з вітряка такого широкого світу красу,
    над яким і понині літаю у снах.

    На толоці велелюдно, гамірно –
    чоловіків на війну забирають.
    Світ рятувати.
    – Візьміть і мене, – попросився я в Тата.
    Та вони не почули мене – гармошки грали…

    Вже й віку доживаю,
    та все чекаю Тата з тієї війни,
    але…
    вони навіть у сни не приходять.
    Забули додому дорогу…

    І вітряк зруйнували.

    Назар Діброва

Leave a Comment