КОМУ ВИГІДНА НЕПРАВДА ПРО ОУН-УПА?

Фото Олеся Дмитренка

Ірина МАГРИЦЬКА,
м. Луганськ

Нещодавно я запитала у своїх першокурсників, що їм відомо про ОУН-УПА, і почула відповідь відразу кількох студентів про те, що члени цієї організації були бандитами, які вбивали, вирізали й вішали мирних мешканців Західної України, що це були вороги українського народу. Ніхто з присутніх їм не заперечив. Хоч як прикро, але такі знання винесли ці ровесники нашої незалежності з уроків історії. Тож треба, мабуть, ще довго працювати просвітянам, аби донести до молоді правду про справжніх борців за волю України.
Відомо, що колишній полковник держбезпеки Георгій Санніков, який брав участь у війні проти Організації Українських Націоналістів і допитував у київській в’язниці МДБ командувача УПА полковника Василя Кука, у книжці спогадів “Велике полювання” (Москва, 2002) писав: “Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашність і мужність”. Санніков упродовж багатьох років прагнув зрозуміти, чому він та його колеги “виграли цю війну в Західній Україні, але так і не перемогли”. І сам відповів на це запитання: “Що змушувало оунівців майже ніколи не здаватися? Що змушувало їх гинути з піснею “Ще не вмерла Україна”? Які пружини приходили в дію, коли останньою думкою смертельно пораненого, вже вмираючого оунівця було рішення підірвати себе гранатою, та при цьому притиснути її рукою до обличчя і висмикнути чеку в останню секунду ще живої думки — так знівечити обличчя, щоб ніхто не міг упізнати і використати його у роботі проти підпілля? Що ж це за сила така? У подібних випадках ця сила називається любов’ю до Батьківщини”.
І справді: війна, яку вела ОУН 1939—1954 рр. на власній землі, була звичайнісіньким національно-визвольним рухом. Кредо цих людей було “Бог, свобода, Україна”, девіз — “Або здобудеш Українську державу, або помреш у боротьбі за неї”.
Мало хто знає, що оунівці боролися з німцями й енкаведистами не тільки в Галичині, а й на Полтавщині, Донбасі. Діяльність ОУН поширювалася на всю Україну. Первинний задум був таким: спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення Української держави, а похідні групи, яких готували ще до війни, у міру захоплення німцями України створять місцеві владні структури. Так знизу буде формуватись Українська держава.
І навіть після того, як у вересні 1941 року гітлерівці дали інструкцію винищувати бандерівців (це сталося після проголошення у Львові Української держави, що німці сприйняли як заколот проти рейху), діяльність похідних груп тривала, і вони досягли Донбасу. Західняків у цих групах були одиниці, а основою стало місцеве населення, передусім колишні комсомольці. (Про це можна дізнатися із задокументованих свідчень членів УПА, які діяли у Східній Україні й потрапили до КДБ чи до СМЕРШу і на яких завели справи, а також зі свідчень тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів у мемуарах “Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя”). І зовсім мало наших земляків знає, що в 40-х роках у Донбасі до оунівців ставилися навіть краще, ніж у Галичині.
Такими самими або майже такими методами, як оунівці, виборювали та виборюють свою свободу ірландці, палестинці, ангольці, курди й алжирці. Але якщо російська свідомість легко визнає право цих народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, то оунівців у радянській і сучасній Росії інакше як “зрадниками”, “убивцями”, “бандитами”, “фашистськими посіпаками” не називають. У чому ж річ? Лише в тому, що “бандерівський” рух, на відміну від інших, був спрямований проти імперських інтересів Росії, до того ж, був ефективним, добре організованим, послідовним і непримиренним. І від нього не можна було відкупитися черговим протекторатом. А якщо так, у російського керівництва залишався шлях пропагандистської демонізації.
Величезний загін комуністичних пропагандистів упродовж 60 років створював негативний образ “бандерівця”, і ця робота не припиняється й нині. У середовищі російських істориків (навіть академічних), за винятком окремих осіб, навіть немає спроб з’ясувати дражливі для Росії факти української історії. Тому “бандерівець” постає у сприйнятті середнього росіянина як модель найгірших рис українця, як втілення “поганої” України, на відміну від ідеалу хорошої України — Малоросії, що перебуває під цілковитим політичним і духовним контролем Росії. “Бандерівець” — це тип антиросіянина вже тому, що він мріє про Україну як самостійну державу. А ці мрії в уявленні росіян як державного народу нікому, крім них, не припустимі.
Таку поведінку українця багато росіян сприймають як виклик і агресію, як потенційну загрозу їхній імперії.
До речі, російська свідомість схильна кваліфікувати як “український буржуазний націоналізм” наявність в українця елементарної самосвідомості, що сприймається як шовіністична русофобія; нормою ж уважають відсутність української самосвідомості. До цієї “норми” багато століть намагалися привести всіх українців, в окремих реґіонах це майже вдалося, зокрема на сході України й на етнічних українських землях на території Російської Федерації.
Багато росіян схильні приписувати “бандерівцям” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до національно свідомих українців. І тоді теза “ми їх ненавидимо” змінюється на зручнішу і психологічно виграшну — “вони нас ненавидять”.
Тут потрібно звернути увагу на специфічні психокомплекси в російській свідомості. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів щодо росіян, але всіляко ухиляється від обговорення й аналізу власних негативних почуттів до інших — євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, скрізь і всюди підмінюючи серйозний рівень розгляду клоунадами з полум’яними запевненнями простих людей в любові до сусіда-інородця або зворушливою історією стосунків окремого росіянина з окремим неросіянином.
До речі, участь реальних бандерівців у створенні негативного міфу про них була мінімальною — все зробила російська свідомість із її специфічними, сформованими такою самою специфічною історією, особливостями. Дещо про ці особливості можна прочитати в російських авторів. Ось що писав петербурзький історик Валерій Возгрін у газеті “Голос Криму”: “На цьому камені вільно обраних несвободи та деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські общини, що воскрешали племінний диктат більшості та презирство до особистості, маніхейськи жорстоке розділення світу на “наших” і “ненаших” та відповідні подвійна мораль і норми співжиття (для своїх — одні, для чужих — інші). Тобто, за суттю, аморалізм, що став поступово однією з найразючіших рис, які вже точно “аршином спільним не виміряти”.
А класик російської літератури Ф. Достоєвський казав, що люди схильні ненавидіти тих, кому вони заподіяли зло. Справді, важко піднятися над давніми племінними комплексами поділу світу на “своїх” і “чужих” та моралі для своїх і чужих; неймовірно важко віддати належне тим, хто був об’єктивно проти керівництва Росії, проти її каральних органів і військ, і при цьому мав рацію, а його дії були етично справедливі й історично виправдані. Але якщо Росія колись повернеться до демократичного варіанта розвитку, їй доведеться таки зробити самокритичні висновки і визнати історичну справедливість українського визвольного руху 40—50-х років ХХ століття.
Нині ж бачимо зовсім інше: саме зараз Росія переживає черговий за останні 50 років “ренесанс” сталінщини. Наймерзотніші злочини тоталітарного режиму не просто виправдовують, а навіть оспівують і героїзують.
Так, нещодавно відбулася ціла серія присвоєння звання Героя Росії колишнім сталінським шпигунам. Самого Сталіна росіяни поставили чи не на перше місце в загальнонаціональному телепроекті “Ім’я Росії”. А на сторінках російської газети “Независимое военное обозрение” (ч. 45 за 2008 р.) подано захоплену рецензію Віктора Мяснікова на видання МВС Російської Федерації “НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Беларуси и Прибалтике (1939—1956 гг.): Сборник документов” (составители Н. И. Владимирцев, А. И. Кокурин. — М., 2008). Ця рецензія — справжній гімн сталінським карателям, сумарна кількість жертв яких, за даними органів прокуратури та МВС, що були надані 1991 року російському парламенту, дорівнює 50 млн 114 тисяч 267 осіб.
Виявляється, масові арешти, депортації й розстріли населення на цих територіях були зовсім не злочином проти людства, не державним тероризмом, а “заходами з очищення від антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елементу”. Автор рецензії щиро дивується, чому прибалти такі “корисні” дії називають національною трагедією. Так само, як і поляки — розстріл військами НКВС у Катині та під Харковом польських офіцерів та інтелігентів 1939 року.
Від таких виявів російської самобутності нормальній людині стає моторошно. Російський письменник Віктор Суворов (Володимир Різун) пояснює це явище так: “Проблема Росії полягає в тому, що пуповина, яка зв’язує нинішню Росію з колишнім режимом — комуністична пуповина, — не обрізана, не обірвана. Кровний зв’язок зберігається, і доки цей кровний і духовний зв’язок зберігається, гниття продовжується”.
У нинішній Росії переслідують істориків, письменників, журналістів, які не приховують антисталінських поглядів. Натомість дедалі активніше викривають злочини нацизму. Однобічне їхнє викриття іде пліч-о-пліч із замовчуванням на державному рівні й водночас виправданням злочинів комунізму. Для цього й використовують пропагандистські радянські штампи і символи, зокрема й про вояків УПА.
На території самої України ці штампи і символи — наріжний камінь усієї пропаганди лівих і проросійських партій та організацій, а також органів місцевого самоврядування (це чудово демонструють Луганські обласна та міська ради), які майже всуціль складаються з представників таких партій та організацій. Це робиться з метою зіштовхування західних і східних реґіонів країни, залякування російського і російськомовного населення сходу і півдня якоюсь жахливою, жорстокою, невідомою, а тому ще страшнішою силою.
Уявлення широкої російської громадськості про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупності негативних міфологем. Робота ж з документами розкриває іншу картину.
Наприклад, Степан Бандера ніколи не страждав русофобією, неприйняттям росіян лише за те, що вони росіяни. Не мав подібного ставлення і до поляків, угорців, румунів, євреїв. Його ставлення до інших народів визначалося ставленням цих народів до незалежності України.
Цікаво, як він сам визначав статус росіян у майбутній самостійній Українській державі: “Вимога повної лояльності стосовно України та її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим росіянам, які відповідають цим вимогам, потрібно гарантувати й забезпечити повну та всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних принципів щодо національних меншин. Це саме стосується й інших національних груп в Україні”.
Що ж до тих, хто веде підривну роботу проти України й українського народу, то їх, за словами лідера українських націоналістів, “необхідно знешкоджувати доступними в цій ситуації методами, відповідно до міжнародних правил” (С. Бандера “Перспективи української революції”. — Мюнхен, 1978. — С. 593—594). Таке ставлення до національних меншин існує в усіх цивілізованих країнах. До лояльних громадян — гранично лояльне, до нелояльних — нелояльне. Антидержавна діяльність не заохочується ніде, крім, на жаль, нинішньої України.
Зверніть увагу, що Степан Бандера у своєму розумінні статусу національних меншин принципово відрізняється від деяких сучасних сумнівних діячів в Україні, людей провокаційного типу, які дозволяють собі публічно закликати до боротьби з представниками неукраїнських або неслов’янських національностей. За словами філософа Ігоря Лосєва, навіть такі “ультранаціоналістичні” крики не допомагають позбутися виразного запаху Луб’янки, що від них іде. Цим добродіям хочеться сказати: “Маско, маско, ми тебе знаємо!” Більш того, ми навіть знаємо, де ці маски виготовляють. Той, хто знайомий з категорією політичної провокації в Російській імперії й СРСР, може розпізнавати подібну публіку навіть суто інтуїтивно”.
І не дай Бог таким псевдонаціоналістам, що проголошують себе спадкоємцями “бандерівців”, прийти в Україні до влади. Вони негайно розпочнуть реальну боротьбу з етнічними неукраїнцями, а це розв’яже керівництву Росії руки для введення військ для захисту своїх “соотєчєствєнніков”, якими вони називають усіх російськомовних громадян України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “КОМУ ВИГІДНА НЕПРАВДА ПРО ОУН-УПА?

  1. А якою мірою нквд спровокувало акції німців проти ОУН? Хто-небудь вивчав?

Leave a Comment