І В НАШ ДВІР ПРИНЕСЛИ ПОХОРОНКУ…

Віталій КОРЖ,
народний депутат України, фракція БЮТ

Закарбувався в пам’яті вступ німців у моє село Дроздівка на Чернігівщині. Було надвечір. Сонце, червоніючи, висіло над селом і добре освітлювало довгу, пряму, широку, в розкішній зелені, найкрасивішу в усьому світі вулицю. Ця вулиця звалась Вересоцький шлях. Мабуть тому, що звідси добре видно сусіднє село Вересоч, і до нього можна потрапити лише цим шляхом.
Ми, діти із сусідніх дворів, сиділи на лавці під двором дядька Гаврила, заможного чоловіка, сільського коваля, який пив чай, присолоджуючи цукром, і їв картоплю зі шкварками.
Чуємо сильний, нечуваний досі гуркіт, а потім з’явилася страшенна курява. Здалося, що дорожня пилюка і сухе листя, яке на ту пору вже почало сипатися з дерев, враз піднялось у повітря. З цієї куряви поступово виринали німецькі танки, а за ними — мотоциклісти. Ми розбіглись по домівках і сховались у льохи. Почулися потужні постріли. Потім дорослі говорили між собою, що в кінці села невеличкий підрозділ радянських бійців з гарматою 45-го калібру намагався чинити опір німцям, але сили були нерівні. Двома пострілами німці-танкісти знищили і гармату, і наших бійців. Від цих пострілів згоріло й кілька хат і господарських будівель.
Німецькі солдати з’явилися у дворі зненацька. Підтюпцем розбіглись хто куди: одні до хліва, інші до хати, залізли на горище, почали нишпорити по закутках. Досі чую їхні голоси: “яйки”, “млєко”, “шнелє”. За цим заняттям їм було не до нас. Особливо щемно було бачити, як вони бігали, тримаючи в руках за лапи по кілька курей, які кричали і тріпали крилами, пір’я розліталося подвір’ям. Я був вражений, що ці люди так негарно поводяться з нашими курми. “Яйки” німці складали собі у пілотки, каски, а “млєко” випивали з гладишок на місці знайдення, кому скільки дістанеться. Здавалося, що ці загарбники з’явилися з голодного краю і прийшли, щоб нарешті тут наїстися досхочу. Тоді я ще не знав, що німці — дуже цивілізована, дисциплінована нація.
Нас вигнали з хати, туди ми не мали права заходити, але я інколи крадькома заглядав і бачив, що на лавці й під лавкою, на земляній підлозі, лежала зброя, військове спорядження.
Німці регулярно проводили облави, шукаючи партизанів. Одну з моїх сестер, Наталку, спровадили до Німеччини на примусові роботи. А друга сестра Тетяна рішуче заявила, що швидше накладе на себе руки, а на чужину не поїде. Переховуючись, вона уникла німецького рабства. З розмов дорослих я почув, що особливою жорстокістю в селі відзначалися мадяри, але я їх не бачив і не уявляю, якими вони були насправді.
А серед німців були і добрі люди. Із теплотою згадую Пауля, який крадькома пригощав нас, дітей, делікатесами зі свого столу. Бувало, передасть шматочки цукру або  залишки якоїсь страви в казанку. Інколи навіть намагався нас розважати. Але його жарти не були смішні по-справжньому.
Одного разу я був свідком, як Пауль застрелив зайця на нашому городі. Сам його зварив у дворі на вогнищі й передав нам до льоху. Ото було свято!
Коли тривав бій за визволення села, було дуже страшно. Це відбувалося вночі. Навколо горіли хати, і ніхто їх не гасив. Кругом стрілянина. Земля двигтіла від розривів снарядів. У льосі повно дітей і дорослих. Ляда постійно була відчинена — нічим дихати. Над нами чорне небо і кольорові сліди від трасуючих куль, що літають у різних напрямках. Десь під ранок підбіг Пауль без зброї й без пілотки і, звертаючись до нас, тицьнув пальцем у груди і сказав: “Рус, пук-пук! Іх капут!” Дорослі зрозуміли, що він просить поради, що йому робити. Наші показали, щоб він підняв руки вгору і здався в полон. Пауль виразно подивився на нас, закинув поли своєї шинелі на плечі, пригнувся до землі й пішов попід хлівом до вулиці.
Через деякий час стрілянина вщухла. Світало. Ми вилізли з льоху. Повітря густо насичене димом. Ось і перші сонячні промені з’явилися з-за обрію. Вулицею йшли радянські війська від Вересочі. Рухалися в зворотному напрямку, тепер вже зі сходу на захід. Усі, хто вцілів, вийшли на вулиці вітати воїнів-визволителів. Обійми, сльози. Селяни пригощали їх чим могли. Вигляд у воїнів жахливий: обличчя брудні, одяг обірваний, в усьому помітна втома, але в очах задоволення, гордість, радість перемоги.
Уся наша велика родина пишалася тим, що на війні хоробро боровся з ворогом мій брат — Василь Терентійович Корж. Він набагато старший за мене, виїхав із села задовго до мого народження, до війни закінчив військове училище, мав офіцерське звання. У бойових діях брав участь із перших днів війни. Одержав багато нагород. Здавалося, що нас лихо обійде. Але і в наш двір принесли похоронку…
Нам не судилося зустрітись. Він був первістком у сім’ї, а я — наймолодший. Чув від батьків й односельців багато добрих слів про нього. Ім’я брата викарбувано на обеліску Слави в рідній Дроздівці. Після його загибелі мої батьки мали право одержувати значні пільги як батьки загиблого офіцера, але нікуди не зверталися, не хотіли бентежити його на тому світі…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment