Світлана КОРОНЕНКО
Мені пощастило: я була одна з небагатьох, хто бачив Петра Яцика у Києві ще до започаткування конкурсу юних знавців української мови. Разом з дружиною Джінет він прийшов до мене на прямоефірну програму на Українське радіо. Спілкувався з радіослухачами і розмірковував про те, що такий конкурс дуже потрібен Україні, говорив про непросту мовну ситуацію в Україні на десятому році незалежності, був переконаний, що ми не можемо бути байдужими до того, якою мовою говорять наші діти. З ним дискутували, ставили багато запитань, часто незручних чи, можливо, адресованих не зовсім до нього, але він спокійно, дуже розважливо і мудро відповідав кожному. Складалося враження, що людина, яка прожила понад п’ять десятиліть поза Україною, чудово знає наші реалії, причини проблем і, головне, знає, як їх треба розв’язати. Він був гострим, чесним і принциповим. Це комусь не подобалося, когось дратувало, але Яцик був непоступливим. Потім хтось із радіослухачів очікував нас на виході з радіо — дуже хотів побачити цю людину на власні очі.
Конкурс з української мови був ідеєю простою: зорганізувати турнір і давати дітям премії за найкращі знання рідної мови. Начебто все просто, але це лише на перший погляд. Найголовніше запитання: в який спосіб зібрати всіх дітей України, посадити їх за письмові столи і провести всеукраїнський турнір на найкращого знавця рідної мови? Хто візьме на себе організаційну функцію? Яка громадська організація, депутат чи письменник? Зрештою, як зробити так, щоб усі школи в Україні взяли участь у конкурсі?
Нині все здається само собою зрозумілим. Міністр освіти і науки України видає наказ про проведення конкурсу в усіх середніх навчальних закладах, з ним ознайомлюються директори шкіл, вчителі організовують конкурс на місцях і т.ін. А тоді, 1999 року, були самі знаки запитання і туманне уявлення про те, яким буде перебіг конкурсу.
Нині завершено Х ювілейний конкурс. Можна вдесяте підбивати підсумки. І не лише цього конкурсу…
По-перше, попри те, що в Україні за цей час змінювалися президенти, прем’єр-міністри, міністри освіти і науки, мовний турнір вижив і продовжує жити. Зауважте, вижив, бо в цивілізованих країнах такі державницькі акції аж ніяк не могли б відбуватися, принаймні урочисті частини, без участі й фінансової підтримки очільників держави. У нас же все й досі тримається на плечах меценатів і, зокрема, найголовнішого мецената конкурсу Володимира Загорія, генерального директора фармацевтичної фірми “Дарниця”. Попри найрізноманітніші ускладнення, вибори, кризи, конкурс успішно дійшов до десятої позначки.
По-друге, з нашим конкурсом виросло нове покоління українців, які щоразу брали участь у патріотичному марафоні, бодай на першому його етапі, а він наймасовіший. У дитячій свідомості вже закарбовано: українська мова — це важливо, це те, без чого не може існувати на землі титульна — українська — нація.
По-третє, конкурс довів: в Україні є запит на українську мову. Якби було інакше, не було б кому його проводити. І ті майже 50 мільйонів юних знавців рідної мови, учасників конкурсу за десять років, знайшли б інше заняття. Але вони визначили пріоритети, й одним з найголовніших серед них стала рідна мова!
По-четверте, за десять років іспит на патріотизм склали не всі, хто опікувався нашим конкурсом спочатку. Але ті, хто склав, можуть упевнено сказати: коли рідна мова для тебе не спосіб заробити копійку, а справа життя, ти перейдеш через усі перепони й вистоїш.
По-п’яте, є велика віра багатьох, що цей конкурс існуватиме й надалі, адже його початку вже очікують мільйони школярів і студентів. Без нього важко уявити навчальний процес, а переможці стають героями школи, міста, району, України, адже змогли вибороти почесне звання найкращого знавця рідної мови в країні.
По-шосте, конкурс уже давно переріс статус “мовного турніру”. Він виріс, змужнів і стає справжнім посполитим рушенням молоді в обороні титульної мови. Підтримуймо ж його!
