ЦЕ БУЛА НАША БИТВА…

Іван Йосипович Бідний живе в селі Балико-Щучинка Кагарлицького району на Київщині під самісінькою горою, на якій збудовано меморіал героям битви за Дніпро. Він був учасником тих подій, й після війни, коли став директором Балико-щучинської школи, разом із вчителями й учнями взявся доглядати братську могилу.
— Погляньте на прізвища, викарбувані на бронзі. Вони переважно українські: Чемерис, Чайка, Циба, Тараненко, Савченко, Сало, Олійник і багато інших, — каже Іван Йосипович, підходячи до меморіальної дошки. — Отже, це була наша битва, і внесок українців у перемогу величезний. Треба виховувати молодь саме на цих подвигах.
Таких людей, як Іван Бідний, залишилися одиниці, тому їхні свідчення — на вагу золота.
— Розповіді про героїзм наших бійців під час битви за Дніпро — не вигадки, а свята правда, — згадує фронтовик. — Билися, наче леви. Вчепившись за колоди, плоти з дощок, очерету, тинів, воріт, дверей, пливли до Правого берега наші бійці. Тих, хто діставався до ворожих позицій зі зброєю в руках, представляли до високих нагород, аж до звання Героя. Проте більшість гинула в Дніпрових хвилях. Холодна вода неначе кипіла від вибухів. Гітлерівці за будь-яку ціну намагалися зупинити частини Першого Українського фронту, кинувши в район Букринського плацдарму резерви. Серед того кривавого варива лише невеличкі групки радянських бійців спромоглися дістатися ворожого берега й почати укріплюватися серед німецьких позицій. Це надавало можливість переправлятися іншим підрозділам із значно меншими втратами.
— Звідки ж бралися героїзм і відвага в солдатів, адже на початку війни радянські військові масово потрапляли у полон до німців?
— На початку 1942 року наш полк захопив концтабір, де утримували радянських військовополонених. Побачене шокувало. Жодної будівлі, лише дерев’яні вежі для охоронців, а по периметру — колючий дріт. І гори трупів. Ті, хто залишився живий, вилазили з нір, виритих у березі. Вони здавалися кістяками, обтягнутими шкірою. Після того в нашому полку не трапилося жодного випадку дезертирства.
— Іване Йосиповичу, чи був у Вашій бойовій біографії якийсь особливий випадок?
— Після визволення рідного села від окупантів мені пощастило відвідати батьків. Штаб армії стояв під Григорівкою. Один із командирів у стереотрубу вивчав німецьку передову, я попросив, щоб і мені дали подивитися. Став крутити трубою. “Що шукаєш?” — запитав офіцер. “Нашу сільську трубу”, — відповів. Це був орієнтир, за яким збирався знайти рідне село Македони. Командир пояснив, що труба звалена, а дивитися слід трохи вбік. Як поглянув туди, а там… вершечок верби, крило вітряка і рідна хата. Наче у серце ножем хтось штрикнув, бо там батько, мати, сестра і менший братик. Командир каже: передавай своїм, щоб варили горілку, бо через два дні там будемо. Проте того разу німці встояли.
А додому потрапив аж через кілька місяців, навесні 1944-го. Після визволення Києва половина 27-ої армії стала просуватися в напрямку Обухова, й вийшла в район Лисинки, “розрізавши” німецьке угруповання і замкнувши його у Корсунь-Шевченківському котлі. Коли німці в ньому “зварилися”, радист передав мені, що визволено Пії, Ржищів і Македони. Я став проситися, щоб відпустили на день додому. Командир роти видав документ, буцімто я в тому районі виконуватиму особливо важливе завдання.
Війну Іван Бідний закінчив в Австрії. Має з півдесятка бойових нагород. А в рідні Македони повернувся тільки 1945-го. Потім доля закинула його у Балико-Щучинку — в саме серце Букринського плацдарму. Тут жив і працював задля майбутнього.