Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва
Уже написали про війну полководці, командири, солдати — шкода, що зробили це в часи суворої цензури — власної й офіційної. Останні, хто ще може розповісти про минулу війну за власними спогадами, — це діти війни. Тепер вони вже не обмежені цензурними перепонами, а широкодоступна інформація дає змогу збагнути й проаналізувати те, що береже власна сумлінна пам’ять, відкинути нашарування радянської заідеологізованості повоєнних десятиріч.
Отже, про 9 травня 1945 року в рідному Києві.
Тоді автор цих рядків, ще семирічний, перебував у дитячому будинку № 1, що розташовувався на вулиці Керосинній (нині Шолуденка), 4. Старший брат, сімнадцятирічний Георгій, навчався в Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка, мати Євгенія Костянтинівна працювала в Комітеті у справах мистецтв, а батько Василь Федорович, старший лейтенант, щойно повернувся з війни додому, але ще служив у штабі округу. Жили на вулиці Гоголівській, 34-а (нині цей будинок має адресу: вулиця Юрія Коцюбинського, 18) у так званих корпусах, які й досі стоять навпроти Павлівського садочка.
Війна ось-ось мала завершитися, кияни не вимикали “радіоточок” (єдиного тоді дротового радіомовлення), аби не пропустити жаданої новини. Отак у ніч на 9 травня й почули повідомлення про підписання Акта про капітуляцію фашистської Німеччини. Одразу здійнявся радісний гамір: перемога, кінець війні!
Батько вихопив із кобури пістолет ТТ і кинувся на балкон салютувати! На дворі — в нашому будинку та сусідньому першому “корпусі” — люди кричали: “Ура!”; всі, хто міг, стріляли в небо з пістолетів, гвинтівок, ракетниць. Але наша мама вхопила батька за руку: “Не стріляй, ти повбиваєш Ганопольських!” То були сусіди з горішнього поверху, які нещодавно повернулися з евакуації й тепер так само завзято кричали з балкона: “Ура!”. Потім, щороку на 9 травня ми шкодували, що батько не салютував. Утім, іншим разом він дав братові стрельнути з ТТ у воду ворзельського ставка. Під водою куля підняла з дна “хмару” мулу.
Наступного дня ми з братом Георгієм, перебуваючи на гомінкому Євбазі (нині площа Перемоги), побачили, як вгору бульваром Тараса Шевченка їхали американські тривісні вантажівки “Студебекер” з вітчизняними 85-міліметровими зенітними гарматами на причепі. Отже, ввечері буде артилерійський салют! Після визволення Києва в нас, як і в інших столицях союзних республік і чотирьох тодішніх містах-героях (Ленінград, Одеса, Севастополь і Сталінград), лунали артилерійські салюти на честь видатних перемог у ході війни. Цілком природно, такого дня салют мав бути особливо потужним.
Увечері Георгій пішов на Софійський майдан, бо саме туди прибув артилерійський дивізіон, який ми бачили вдень. Гармати стояли попід фасадом великого будинку на Володимирській, 19, який німці спалили, втікаючи з Києва, восени 1943 року. Вікон не було, тож будинок не міг постраждати від залпів.
Софійський майдан був повен радісно збуджених киян. Десь перед вечором обслуга розчохлила гармати і підняла їх у небо — всі однаково довгою вервечкою. Настала 20 година. В темне небо вперлися промені прожекторів, які зазвичай “акомпанували” салютам. Не стріляють. Люди зважили: о 21:00 буде. Минула година — не стріляють. Нема наказу! Отже, о 22:00. Настала й ця година — не стріляють! Зважте: ані транзисторних приймачів, ані мобільних телефонів не було!
За кілька хвилин по десятій увечері обслуга стала опускати стволи, зачохлила їх, загарчали “студери” (так їх у нас називали), і поволі дивізіон рушив з майдану під шалений свист і крики здивованих і обурених киян. І тоді з балкона будинку на розі Володимирської й Рильського провулка, 18/2 пролунали постріли мешканця тієї кімнати — офіцера. Йому відповіли десятки пострілів у небо всіх, хто мав тої миті зброю. А наказу таки не було: візьміть у бібліотеках газети тих днів — у наказі Верховного головнокомандувача генералісимуса Сталіна сказано одне: салютувати в “столице нашей Родины городе Москве”. Отак майже два останні роки війни переможні салюти гриміли і в Києві, але ж найголовнішого — 9 травня 1945-го — не було!
Потім салютний дивізіон розміщувався на свята на Інститутській, 5 — попід стінами спаленого німцями колишнього Інституту шляхетних дівчат, потім на Парковій дорозі — за поворотом Петровської алеї. Але ж 9 травня 1945 року запам’яталося киянам саме народним салютом. Утім, киян тих аж надто мало залишилося.
У ті травневі дні нашу старшу групу з дитбудинку запросили разом з вихователькою Вірою Костянтинівною Волохіною (діти ласкаво називали її Мусінька) та музичною вихователькою Нелею Григорівною Кукловською виступити з концертом на радіо. Звісно, прямого ефіру тоді не було, тож нас мали записати в студії. Того дня нам дали випити по сирому яєчку кожному, щоб були чисті голоси, і посадили на дно застеленого якимось рядном кузова “полуторки”. Дорогою ми стиха домовлялися між собою розповісти по радіо, що технічка Дуся Захарівна часом шмагає нас мокрою ганчіркою, витираючи по обіді столи. Такі були маленькі горді правдолюбці. Поїхали вгору Керосинною, потім Павлівською, Обсерваторною, Великою Житомирською — на вулицю Жертв Революції, 14, де містився Радіокомітет і звідки велись передачі дротового радіо на Київ. Тепер цей колишній прибутковий будинок на вулиці Десятинній, 8 населяють вищі посадовці. Ми піднялися на, здається, бельетаж, й опинилися в кімнаті без вікон. Там стояли литаври, а під стіною було зроблено амфітеатр для хорового співу. Навпроти в товстій стіні було вмуровано в два ряди глухе скло, за яким сиділи якісь тітоньки. Звичайно, ніхто й не згадав про намір поскаржитися на Дусю Захарівну. Ми співали хором, читали віршики. Нас хвалили. Запам’яталися лише два перші рядки з власного сольного виступу на тему дня:
Победа! Какое великое слово!
Оно, как огонь, зажигает сердца!
Пам’ять про роки війни залишається незабутньою, хоч і вік тоді був юний. Про все це докладно — у книжці родинних спогадів, доповнених тепер уже унікальними малюнками брата, заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979). Книжка “Кияни. Війна. Німці” щойно вийшла другим накладом у Видавничому домі “Амадей”.
