ОПОЗИЦІЯ БЕЗ ПОЗИЦІЇ…

Фото Олеся Дмитренка

Що далі? Як бути? Ці вічні запитання постали не просто перед опозицією та її лідерами, а перед усім суспільством, яке, схоже, вже саме опинилося, і дуже швидко, в опозиції до обраної ним же влади. Розкид думок, відповідей на ці запитання — від штурму Верховної Ради до тихого інтелектуального опору. Ошелешене подіями 27 квітня в парламенті — ратифікацією пакту Януковича—Медведєва, точніше, фальсифікацією ратифіації — суспільство має якнайшвидше дати відповідь.

На мітингу під парламентом лідери опозиції проголосили створення Комітету захисту України, заклик до створення таких комітетів в областях, похід у народ для підняття його проти “хунти”, “банди”, “узурпаторів” — як ще було названо нову владу? Саме до народу зосталося апелювати його демократичним проводирям, ще зовсім недавній владі, яка своїми чварами і нездарним владуванням безмірно завинила перед народом, до якого тепер апелює. Що ж пропонують у цій боротьбі? Як “піднімають народ”?
Нещодавно на прес-конференції депутата однієї з опозиційних фракцій парламенту я почув, що особливим здобутком опозиції, принаймні, на засіданні Верховної Ради 27 квітня, він вважає кидання яєць у спікера Литвина. Далі йшлося про бійку в сесійній залі, димові шашки, заклик до народу прийти 11 травня на акцію протесту до стін парламенту і чи то блокувати, чи то штурмувати його з вимогою денонсації харківської угоди. Якщо ні — то блокувати парламент аж до його розпуску, а відтак проведення позачергових виборів. Депутат уточнив, що стояти під парламентом люди мають і день, і тиждень, і місяць чи два. Тобто буде Майдан-2.
Але виникає чимало запитань. Скажімо, про інші форми парламентської боротьби, додатково до стоянь і штурмів. Чи можна скасувати так зване рішення парламенту від 27 квітня в судовому порядку? Чи може опозиція розпочати процедуру імпічменту президента Януковича? Чи буде опозиція, як обіцяла, ініціювати рішення парламенту про відкликання суддів Конституційного суду, що узаконили коаліцію “тушок”? Навіть якщо опозиція за цими ініціативами не набере 226 голосів. Але чому ж не ставити ці питання у парламенті, бодай як засіб політичної, пропагандистської боротьби? Й оприлюднювати імена тих, хто голосував проти, як і щодо харківського пакту.
Ще один важливий момент — питання про рух опору, акції протесту в реґіонах. Чому ж 27 квітня синхронно з акцією протесту в столиці майже не проходили такі в реґіонах, де жодна з так званих опозиційних сил не вивела людей на центральні площі міст хоч би на мітинги?
Ще одна помилка опозиції — те, що народ піднімають голими фразами, а не потужними політичними аргументами. Вони є, але народ їх не чує. І не лише через окупованість і продажність нашого медіа-простору, а й від млявості опозиції. Де вони, мільйони листівок, які спростовували б нахабну брехню влади про “благо” газових угод, “зупинення тарифів і цін”? А в такій ситуації в медіа-просторі демократичні сили мали б нарешті подумати про підтримку, розвиток, створення державницьких мас-медіа. Хтось згадав про них хоч зараз, у розпал передплатної кампанії?
Продовжує тему “всієї України” і позиція місцевої влади — органів самоврядування, останньої ще не узурпованої частини влади в державі. Ця позиція надзвичайно важлива, бо це вже серйозно, коли цілі обласні ради, поки що, на жаль, лише в Галичині, приймають резолюції з вимогою скасування ганебної угоди з Росією. Але про яку гілку влади говоримо? Ту, що фактично паралізована рішенням парламенту про скасування місцевих виборів і “занесення” їх невідомо куди? За це голосувала й частина опозиції. І тепер слізно апелюємо до цієї місцевої влади? То невже і винесення на трибуну парламенту проекту постанови про розблокування місцевих виборів — також “марна витівка”?
Які ще аргументи, заклики, план дій запропонувала за ці два тижні опозиція народові, що чекає від неї саме цього? Хтось із політиків щось мляво мимрить про акції непокори, страйки — аж до всеукраїнського. Гарні перевірені засоби. Теоретично. А практично? У демократичних країнах такі речі значною мірою покладено на профспілки, які їх організовують. Але ж у нас профспілковий рух подрібнений майже так, як партійний. А головну організацію — Федерацію профспілок України — ще за помаранчевої влади спокійно загнуздали реґіонали. Чи випадково майже непомітною в політичній колотнечі у квітні пройшла така дуже помічена в багатьох державах витівка влади, як прийняття нового Трудового кодексу. “Не помітили” цього ні наші профспілки, ні політична опозиція, чимало представників якої й самі голосували за цей закон. А там є такі положення, які нагадують порядки в трудовому концтаборі. І якщо таке приймають, то про який опір трудового люду, про які страйки говоримо? Навпаки, це політичне блюзнірство — апелювати до вкотре обдуреного й кинутого люду.
Що ще? Створення в реґіонах комітетів руху опору, захисту, порятунку України? Чудово. Починаючи зі створеного такого комітету в столиці, який, очевидно, має стати всеукраїнським. Але судячи із самої методи утворення його знов-таки інтелектуалами, знову ж через Спілку письменників це буде швидше інтелектуальний центр опору. Безумовно, потрібний, але в сув’язі з політичним опором. І тому дивує ще одне в діях опозиції між 27 квітня й 11 травня: те, що опозиційні партії не створюють у реґіонах згадані комітети саме через свої партійні структури. Враження, що партії умисне маскуються, виставляючи попереду себе аморфну “громадськість”.
Втім, нічого дивного в цьому нема. Адже ключова тема — єдність дій політичної опозиції — залишається актуальною. І це буде найважче — забути, як сказав Анатолій Гриценко, “про всі рейтинги, вибори, особистісні конфлікти і стати в один ряд”. Але наші політичні лідери зобов’язані це зробити. І в цьому русі на захист України мають бути поруч, на рівних, усі політики — назву їх в алфавітному (саме так!) порядку: Гриценко, Кириленко, Костенко, Тимошенко, Тягнибок, Ющенко, Яценюк. І тоді в цю лаву стане, вже не за алфавітом, а за чином, український народ.
Та до цього ще далеко. Тут згадано лише кілька незрозумілих дій політичної опозиції, якими позначилися ці два тижні між бурхливим 27 квітня і продовженням цього — 11 травня. У багатьох громадян такі незрозумілі дії опозиції вже викликають думки про змову її з владою, тобто фактично про зраду мільйонів своїх прихильників. Не хотілося б у це вірити. Але факт розгубленості, продовження чвар опозиції — перед нами. Що далі?

Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment