ПАМ’ЯТІ АРТИСТА, ПАТРІОТА І ДРУГА

Світлана ОРЕЛ,
журналіст, голова Кіровоградського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка

Пішов із життя народний артист України Іван Кравцов. Ще зовсім недавно біля пам’ятника Шевченку чули ми в його виконанні тривожне поетове “Мені однаково…”, зустрічалися на Шевченківських заходах у бібліотеці імені Бойченка, на громадських слуханнях з приводу перейменування міста. Ще встиг Іван Васильович разом з іншими відомими кіровоградцями посадити свою ялинку на алеї у міському Дендропарку.
І раптом — смерть. Інфаркт. І — немає сили, яка б допомогла, порятувала, повернула. На серце він слабував давно. Може, тому, що без серця у його професії — ні туди, ні сюди. Адже був він артистом народним не за формальним званням (якого так часто прагнуть і домагаються пихаті нездари), а за покликанням, за станом душі. Створене ним на сцені — непересічне, неперебутнє, непровінційне, глибоко правдиве і хвилююче. І при цьому — ні крихти пихи, амбіцій, прагнення до шанувань і відзначень, яке, на жаль, так характерне багатьом, навіть справді талановитим митцям.
Учень Мар’яненка, він був живою з’єднувальною ниткою з театральною школою корифеїв і буднями нинішнього Кіровоградського академічного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького.
Знаю зовсім небагатьох, хто все, що відбувається в країні, переживє як події власного життя, беручи близько до серця наші проблеми, невдачі, поразки, яких, на жаль, більше, ніж перемог чи здобутків. Таким був Іван Васильович. Віртуоз акторської гри на сцені, він, як дитина, вражався цинізму і продажності політиків, розбіжностям їхніх слів і справ. І не жалкував часу, енергії, серця, аби передати хоч молодшим оте справжнє, українське, яке не дасть вчергове схибити, яке врешті стане підставою до того, аби поважати самих себе і не дати паплюжити свої святині.
Наше ближче знайомство відбулося під час одного з інтерв’ю майже два десятиліття тому. Відчувши спорідненість душ, ми стали друзями й однодумцями. Тому ця втрата для мене — не лише втрата визначного актора, небайдужої людини, а й частинки душевного світу. Коли відходять такі люди, лишається порожнеча, яку нічим заповнити…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment