РОЗҐРАТУЄМО ЗОЛОТІ ВОРОТА?

Павло СКОЧОК,
м. Київ

У піддатій нахабним наскокам вузьколобиків-рейдерів письменницькій книгарні “Сяйво” на Хрещатику першим постраждав, бо лежав на найближчій до вікна полиці, від автогенних іскор й брутального чобота стосик останнього випуску мого неупокореного журналу “Золоті Ворота” з напрямним для укоськуваної нації гаслом — “Випрямляйсь, Україно крижована!”
Власноруч разом з книгарями висмикував його обіскрені екземпляри з посунутого до закутка книжкового завалу опісля першого злодійського наскоку й ставив назад на стелажі. Опісля атаки повторної, ще брутальнішої, до загашуваного “Сяйва” ще не ходив — вивершував оці гнівні попереджувальні слова для оперативного донесення до погано вимитих вух нечупар-захопників: зараненько, скучкована рейдерська братіє-шатіє, стараєтесь витравити з дна своєї полохливої генетичної пам’яті там навік осілий страх-жах від джигового посвисту відплатної козацької шаблюки з автохтонних, текучих молоком і медом берегів, таких ласих для ледачих сусідів і вселенських пройдисвітів — ой рано-зарано…
У заґратованій рейдерським залізом моїй дивовижі міститься план порятунку України, видивлений з височені сакральної нашої Божої Гори, біля якої захлинувся кров’ю, досі нами не вихарканою, останній великий цивілізаційний Перехід-Прихід на рідні землі наших пращурів з могутнього Антського союзу під орудою Божа-Буса-Руса, тут 368 року сьогоднішньої неприхильної до нас ери крижованого разом з синами й сорокома спільниками-князями готським воєначальником Германаріхом.
Волею свого хисту я по-мольфарівськи переніс до підніжжя Божої Гори сконаний неподалік найбільший імперський стратегічний узинський аеродром побіля Симиренкового саду і з його стартової смуги депортував за межі України, а декого й до стратосфери, всіх угодовців з чужодухими нам силами від “урем’я Бусового” до сьогодення. Посприяли ж бо вони загубі нашої індоєвропейської величі, бо звідтам, мовлячи словами деміурга Пантелеймона Куліша, “наші вельможні предки… не вхопили своєї національної тропи” й ось вже майже дві тисячі літ никаємо по нав’язаній нам чужинецькій.
На таким робом очищених долах пообіцяв я разом з політзеком-побратимом Василем Барладяну підсадити В. Ющенка вдруге до президентського огиря, якщо допоможе нам підгострити інструментарій для того чину — посприяє усталенню організовуваного нами “Симиренківського Фонду” й всеукраїнської мобілізаційної газети “Самодостатня Україна”.
При небажанні, неспроможності чи нехоті керманича загрозливо дрейфуючого нині в світових потопельних для нашої ідентичності водах ковчега свідомо орієнтуватись на порятункові маяки, запалювані двома князями борного нашого духу, словоупокорювального й кревного (Василь Барладяну-Бирладник — генетичний родак молдовських Господарів), — пообіцяв я Ющенкові протестно податись з мінімальною пенсією й дарованим ним до неї доважком, персональною стипендією для борця за українську волю, до давнього свого запасного творчого аеродрому в Парижі, де мав у роки гонінь захисну групу.
Планка такого рівня виявилась зависокою для виконуючого обов’язки керманича заблуклої нації.

***
А щоб не кусати пізніш білі руці й новому президентові, то й для нього перевиставляю контрольну політв’язнівську планку-перечку, не здолану його попередником.
Впевненість мою в необхідності надавати упереджувальну політзеківську поміч хоч і нечіткому ведунові заведеної в блуди держави, якщо буде по-нашому перти українського плуга, поділяє і мій щонайрідніший побратим. На гострій потребі мати В. Януковичу його за дорадника-кардинала наголошую особливо. Адже він, онук закатрупленого генерал-хорунжого УНР     А. Гулого-Гуленка й кревний родак молдовського Господаря Василя Лупула, з яким Богдан Хмельницький сватував для прилучення до усталення української держави-гетьманату (на жаль, невдало й за сватове вертливе виляння між ним і другим зятем, Потоцьким, відіслав Богдан його закладником до кримського Хана — відповідальну супровідну місію спеціального козацького загону очолював київський бурмистр Івашко Скочок, найвідоміший верховинник роду-древа мого, — П.С.), якраз найліпше посприяє усталенню серед пресірого штабу нового президента тяглості борного нашого духу.
Особливу роль там з поміччю князівських послуг Василя Барладяну надаю куліжанці Ганні Стеців-Герман. Вона ж бо ще без приставки до дівочого прізвища активно шукала зі Львова робочого зближення з нами для пошуків кращої долі для упослідженої України, коли наш борний тандем першим розірвав стосунки з В. Чорноволом. Потому вона вже й без нашої помочі сама пізнала в бункерах чужинецької радіосвободи хований бік оної демократії, нами раніш увиджений, й перескочила до лідера ненайкращої, але автохтонної сили.
І ось тепера Небо пробує зводити нас до однієї команди, в якій покликані не утвердити усталений львівською панею образ рубахи-парня з В. Януковича, а підпомогти стати гідним лідером найбільшої самодостатньої європейської нації. Ота ж бо Європа, сутінкова, догниваюча, підзакаблучна (і яка там ще?) інтуїтивно полохливо вже відчула в ньому ці якості, тому спідколодно й просичала через свій скучкований європарламент йому випробувальний нацьковувальний ультиматум: кусь-кусь бездоганного Героя України Степана Бандеру.
А що з тієї цинічної Еуропи візьмеш? Тож нам, братове українці, треба ті сичання сприймати спокійно.
Указ свій про надання безкомпромісному державцеві С. Бандері звання Героя України обережний президент В. Ющенко видав запізно, бо якби відважився бодай на рік раніше, то вся ота задурена сліпими підспівохами Ю. Тимошенко західноукраїнська людність, що до останнього носила схронникам харчі й била воші на взятому для перепрання одягові, безперечно, проголосувала б за нього ще в першому турі перевиборів, а не за вселенську перепродуху.
Тож порада моя В. Януковичу така: заспокоїти свій загрозливо денаціоналізований донбасівський електорат, моцно укоськати запінених своїх юристів-інтернаціоналістів, недорослих до мудрості українського звичаєвого права, що радитимуть указ той відмінити, й полишити його в спокої до кращих днин. Й продовжувати нам своє робить в центрі Європи. А Європа західна нехай собі сичить-посвистує для здоров’я своїх легень, а коли досвиститься до ручки, то знову прибіжить до наддніпровської батьківщини королеви своєї, Анни Ярославівни, просити козацької підмоги для відстоювання своїх Дюнкерків. Прийде коза до воза.
Та ліпше було б безпідставно бундючному єврозаходові вибачитись перед нами-козаками вже зараз за той пробний фальш-свист, бодай Франції, кревно з Україною спорідненої, — радить наш борний тандем й, сподіваємося, й піднебесні зверхники.
Та допоки праведний глас наш дістанеться до давно відвернутого від українців Неба, бо зрадили споконвік піддатій його гравітаційним законам ведичній православній вірі пращурів своїх, то подальші абзаци адресуємо на землі все тій же Ганні Стеців-Герман.
Їй бо неважко буде стати третейським судією, адже має в своїх паперах відксероксований досі не видрукуваний попередній випуск моїх “Золотих Воріт” “Українським шляхом — до самодостатньої України”, вручений їй особисто до рук ще в хрещатинському бункері чужинецької радіосвободи. Й опісля переознайомлення з ним й по освоєннні цього мого публіцистичного Кричу нехай сама передовсім твердо визначиться: чи її гострий на язик орательський хист й ненайдужіше в понімілих орійських долах перо полишається в критичну для стойної перед новою Руїною Вітчизни пору зі своїми чистими дівочими помислами, тяжними до найстійкіших борців за українську волю, а чи з грубими грошима.
А вже потому й знайти найкращий спосіб долучення до блеклого президентового штабу князівських послуг Василя Барладяну, щоб там відбілив політв’язнівський імідж останнього морального резерву нації, добряче зіпсутий зеками-угодовцями при В. Ющенкові, бо ялово глибокодумно морщили на всіх його парадних говорильнях колись непокірні лоби, не маючи вже чогось путнього сказати рвійному до кращої житки борному людові.
Звісно, що з такою кардинальською підмогою нам вже легше буде й міцно поставити на ноги “Симиренківський Фонд” й розпочати каторжанське мобілізаційне згуртування нації з поміччю всеукраїнської газети “Самодостатня Україна”. Бо що ж це за найбільша на континенті держава, скажіть на милість Божу, що двадцять літ послуговувалась лиш партійними стінгазетами й траншовими “Зєркалами” для аберації нашого борного духу?

* * *
Грубі гроші, видать, таки осліпили непевну нашу адресатку, пронозисту цинічну галичанку — про те свідчать витяги з другого мого послання через неї до президента.
“З князівської височені виповнюваного на Благовіщення свого 75-ліття й піввікового досвіду борні за українську волю гросмейстерське моє перо, встояне у правді під гнітом Системи й її сьогоднішнього клону, злодійської демократії, шляхетно вибороло собі право ставити на належне місце кожного хибкочинного українця, партійного вождика, президента, а їхніх адептів-речників — й поготів.
Зміна в титулярії свого другого послання до керманича України через його речницю викликана твоєю (Вашою — потрібне підкреслити) хамовитою відфутболювальною реакцією на попереднє моє березневе звернення, де в парі з політзеком-побратимом Василем Барладяну по-лицарськи подавали від імені найостаннішого морального резерву нації руку помочі президентові В. Януковичу, якщо буде по-нашому перти українського плуга для побудови дужої й квітної, як сакральний Симиренківський сад, держави.
Незламні ті лицарі з своїми яснобаченнями в постанні на європейському континенті нашої самодостатньої рідної держави вже звикли до нерозуміння немічною владою й кволо борним людом наших князівських дальнобачень і дій при опорі пануванню непідконтрольної автохтонним патріотам демократії грошових лантухів. Активно ж бо творили їй дієву державницьку альтернативу через Українську міжпартійну асамблею, через створений нами Орден ратників українського престолу, ОРУП, який закликав заведену в блуди рухманами, політзеками-угодовцями й “луччими комуністами” націю самоорганізуватись до державницького життя під монархічними стягами екзильного Володаря України-Руси Олелька другого, Довгорукого.
Глас наш до розумово поневоленої рідної здеорієнтованої людності дійшов, гай-гай, кволо, бо временщики його активно заглушували псевдодемократичними фанфарами, які й дофанфарили-доштовхали, зрештою, нині праєвропейську націю до порога нової Руїни.
І ось тепера стойні над тією руйнівною прірвою ситуативні донбасівські парні-рятівники загнаної до глухого кута Праукраїни бездумно-пихато рикають до незламних борців за українську волю: обійдемось і без вашої помочі, нам какось лєгчєй будувати державу з калікуватими україножерами.
То Небо відбирає у донбасівських упертюхів-блукливців розум-мізки, щоб ще раз безуспішно спробувати сотворити на споконвічних землях козацьких вольностей донбасівсько-криворізьку республіку. Не вийде, неперевчені братки, загнати Праукраїну не до того степу!
У Великої України — майбуття величніше.
І ми, її палкі прибічники, й вірні хрестоносці, що успішно пронесли покладені Небом на наші плечі тяжарі жорстокої ще несконаної Епохи-Системи через перешкодні концентраки й спецполітпсихушки, великодушно ще раз подаємо руку допомоги ситуативним донбасівським державцям-блукливцям для відбудови в центрі Європи не регіональної (викиньте з свого пролетарського лексикону цю блатну клікуху на смітник історії, бо у нас споконвік були не регіони, а Землі, Краї), а могутньої, рівносилої Київській Русі-Україні, самодостатньої держави з поміччю загальноукраїнської мобілізаційної газети “Самодостатня Україна” й “Симиренківського Фонду” — була б лишень політв’язням-подвижникам з найостаннішого морального резерву нації бодай якась елементарна державна підтримка.
Лише спільними зусиллями розґратуємо Золоті Ворота над нашою колишньою індоєвропейською величчю, нагло посілою воріженьками і нашим же предовгим безшабельним безголов’ям, й збудуємо дужу й квітну державу, в якій не соромно буде жити”.

* * *
А щоб якомога більше читальників наших свідомо брали участь у конструктивних розґратувальних тих роботах за ускладнених сьогоднішніх борних умов, коли бурбонів-комунаріїв від влади-корита мітинговим свистом-дулями вже не посунеш, то розшифрую символіку заголовка до цього свого принагідного громадянського Кричу. “Золоті Ворота” то не лише назва нашої спільної з покійним опришком Лупиносом трибуни-журналу. То не лише Золота Брама над колишньою нашою праєвропейською моццю-величчю. А й химородна Халабуда над нашим подальшим безшабельним безголов’ям:
Заґратовані Золоті Ворота
На шляху, що веде в нікуди.
Увійдеш з одного боку —
Вийдеш в нікуди.
Увійдеш з другого боку —
Вийдеш в нікуди.
Це шмат з програмного вірша Анатолія Лупиноса “Золоті Ворота”, який ми повторювали на шпальтах усіх наступних випусків однойменного журналу. Поетично-борний Клич до осмисленого опорного чину під ганебною тою Халабудою, витворений з поміччю Неба найхаризматичнішим ослушником ще не сконаної Системи від часів подавлення останніх наших збройних борінь за волю аж до ялового дисиденства включно. Справдешнього героя України, не обцяцькованого, слава Богу, орденками-теліпанчиками непевної демократії, якій і не снилося витворити такої моці клич ані з слухняними соцреалістами, ані з солов’ями-перестройщиками, ані з поезо-хулахупістами, ні з всепогодними гімнотворцями. Бо вартісну літературу творять лиш мічені Небом борні люди, а не прищуваті юні й підстаркуваті лобурі — сьогоднішні версифікатори, що не бояться кари споконвічної цнотливої української Моралі й преспокійно випорожнюють на всетерпний папір свої полюційні видіння, тексти (!)
І якщо цей деміургічний мобілізаційний Лупиносів клич й мої оці, писані кров’ю, рядки не достукаються до розумово поневоленої рідної нації й до її плесковуватих сьогоднішніх спасителів, що з ентузіазмом сомалійських піратів спритно-організовано повидряпувалися по вантах аж до капітанського містка безвольно дрейфуючого в світових потопельних для нашої ідентичності водах українського ковчега, то нехай їхній вождь-пахан преспокійнісінько підписує свій указ про відміну запізнілого указу президента попереднього, плохенького, але на голову вищого від сьогоднішнього своїм українським духом. Й сміливо ставить жирний хрест і на своїй прогинальний долі, й на всій чорній піввіковій дірі в нашій історії від подавлення Української Повстанської Армії аж до Януковича.
Річ ясна, що жити в такій державі, яка з пролетарською впертістю не хоче користуватись князівськими послугами найстійкіших борних своїх синів, я не бажаю. Та й погрожувати її ситуаційному керманичу податись в еміграцію до свого запасного творчого аеродрому в Парижі, як те я протестно обіцяв           В. Ющенкові, поки що не буду, допоки тамтешні метушливі вождики не навчаться шанувати козацьку землю з шармом справжніх французів Боплана, Шарля де Голля, Лепена — найпоштивіших козакофілів.
Коли ж наперекір нашим борним порадам й застереженням почне В. Янукович з пролетарським нахрапом перетягувати за налигача круторогу Україну з-під впливу гравітації вуйка-глобаліста до щільнішої покори гравітаційній тязі московитській, то я, звісно, геть не бажаю знову лягати під екзекуції в неліквідованій дніпропетровській спецполітпсихушці, де примушували ослушника Системи спати під голою електролампочкою, а коли пробував бідаха закривати очі руками, то приставлений екзекуторник-вертухай негайно бив по них спеціальним истиком та ще й гарно приказував: это тебе, мразь, за то, что не любишь сияния кремлёвских звёзд…
Тож виконувати свою протестаційну обітницю зачекаю поки що бодай до Благовіщення, до вивершення свого 75-ліття. А вже потому “золоте перо України” (це так величав мене нардеп Михайло Ратушний) остаточно вирішить, чи рватись йому за три чисниці до смерті до своїх паризьких магнітів, паперів Ксаверія Браницького-молодшого в національній бібліотеці Франції й Володарича Миколи, сина Олелька другого, чи наперекір всім нагинальним гравітаціям таки згуртувати з молодшими пероносцями апостольську команду для стартування загальноукраїнської мобілізаційної газети “Самодостатня Україна” для розґратування Золотих Воріт над нашою захирілою величчю й дужим майбуттям, підперши ту рятівну трибуну “Симиренківським Фондом”. Лиш дуже Слово усталить дужу державу.
Гей, хто в лісі, в перелісі й по Холодних Ярах теж, озовітесь! Оперативно, допоки Зорі віщують розквіт орійській нації. Бо споконвічна пісенна підпора тяглості борного нашого духу мудро застерігає з гаю-розмаю: як упустиш голубоньку (перо своє), то вже й не спіймаєш…

8 березня 2010 року, м. Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment