ЯК УДОМА, ТАК І НА ЛЮДЯХ

Дмитро МІЩЕНКО,
письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка,
м. Київ

28 квітня 2010 р. представник України на Міжнародному форумі з питань Голодомору в нашій країні пані Новікова заявила на 5 каналі українського телебачення, ніби питання Голодомору в Україні 1932—1933 рр. може бути переглянуте міжнародною організацією, оскільки то була, як запевняла вона, “боротьба радянського режиму із заможним селянством, а не з народом України”.
Як свідок і жертва тих подій заявляю: це безсоромна брехня, з якою Партія реґіонів ішла до влади, з нею продовжує оббріхувати минулі політичні події в нашій країні. Оголосити всіх українських селян куркулями… До такого навіть барон Мюнхгаузен не додумався б.
Мабуть, усім відомо, що заможне селянство ще 1929 року було розкуркулене і вислане на Соловки. Усі інші селяни України у 1932—1933 рр. були примусово чи добровільно охоплені колективізацією. Мені виповнилося на той час 12 років, я, як і всі, був приречений на голодну смерть і на власні очі бачив, як започатковувалася помста селянам-колгоспникам за опір колективізації. Влада звинуватила правління колгоспу в тому, що воно дозволило видати колгоспникам по кілограму зерна на трудодень як аванс за півріччя, і зобов’язала повернути зерно. Було створено буксирні бригади з місцевих посіпак, які ходили по хатах і забирали не тільки рештки зерна, а й борошно, дерть, пізніше навіть городину — горох, квасолю. То було восени 1932 р. Про оплату праці за рік годі було й мріяти, а до нового врожаю лишалося принаймні вісім місяців. Оскільки не тільки коней, а й корів було забрано до колгоспу ще під час колективізації, селян-колгоспників прирікали на голодну смерть.
Влада мала на те якісь підстави? Як на її розсуд, підстави були. Передусім вона добре пам’ятала, який опір чинило українське cелянство радянській владі під час громадянської війни, а ще й опір колективізації. А опір таки був, і повсюдний. Селян викликали до сільради й зобов’язували писати заяви про вступ до колгоспу. Тих, що опиралися, саджали на кілька днів у холодну (тюремна кімната при сільраді), знову змушували, аж доки селянин поступався правом бути господарем на власній землі. Пам’ятала влада й те, що в багатьох селах селяни з тих чи інших причин (чутки, прорахунки в організації) забирали назад коней, реманент і виходили з колгоспу.
Усе це влада взяла на карб і застосувала останній у її арсеналі спосіб коритися їй — геноцид, масове приречення народу на голодну смерть. Так і сталося: вимирали ж не окремі сім’ї, вимирали села, сільська Україна.
Пані Новікова як етнічна росіянка не зважилася сказати правду про Голодомор в Україні на Міжнародному форумі, тому вдалася до відвертої брехні. Далася їй взнаки і звичка однопартійців виголошувати брехливі промови. А може, була певна, що немає вже свідків того злочину, який вчинила радянська влада, тож можна спробувати й виправдатися. Помиляється, свідки є, і я як один із них заявляю: це був геноцид, навмисне покарання всього народу за небажання бути слухняним рабом у російській імперській державі. Яким було жорстоким це покарання, годі й говорити. Лишається нез’ясованим одне питання: як може новостворений уряд Януковича дозволяти таким “спеціалістам” оббріхувати нас, громадян України, перед світовою громадськістю?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment