Лідія РИБЕНКО,
м. Рівне
До сорому українців додався ще один: зимова Олімпіада. Дивуєшся, щоб велика країна з такою славною спортивною історією, та так ганебто постала перед світом. Чи то українці так виродилися, що серед мільйонів не знайшлося таких, які гідно її представили б?.. Якби ще можна було прикупити спортовців з-поза меж, то якось би викрутилися. Уже ж хоч на кілька медалей куплені смаглявці та спромоглися б… На таке діло гроші у наших гонорових олігархів знайшлися б, це ж вам не якусь “соціалку” спонсорувати. Але Олімпіада — не футбол. На щастя, як доказ того, що не все ще в цьому світі продається.
Однак кожне явище має свої причини, не з’ясувавши яких, не уникнути повторення помилок.
І пригадується: далекий 95-й. На порядку денному міської сесії — питання перепрофілювання недобудованої дитячої спортивної школи (ступінь готовності — понад 80 відсотків) на … ринок! Благородному обуренню депутатів немає меж — як посміли! На що зазіхають — на здоров’я дітей, на престиж нації, бо це ж має бути кузня майбутніх чемпіонів! Та ніколи не бувати цьому!!! До того ж будівля із залами майже готова, а місце ж яке — поряд з озером, де юнь буде й на байдарках ходити! Сидячи в секторі, де розташувалася журналістська братія, і спостерігаючи за цим дійством, авторка тоді майже не сумнівалася, що питання, “проштовхнуте” чиїмось нахабством на розгляд сесії, більше сюди не повернеться.
І помилилася. Більшість городян і не здогадується, що один із найбільших ринків міста шумує-вирує там, де мала б тренуватися молодь.
У ті часи поряд із моїм будинком стрімко виростав плавальний басейн, і ми з донькою тішилися, що незабаром зможемо його відвідувати. У доньки вже підростає донька, а довгобуд щойно зараз почали розчищати від кущів і дерев, які попроростали на ньому, і невідомо, що там з’явиться…
І це тільки два приклади з одного міста. А в масштабах України — скільки таких спортивних об’єктів не відбулося! Тож не відбулися спортсмени, які могли б стати гордістю нації.
Як тут не згадати про позитиви колишньої совдепії, разом із негативами вихлюпнуті з ночов, наче та дитина. А ми ще дивуємося, чого ще й досі не щезла компартія з її демагогією — надто ще живі в пам’яті народній оті позитиви, яких і справді гріх було позбавлятися, і постійне нагадування про них таки ятрить душу. І безплатні навчання, медицина, дармові курорти й санаторії, доступ до зайнять спортом… Але якби хоч наблизилися за стільки років до стандартів життя вільного світу (йдеться про народ, звісно).
Нещодавно розмовляла із земляком, що переїхав до США. Дбаючи про здоров’я родини, він купив абонемент для відвідування спорткомплексу. Це йому коштувало 50 доларів на місяць (порівняно з середньою американською зарплатою — це копійки). Тож сім’я — четверо дітей і батьки — можуть щоденно необмежений час плавати, займатися в залах тощо. Наші ж любителі відвідування, наприклад, басейнів знають, у що їм обходиться це задоволення.
Однак мета статті — не плачі над нашими реаліями у країні абсолютної несправедливості (шкода, що ще немає таких рейтингів, отут Україна засвітилася б на перших місцях). Сльози знедолених помітять хіба що такі самі знедолені, а ще Господь Бог. Отож чи не час їм, знедоленим (тобто всім, хто бореться за виживання, позаяк нормою має бути — жити і насолоджуватися життям) та й пошукати відповіді на класичне запитання “Що робити?”
Авжеж не шпурляти каміння у затемнені віконця джипів і не палити маєтків — це вже було, і знаємо, до чого призвело. Тоді що? Варіанти є.
Перший, найсправедливіший, але й найбільш утопічний — люстрація першого мільйона. Тобто “засвітити” тих, хто збагатився шляхом криміналу. Наприклад, простежити, як учорашній радянський інженер із зарплатнею 140 карбованців за лічені роки став мільйонером. (Хоча правди заради зауважимо: мільйонерами поставали переважно не інженери, хіба що ті, котрі купили дипломи, ну та ще, звісно, комсомольці-добровольці з комуняками, але в основному сучасні нувориші — це колишні трієчники, які ще в школі навчившись списувати і викручуватися, своє вміння пристосували в обставинах, де саме воно й цінується. Чим не український феномен — убогі відмінники?) Зробити це неважко — варто лише підняти документи, пройти по бухгалтерському ланцюжку, часу не минуло аж надто багато. І у випадку переступів застосувати відповідні міри згідно з чинним законодавством. Для втілення цього варіанта потрібна дрібничка — прийняття відповідного закону чи указу. “Ха-ха!” — скаже читач. І матиме рацію.
Інший шлях відновлення хоч елементарної справедливості уже навіть озвучують — це податок на багатство. Щоправда, також мало віри в його дієвість, хороший юрист для свого шефа знайде лазівку, та й податки ті сміховинні порівняно з прибутками, то швидше акт показухи.
А між тим це й справді стало б справою великої ваги. І скільки проблем суспільство могло б розв’язати, якби багаті та й почали ділитися з бідними. Взяти медицину.
…Не забуду, скільки житиму: відчинивши двері до кабінету лікаря, з якою було домовлено про інтерв’ю, на порозі зіткнулася з молодою парою; мама тримала за руку маленьку донечку. На мене війнуло розпачем, який угледіла в очах жінки. Коли за ними зачинилися двері, лікар кивнула головою, запрошуючи сідати, і ще з хвилину мовчала. А потім сказала: “Ця дитина… Вони забрали її помирати… Лейкемія. У них немає за що лікувати…”
Найбільша провина суспільства: смерть дітей, яких можна було б урятувати.
Ця провина каменем лягає на душі усіх небайдужих, коли з екранів телевізорів, з розклеєних фотографій на нас дивляться очі приречених дітей, батьки яких волають про допомогу. Але кого вони просять?! Адже більшість із тих, хто й справді хотів би допомогти, — самі ледь животіють, придавлені злиднями й хворобами. Щоправда, комусь і таланить вижебрати на операцію.
Але так не має бути. І вже геть не утопія: зобов’язати (не просити!) багатих відраховувати не символічні, а реальні кошти для лікування хворих. І не в якісь примарні фонди, а в державну установу із суворим обліком. Щоб хоча б в естремальних випадках медицина стала безплатною, як і записано в Конституції. Оце і був би справжній податок на багатство. Та й окрім медицини є нагальні потреби — спортивні комплекси збудувати, щоб не лише обрані до фітнес-клубів вчащали, а й пересічний люд зміг би оздоровлюватися за прийнятними цінами і діток своїх водити, а вже з-поміж них, дивись, і олімпійці з’являться…
А хто ж зобов’яже, спитаєте ви. А ми з вами. Якщо не мовчатимиме.
