В Інституті лідерства та соціальних наук Київського університету імені Бориса Грінченка з ініціативи завідувача кафедри історії України і методики навчання, доктора історичних наук Арсена Зінченка відбулася наукова конференція “Селянство в ХХ столітті: моделі соціальної поведінки та участь у соціокультурних процесах”. Конференцію провели з нагоди 80-х роковин масового антиколгоспного руху українських селян.
Спалах соціально-політичного протесту, на думку організаторів, став однією з яскравих сторінок новітньої української історії, свідченням прагнення найчисленнішої тоді верстви українського народу — селянства — до свободи й власного шляху розвитку. Це спонукало до вивчення не лише сторінок історії українського селянства, а й історичного досвіду соціального буття селян у ХХ — на початку ХХІ століття. Відтак на конференції доповідали не тільки про учасників великого народного протесту, який спалахнув навесні 1930 року і тривав майже десятиліття, а й про сучасне життя українських селян. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” кілька цитат із доповідей учасників наукової конференції.
Доктор історичних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Іван Романюк у доповіді “Про становище сільських населених пунктів України в другій половині ХХ—на початку ХХІ століття” зазначив: “За даними суцільного обстеження сільських поселень, станом на 1 січня 1996 р. у 5,9 тис. із 28,6 тис. сільських поселень живуть в основному люди старші за працездатний вік. Ці поселення не лише не здатні до самовідтворення, їм загрожує знелюднення і відмирання.
Згідно з демографічним прогнозом Мінекономіки України, складеним ще в середині 1990-х років, населення держави до 2026 р. мало зменшитись на 4 млн і становити 46,7 млн осіб. Але вже зараз нас менше.
У сільській місцевості впродовж 1998—2000 рр. більш як у 14 тис. сіл не зареєстровано народжуваність, у 4 тис. зовсім не було дітей до п’яти років. В Україні в 1998—2000 рр. було 7 514 бездітних сільських населених пунктів.
Кількісні втрати українського селянства за період з початку 1990-х до 2005 р. вражають. Якщо враховувати, що питома вага селян 2005 р. від загальної кількості населення України складала 32,3 % (15,3 млн осіб), то втрати одного мільйона жителів села за роки незалежності дорівнювали близько 50 % загального скорочення населення країни. Це відбувалося на тлі “стрибка” коефіцієнта природного скорочення мешканців села з 3,4 на тисячу осіб 1990-го до 10,3 2005 року. Загалом протягом 1994—2004 рр. середній вік працездатного населення села зріс із 54 до 58 років. Водночас чисельність освіченої молоді до 30 років скоротилася удвічі, а її частка серед працездатного населення склала 14 %”.
Старший науковий співробітник відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ, кандидат історичних наук Людмила Ковпак доповідала про “Сучасне українське селянство та проблеми екології земельних ресурсів”: “Упродовж багатьох віків і до середини XX ст. українські чорноземи вважалися серед найкращих у світі. Так, у Музеї еталонів мір та ваги (Париж) експонували зразки з українськими чорноземами як взірцеві. Україна славиться тим, що на її частку припадає 30 % світових чорноземів. Проте щодо нинішнього стану українських полів, то результати проведених 2009 року проб французькою лабораторією “Galys SAS” виявились не дуже втішними. За вмістом органічних речовин і найважливіших мікроелементів більшість українських ґрунтів дедалі менше відрізнялася від нечорноземів, що було спричинене передовсім безвідповідальним господарюванням.
Негативно позначалися на стані земельних ресурсів України такі чинники: нераціональне їхнє використання за умов командно-адміністративного господарювання, надмірне внесення мінеральних добрив, хімічних меліорантів і пестицидів, недосконалі проекти з меліорації у 1950—1980 рр., радіаційне забруднення ґрунтів унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, тривале екстенсивне використання ґрунтів, порушення сівозмін, порушення ландшафтів через непомірну розораність земель. Існувала й проблема перевищення тиску на ґрунт важкою сільгосптехнікою. Також не сприяли ефективному використанню земельних угідь й недоліки у проведенні аграрної реформи 90-х років XX ст.”
Доктор історичних наук Арсен Зінченко, доповідаючи про “Соціальні стосунки в українському селі у пострадянську добу”, повідомив: “Великі аграрні підприємства мають активне земельне лобі у Верховній Раді, близько 80 народних депутатів так чи інакше пов’язані з великим аграрним бізнесом. Саме цим і пояснюється законодавче збереження мораторію на продаж землі. Бізнесменам-аграріям вигідніше орендувати, а не скуповувати землю. По-перше, не всі власники паїв погодяться продати ділянки, що перетворить великі угіддя на шахові дошки. По-друге, придбання значних площ землі потребує величезних інвестицій, набагато вигідніше сплачувати невисоку ренту.
А про те, що справжні селяни уже давно перебувають у скрутному становищі щодо працевлаштування, а також різних махінацій орендарів, рейдерського захоплення пайових земель, розбазарювання майна, символічною платою за паї, низькими цінами за вироблену продукцію у селянських господарствах, чиновники воліють не говорити. Тому в подібних ситуаціях доведені до відчаю селяни самі добиваються справедливості, влаштовуючи страйки, голодування, безстрокові пікетування, перекриття шляхів.
Загальна безправність, відсутність дієвих механізмів державної підтримки й правового регулювання сприяли формуванню небезпечних соціально-психологічних настроїв безвиході й безперспективності. Найбільш трагічні наслідки мало те, що трудівники села втратили здатність працювати самостійно, наполегливо, виявляти ініціативу. Більшість із них оглядаються на колишню колгоспно-радгоспну систему, яка гарантувала працевлаштованість і, хоч і низький, але стабільний заробіток. Іншою стороною цих процесів є моральна деградація села, пов’язана із втратою перспективи, поява відчуття непотрібності, а звідси — зовсім близько до повальної алкоголізації. Скорочення культурно-просвітницьких установ на селі — шкіл, будинків культури, бібліотек — посилюють ці тенденції.
Для переважної більшості селян основною годувальницею як була “при колгоспах”, так і зараз залишається присадибна ділянка. На ній вони справді повноправні господарі, тож на свій селянський розсуд, наскільки дозволяє досвід і знання, вирішують — де, що й коли сіяти чи садити, скільки вносити добрив, обробляти хімікатами чи ні, продавати врожай і скільки, чи використати лише для власних потреб. Із отих самих городів і садів харчується більше половини населення України, хоч від загальної кількості орної землі присадибні землі становлять лише 8—10 %. Слід мати на увазі, що київські уряди зовсім не переймалися справами присадибних селянських господарств. Тим часом в аграрному секторі особистими селянськими господарствами 2008 р. вирощено 98 відсотків загального врожаю картоплі, 86 % овочів, 85 % плодів і ягід, 21 % зерна, 14 % цукрових буряків та 19 % соняшнику. Вироблено 50 % м’яса, 82 % молока, 43 % яєць.
А щодо забезпечення власників присадибних ділянок необхідними технічними засобами, високоякісним насінням, добривами, то лише вряди-годи цим опікуються сільські ради чи дорадчі служби. Для райуправлінь сільського господарства — це “не їхні питання”. Ніхто подібні запити не вивчає, а отже, скільки та яких технічних і матеріальних засобів потребує цей сектор, ніхто не скаже. В цьому й виявляється те, що київським урядам зовсім байдужа доля українського селянина. Вони формуються як представництва великих промислово-торгових та латифундистських кланів. Життя безпосереднього товаровиробника, спадкоємця землеробської традиції лежить поза їхніми інтересами”.
Провідний науковий співробітник Інституту історії НАН України, доктор історичних наук Сергій Падалка доповідав про “Новітні політичні стереотипи, міфи та детермінанти змін”. Зокрема він зупинився на діяльності органів місцевого самоврядування: “2005 р. сільські ради керувалися більш ніж 700 законами, указами, постановами уряду, іншими нормативно-правовими актами.
Через брак коштів сільські ради не могли ефективно виконувати основну роботу — працювати з громадянами. В середньому працювало 3—4 штатні спеціалісти. Заробітна плата залишалась мізерною (2004 р. — 258 грн, 2005 р. — 265 грн, 2006 р. — 415 грн).
Недостатнє фінансування потреб села було зумовлене й недосконалою бюджетною політикою. Доходи сільських рад становили 2—3 % доходу держбюджету, хоч у селах проживало 33 % населення країни. До бюджету сільрад надходило 22,5—25 % прибуткового податку робітників, службовців, працівників соціальної сфери, що проживали на селі. 2003 р. лише чотири районні бюджети із 490 були самодостатніми. Надходжень сільрад вистачало лише на часткове поточне утримання установ соціальної інфраструктури та на окремі соціальні видатки. Освітні, лікарняні установи фінансували через субвенції з центрального бюджету. Отже, склалася парадоксальна ситуація, коли кошти спочатку вилучали із села, а потім через центральні органи частково повертали”.
Кандидат історичних наук, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Леонід Панасюк зробив історико-політологічний аналіз білінгвізму в Україні: “Як результат мовної політики СРСР, в Україні спостерігається логічне звуження сфери використання української мови від села до міста, щоправда, за останні роки відбулися зміни у плані розширення сфери за рахунок офіційного плану та деякою мірою — масової інформації. Головним суперником справи реабілітації української мови виступає сформована російськомовна атмосфера великих міст, що породжує ефект мовного диктату середовища.
Постання суржику спричинене намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища. Соціальне середовище, в якому виникає досліджуваний різновид усного мовлення, — це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.
Отже, саме асимільоване, зрусифіковане під впливом мовно-культурної політики російської імперії та здебільшого радянської держави “селянство” українських міст, особливо Східної України, стало величезним прошарком сучасного російськомовного населення держави, що активно та досить ефективно використовується нині проти повернення України до українства, української культури, мови, традиційних цінностей і стоїть на заваді відродження та розвою української нації”.
Участь у конференції взяли майже два десятки науковців із чотирьох областей України та Києва, студенти і викладачі Київського університету імені Бориса Грінченка, представники громадськості. Організатори конференції сподіваються, що її наукові напрацювання, з одного боку, стануть у пригоді для подальшого вивчення селянської проблематики, а з іншого — допоможуть сформувати реалістичну оцінку становища українського села задля розробки оптимальної, соціально зваженої й справедливої аграрної політики.
Підготував
Євген БУКЕТ
